Читать книгу Що ти кажеш після привітання? Психологія людської долі - Ерік Берн - Страница 22

Дія сценарію почалася багато століть тому, коли життя вперше виокремилося з багнюки і почало передавати результати свого досвіду хімічно, за допомогою генів, своїм нащадкам. Ця хімічна гілка досягла своєї кульмінації на прикладі павука, який пряде свою дивну кругову геометрію без жодних вказівок, закручені спіралі у хромосомах забезпечують його готовими робочими кресленнями, що з’єднують павутинням будь-який куток, де літають мухи36. У його випадку сценарій написано у вигляді фіксованих молекул органічних кислот (ДНК), що передалися йому в спадок від батьків, і він проводить своє життя як освічений кінчик пера, виконуючи їхні інструкції без жодної змоги відхилитись або поліпшити, за винятком впливу наркотиків чи якихось інших неочікуваних випадків, що перебувають поза його контролем.

У людини гени теж визначають деякі моделі, що їх вона мусить дотримуватися без можливості відхилення. Також вони встановлюють верхню межу для її особистих прагнень: наскільки багато вона може досягти як, наприклад, спортсмен, мислитель або музикант, хоча через великі чи малі психологічні бар’єри обмаль людей можуть повною мірою використати свій потенціал навіть у цих сферах. Купа людей із задатками великого бального танцюриста проводять свій час «танцюючи» зі стравами для інших у буфеті, а хтось із генами математика перебирає папери у службовій кімнаті банку чи букмекерської контори. Проте в межах цих хімічних обмежень, хай якими вони є, кожна людина має величезні можливості для визначення власної долі. Одначе зазвичай це вирішують за неї її батьки ще задовго до того, як він чи вона може зрозуміти їхні дії.

Мірою того, як життя звільнялося від жорстких хімічних моделей, поступово розвивались інші способи регулювати поведінку, здатні компенсувати їхній брак. Найбільш примітивним серед них, імовірно, є імпринтинг, що ледве на крок випереджає рефлекс37.Імпринтинг гарантує, що організм немовляти автоматично йтиме слідом за певним об’єктом і сприйматиме його як матір – незалежно від того, чи дійсно то його мати, чи просто жовта картка, яку протягнули повз нього на мотузочці. Ця автоматична реакція допомагає забезпечити його виживання у стресові моменти, але якщо вона зазнає невдачі, то може спричинити й проблеми.

Наступний крок зроблено, коли дитинчата вже залишалися зі своїми матерями й навчалися через гру; моделі поведінки, що є надміру складними чи занадто мінливими для передачі через гени, можуть передаватися через навчання, що супроводжують грайливі укуси, кидки або ляпаси38. Потім відбувається імітація й відповідь на голосові сигнали, тож молодняк може робити не лише те, що підказують йому гени та чого навчили матері, а й те, що він чув і бачив у реальному житті морів, рівнин і лісів.

Тепер відомо, що майже кожен живий організм здатен до навчання. Бактерію можна «навчати» у хімічний спосіб використовувати один вид цукру як замінник до іншого. Майже всі тварини, починаючи від хробаків, можуть навчитися психологічно, через умовні рефлекси, переживати нові та особливі моделі поведінки. Можливо, у підсумку, цей спосіб є і хімічним, і залежить від гнучкіших типів ДНК, аніж ті, що в генах. Але навчання потребує наставників, а вони вже відрізняються. Вони мають бути на голову або на вимір вищими від організмів, яких вони вчать. Це означає, що вони мусять бути приручені. Приручення відрізняється від навчання так само, як кішка від тигра. Приручення у випадку з тваринами означає, що вони повинні слухатися свого господаря навіть тоді, коли його немає поруч. Це відрізняється від навчання, бо для навчання потрібен зовнішній стимул, щоб почати дотримуватися певної моделі поведінки, тимчасом як приручення гарантує поведінку, бо стимул є в мозку тварини. Дресирована тварина буде підкорятися, почувши голос господаря; прирученій не треба чути цей звук, бо він вже є у її мозку. Таким чином, диких тварин можна навчити виконувати трюки за командою дресирувальника, але привчити їх до лотка нелегко. Приручені тварини йдуть далі; їх можна навчити поводитися так, як того хоче господар, навіть коли його немає поруч. Існують різні ступені прирученості, і найбільш слухняними з-поміж усіх тварин є людські діти.

Найрозумніші тварини – мавпи та люди (і, можливо, дельфіни теж) – мають іншу особливу здібність, яка називається винахідливістю. Це означає, що вони можуть робити те, чого раніше не робив ніхто з їхнього виду: будь-що – від складання дерев’яних ящиків один на один до зв’язування двох прутиків разом, щоб зробити довший прут39, і до встановлення якоїсь важкої мети.

Цю прогресію можна пояснити, припустивши, що ДНК еволюціонує, утворюючи більш поступливі та гнучкі форми. Почавши з крихких молекул генів, яким неможливо було надати потрібної форми, а лише розбити, вона розтанула достатньо, щоб можна було вносити до неї легкі зміни за допомогою обережних повторюваних ударів умовних рефлексів, хоча ДНК і могла повернутися до попереднього стану, якщо час від часу їх не зміцнювати. Потім вона пом’якшилася ще більше й могла вже записувати відлуння зниклих голосів та подій і зберігати їх протягом усього життя, задовго після того як вони були забуті. У ще гнучкішій формі вона стає двигуном для пам’яті та свідомості. І в найбільш чутливій формі на сьогодні вона зміщується й вібрує від леготів досвіду, даючи нам мислення та винахідливість. Нікому з нас, які живуть нині, невідомо, що буде далі, коли ДНК стане ще витонченішою у своїх реакціях, але, можливо, колись наші нащадки стануть тими дивовижними істотами, про яких зараз можуть думати лише поети.

Людські істоти мають усі перелічені здібності. Їхні моделі поведінки визначаються жорсткими рефлексами генів, примітивним імпринтингом, дитячою грою й імітацією, батьківським навчанням, суспільним прирученням та спонтанною винахідливістю. Сценарії охоплюють усі ці чинники. Типова людська істота, яку назвемо «Єдер»40, представляє майже кожного члена людської раси, з будь-якої землі та кліматичної зони. Він реалізує свій сценарій, тому що той насаджений його батьками в ранньому віці й залишатиметься в голові решту життя, хай навіть їхній голос «у плоті» зник назавжди. Цей сценарій діє як перфострічка для комп’ютера або механічного піаніно, викликаючи реакції в запланованому порядку тривалий час після того, як людина, що зробила у ній отвори, залишила сцену. А Єдер між тим сидить за піаніно і, торкаючись пальцями клавіш, вважає, що це саме він веде народну баладу або урочистий концерт до вже запланованого фіналу.