Читать книгу Історія України. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 11

Населення Північного Причорномор’я не тільки співіснувало та воювало з державами античного світу, але й багато століть співробітничало.

Контакти почалися ще на світанку цивілізації Стародавньої Еллади (країни еллінів – нащадків міфічного Елліна, Греція – римська назва країни). В ІІ тисячолітті до н.е. під впливом з боку цивілізації Криту та островів Архіпелагу (островів Егейського моря) в материковій Греції виникають держави ахейських греків з центрами в Мікенах, Пілосі, Тірінфі, Афінах, семибрамних Фівах та ін., зароджується своєрідна культура. Не тільки рештки фортець і палаців, гробниці царів та глиняні таблиці з записами, зробленими службовцями царських господарств, а й славнозвісна давньогрецька міфологія розповідають нам про цивілізацію Мікенської Греції.

Як свідчать міфи, греки вже в мікенську епоху побували на берегах Чорного моря. З тих часів залишилася назва цього суворого, порівняно з Середземним чи Егейським, моря Понтос Аксенос – «Море (глибини, морський шлях) Негостинне». Можливо, за давньогрецьким словом «Аксенос» ховається давньоіранське (скіфське?) «Ахшайна» – «Чорні глибини» (тобто Чорне море). Можливо, перша грецька назва Чорного моря пов’язана з тим, що мореплавці з півдня Балкан зустріли негостинний прийом з боку тубільців на берегах Понту та зіткнулися з дуже небезпечними чорноморськими штормами і холодними зимовими вітрами. Ахейці все-таки заснували поселення на північно-східному узбережжі Понту. Через багато століть, на початку І ст. н.е., великий давньогрецький географ та історик Страбон писав в своїй «Географії» про існування області Стара Ахайя десь між Діоскуріадою (сучасним Сухумі) і Горгіппією (сучасною Анапою). Поява цієї Ахайї, очевидно, пов’язана з походом аргонавтів в Колхіду (сучасну Західну Грузію). Герої Мікенської Греції на чолі з царевичем Ясоном (з фессалійського міста Іолк) на кораблі «Арго» здійснили цю небезпечну подорож та завдяки допомозі дочки царя колхів Еета Медеї здобули золоте руно – шкуру чарівного барана.

Давньогрецькі міфи розповідають, що в Скіфію подорожував славетний герой Геракл. Душа героя Троянської війни «прудконогого» Ахіллеса оселилася на острові Левка (Білому, тепер – Зміїному) в Північному Понті (був ще один Понт – Іонійський). Після загибелі Трої «хитромудрий» Одіссей побував у країнах лестригонів та кіммерійців, що поблизу острова Ея, володаркою якого була сестра царя Колхіди Еета Кірка. Дочка мікенського царя Агамемнона, який очолював ахейське військо під час війни з Троєю, Іфігенія була жрицею богині Артеміди (Діви) в Тавриці (Криму). Таким чином, перші контакти греків з населенням Північного Причорномор’я відбулися ще в Мікенську епоху. Проте активна колонізація відбулася у VII–VI ст. до н.е. Її учасниками стали як греки-іонійці (Іонія – область на егейському узбережжі Малої Азії), так і греки-дорійці, предки яких наприкінці ІІ тис. до н.е. витіснили іонійців в Малу Азію.

Найвищими органами законодавчої влади в полисі були народні збори (збори повнолітніх чоловіків-громадян) та постійно діюча рада. Виконавча влада складалася з різних колегій – магістратур або окремих службових осіб – магістратів, які обиралися на народних зборах на певний строк (як правило, на один рік).

Найбільшими правами користувалися колегії архонтів, які скликали народні збори, стежили за станом фінансів, керували іншими колегіями. Існували спеціальні колегії. Колегія стратегів займалася військовими справами, колегія агораномів – торгівлею, колегія астиномів – благоустроєм міста та ін. Окремі магістрати – гімнасіархи (гімнасій – давньогрецький спортивно-навчальний комплекс з бібліотекою), глашатаї, секретарі, жерці тощо – керували конкретними міськими закладами. Діяли й судові установи. У судочинстві брали участь судді, які обиралися на народних зборах, свідки, обвинувачі, захисники. Наймогутнішими полісами Еллади в V ст. до н.е., після війн з персами (490–454 рр. до н.е.), були демократичні Афіни (цей мегаполіс володів Аттікою в Середній Греції, підпорядкував деякі інші території, очолював Делоський морський союз) та аристократична Спарта (дорійці-спартанці володіли Лаконікою та Мессенією на півострові Пелопоннес, корінне населення було їхніми рабами-ілотами). Спартанці та афіняни суперничали за гегемонію (панування) в Елладі.

Чому стародавні греки в VIII–VI ст. до н.е. почали селитися за межами Еллади?

По-перше, необхідно уточнити, що поліс – це не тільки рабовласницьке місто-держава з фортецею на пагорбі (акрополем – «верхнім містом»), але й громада.

