Читать книгу Що ти кажеш після привітання? Психологія людської долі - Ерік Берн - Страница 20

Думка про те, що вся доля людини, її шляхетність і падіння залежить від дитини віком не більше від шести років, а зазвичай не більше як три, здається неймовірною, але саме це стверджує теорія сценаріїв. У це набагато легше повірити, коли поговорити з шестирічною або трирічною дитиною. І в це дуже легко повірити, озирнувшись на те, що відбувається у світі сьогодні або відбувалося вчора, і розуміючи, що може статися завтра. Історію людських сценаріїв можна знайти на стародавніх пам’ятниках, у судових залах та моргах, у казино й листах до редакцій, а також у політичних дебатах, коли цілі держави збиваються з праведного шляху тими, хто намагається довести: те, що сказали йому батьки в дитячій кімнаті, впливатиме на весь світ. Менше з тим, на щастя, деякі люди мають добрі сценарії, а декому навіть щастить звільнитись і робити щось по-своєму.

Людська доля показує, що люди досягають однакової мети різними засобами і що однакові засоби можуть привести до різної мети. Вони мають свої сценарії та контрсценарії в голові у формі Батьківських голосів, які вказують, що можна робити, а чого – ні, і свої прагнення у формі Дитячих рисунків, де зображено те, яким вони хотіли б бачити життя, тож діють на підставі цих трьох чинників. Вони виявляють, що заплуталися в павутинні сценаріїв інших людей: спочатку своїх батьків, потім чоловіка або дружини, і над усіма ними тяжіють сценарії тих, хто керує місцями, де вони живуть. Також існують хімічні загрози, на кшталт інфекційних хвороб, і фізичні, як-от тверді предмети, на зіткнення з якими людське тіло не розраховане.

Сценарій – це те, що людина запланувала робити у ранньому дитинстві, а життєвий шлях – те, що трапляється насправді. Життєвий шлях визначають гени, моральне обличчя батьків і зовнішні обставини. Особа, чиї гени спричиняють розумову відсталість, фізичні вади або ранню смерть від раку чи діабету, дістане обмаль можливостей ухвалювати самостійні життєві рішення або доводити їх виконання до кінця. Напрямок життя такої людини буде визначений спадковістю (або, можливо, пологовою травмою). Якщо батьки ще немовлятами потерпали від суворої фізичної або емоційної депривації, це може знищити шанси їхніх дітей на виконання сценарію, ба навіть на його формування. Вони можуть убити своє потомство зневагою й жорстоким поводженням або приректи на життя у психіатричній лікарні з раннього віку. Хвороби, нещасні випадки, утиски та війна можуть покласти край навіть найретельніше продуманому життєвому плану з найкращою підтримкою. Комбінація цих чинників – наприклад, генів та утисків – може закрити стільки шляхів для людей певного типу поведінки, що вони матимуть небагатий вибір у плануванні своїх сценаріїв, і це може зробити трагічний життєвий шлях майже неминучим.

Проте навіть за наявності суворих обмежень майже завжди відкриваються якісь альтернативи. Авіабомба, епідемія чи різня спроможні не залишити жодного вибору взагалі, але на наступному рівні людина може бути здатною вибирати – убивати, бути вбитою кимось чи вкоротити собі віку – і тут її вибір залежатиме від сценарію, який є рішенням, ухваленим у ранньому дитинстві.

Відмінність між життєвим шляхом та життєвим планом можна продемонструвати на прикладі двох щурів, яких використали в експерименті, щоб показати, як ранні переживання матері можуть впливати на життя її нащадків30. Першу тварину назвали Віктор Пурдю-Вістар ІІІ або просто Віктор. (Пурдю-Вістар – справжнє прізвисько щурів, що брали участь в експерименті, а Віктор та Артур – імена їхніх покровителів, експериментаторів.) Віктор походив з давньої родини піддослідних щурів, і їхні гени годилися для цього статусу. Його матір, Вікторію, дресирували й пестили, коли вона була маленькою. Його далекий родич, Артур Пурдю-Вістар ІІІ (Артур) так само добре годився на участь в експерименті. Його матір, Артурію, залишили в клітці, ніколи не дресирували й не пестили, коли вона була маленькою. Коли два родичі підросли, з’ясувалося, що Віктор більше важив, був менш допитливим і випорожнювався частіше, ніж Артур. Що сталося з ними в довготерміновій перспективі, після завершення експерименту, невідомо, але це, ймовірно, залежало від зовнішніх сил – таких, як мета, з якою їх мали використовувати експериментатори. Таким чином, життєві шляхи тваринок були визначені генами, дитячими переживаннями матерів і рішеннями, що їх ухвалили потужніші сили, на які вони не мали впливу і до яких не могли звертатися. Це все обмежувало будь-які «сценарії» або «плани», що їх вони прагнули здійснити як індивідууми. Отож Віктор, якому подобалося жити рослинним життям, міг і далі потурати собі, тимчасом як допитливий Артур відчував розчарування, перебуваючи у своїй клітці; і жоден з них, хоч би який сильний мав потяг, не міг прагнути безсмертя через розмноження.

Том, Дік і Гаррі, далекі родичі Віктора й Артура, мали інший досвід. Том був запрограмований натискати на важіль, щоб уникнути удару струмом, і в нагороду за це отримував їстівну пігулку. Дік був запрограмований так само, тільки його винагородою був алкоголь. Гаррі також був запрограмований уникати неприємного удару струмом, але винагородою був приємний імпульс. Відтак їх переміщували – щоб у перспективі вони опанували всі три програми. Після цього їх помістили до клітки з трьома важелями: один для їжі, інший – для алкоголю і ще інший – для приємного електричного імпульсу. Потім кожен зі щурів мав ухвалити власне «рішення», як він хоче провести своє життя: обжираючись, лежачи в алкогольному заціпенінні, отримуючи електричні імпульси або комбінуючи чи чергуючи ці варіанти. Ба більше, в цій клітці була бігова доріжка, і кожен міг вирішити, чи хоче він взятися до фізичних вправ на додачу до інших винагород.

Це було точнісінько як сценарне рішення, бо кожен щур міг вирішити, хоче він провести життя як ласун, алкоголік, любитель гострих відчуттів чи атлет, або віддати перевагу поміркованій комбінації. І хоча кожен з них міг дотримуватися свого «сценарного рішення» й відповідати за наслідки, залишаючись у клітці, справжні результати їхнього життя залежали від зовнішніх форс-мажорних обставин, оскільки дослідник міг перервати експеримент і зламати «сценарій», коли цього захоче. Таким чином, їхні життєві шляхи та життєві стилі багато в чому визначалися їхніми «життєвими планами» аж до остаточного результату, який залежав від когось іншого. Одначе ці «життєві плани» могли обиратися лише з-поміж альтернатив, запропонованих їхніми «батьками» – експериментаторами, які їх програмували. І навіть на цей вибір вплинули події, що сталися з ними раніше.

Хоча люди не є лабораторними тваринами, вони часто поводяться схожим чином. Іноді вони потрапляють до кліток і до них ставляться як до щурів, маніпулюють ними або приносять у жертву за бажанням господарів. Але часто дверцята клітки відчинені – і людині треба лише вийти звідти, якщо вона цього прагне. Якщо ж вона не хоче цього робити, то зазвичай всередині її утримує сценарій. Тут усе знайоме і заспокійливе, тож визирнувши у великий світ свободи з усіма його радощами й небезпеками, людина повертається назад до клітки з її кнопками та важелями, знаючи, що якщо й далі натискатиме на них, і натискатиме правильний важіль у слушний час, то матиме їжу, алкоголь або якісь приємні емоції. Проте така ув’язнена людина завжди сподівається чи боїться, що якась більша за неї сила, на кшталт Великого Експериментатора чи Великого Комп’ютера, змінить або припинить усе це.

Сили людської долі грізні і складаються з чотирьох чинників: демонічне батьківське програмування, заохочуване внутрішнім голосом, що його старожитні люди називали Демоном; конструктивне батьківське програмування, що здійснюється за допомогою життєвого імпульсу, який дуже давно назвали Фюзис; зовнішні сили, що й досі називаються Долею; а також незалежні прагнення, для яких древні не придумали ніяких людських назв, оскільки вважали їх за привілеї здебільшого богів і царів. Унаслідок цих сил існують чотири типи життєвих шляхів, які можуть змішуватись і приводити до того чи того типу людської долі: сценарний, контрсценарний, примусовий і незалежний.