Родини громадян поліса володіли землею за межами міста (на хорі). Кількість населення збільшувалася, землі всім не вистачало. Тоді частина громадян переселилася з поліса-метрополії («міста-матері») в заснований десь на узбережжі Середземного або Чорного морів поліс-колонію, навколо якого було багато землі. До того ж у полісах велася постійна боротьба між прибічниками демократії («народовладдя», така форма державного ладу, яка передбачає можливість усіх громадян брати участь в управлінні державою, тобто всі громадяни мали право бути обраними на посади магістратів) та аристократами (в перекладі аристократія – «влада благородних», тобто знатних громадян). Часто в колонії переселялися представники партії, що програла в політичній боротьбі.

Греки-іонійці засновували свої колонії передовсім як опорні пункти для торгівлі з місцевим населенням та були зацікавлені в поставках сільськогосподарських продуктів з хор (земель) нових полісів. Вони займали землі на узбережжях, де ніхто не проживав, або купували землю у місцевих мешканців та підтримували з ними добрі стосунки. Греки-дорійці, як правило, підкоряли місцеве населення та робили його рабами громадян полісу-колонії.

Елліни в VII–VI ст. до н.е. настільки освоїли береги Чорного моря, що стали називати його Понтос Еуксенос – «Море Гостинне». Азовське море вони вважали озером Меотідою – «матір’ю Понту». Крим називали Таврикою, тобто країною таврів (?), які шанували биків (грецькою «таурос» – бик). У Північному Причорномор’ї найраніше давньогрецьке поселення Борисфеніда (Борисфен – Дніпро) виникло на Бережанському півострові (нині острів) близько середини VII ст. до н.е. В першій половині – середині VI ст. до н.е. вихідці з іонійського Мілету заснували Ольвію (давньогрецькою – «Щасливу») на правому березі Південнобузького лиману (біля сучасного с. Парутине Очаківського району Миколаївської області). В середині V ст. до н.е. Ольвію відвідав «батько історії» – Геродот. Наприкінці VI ст. до н.е. були засновані Тіра, Ніконій (на Дністровському лимані), Керкінітіда (на західному узбережжі Криму). В другій половині VI ст. до н.е. виникла більшість міст на узбережжі Східного Криму, Керченського та Таманського півостровів, тобто на землях біля Боспору Кіммерійського (Керченської протоки): Пантікапей (сучасна Керч, в перекладі зі «скіфської» – «рибний шлях»), Феодосія (давньогрецькою «Дар богів» або «місто, засноване Феодосієм»), Німфей («Святилище німф»), Кіммерік, Порфмій («Переправа») Мірмекій, Тірітака, Ілурат, Фанагорія, Гермонасса, Кепи («Сади»), Синдська гавань (Горгіппія). Більшість згаданих полісів заснована вихідцями з іонійського полісу Мілету. В 422–421 рр. до н.е. у Південно-Західному Криму греки-дорійці з Гераклеї Понтійської та з острову Делос заснували Херсонес (грецькою «півострів») Таврійський (в межі сучасного Севастополя).

Борисфеніда залежала від Ольвії. Сама ж держава ольвіополітів залежала від царів Скіфії. В V ст. до н.е., за Геродотом, в Ольвії існували укріплення та палац скіфського царя Скіла. В 331 р. до н.е. скіфи та ольвіополіти відбили напад військ македонського полководця Зопіріона. З метою запобігти розгрому мешканці Ольвії навіть відпустили на волю рабів та вибачили злидарям їхні борги.

Вулиця Ольвії. Реконструкція М. В. Горелика

Нагадаємо, що в 334 р. до н.е. цар Македонії Олександр (336–323 рр. до н.е.), син підкорювача Еллади Філіппа ІІ (359–336 рр. до н.е.), почав завоювання Перської держави. Його походи, під час яких були підкорені країни від Східного Середземномор’я до долини ріки Інду, тривали до 324 р. до н.е. В 323 р. до н.е. Олександр Македонський помер у Вавилоні. Македонські полководці в запеклій боротьбі розділили його величезну державу між собою. Так з’явилися на Сході елліністичні держави – Сирійське (царство Селевкідів) та Єгипетське (царство Птолемеїв) царства та інші.

У ІІ ст. до н.е. Ольвія опинилася під протекторатом царя Кримської Скіфії Скілура. З кінця ІІ ст. до н.е. до 70-х років І ст. до н.е. вона перебувала під владою запеклого ворога Риму Мітрідата VI Євпатора («Благородного», 121/120-63 рр. до н.е.) – царя елліністичної Понтійської держави (Понт – малоазійська країна на південному узбережжі Чорного моря), який походив з перського царського роду Ахеменідів. Приблизно у 55/48 р. до н.е. Ольвія була розгромлена гето-дакійськими племенами під проводом Буребісти. Наприкінці І ст. н.е. місто відродилося під владою сарматських царів Фарзоя та Інісмея. В середині ІІ ст. до н.е., за римського імператора Антоніна Пія (138–161 рр. н.е.), там були розміщені римські війська. За імператора Септимія Севера (193–211 рр.) Ольвія увійшла до складу провінції Римської імперії Нижня Мьозія, але зберігала автономію (самоврядування). Наприкінці ІІІ ст. н.е. Ольвія була зруйнована германцями-готами. Життя в «Щасливому» місті остаточно завмирає не пізніше другої чверті IV ст.

Приблизно в 480 р. до н.е. поліси, розташовані по обидва боки Боспору Кіммерійського, об’єдналися під владою династії архонтів Пантікапею Археанактидів. Так почало створюватися Боспорське царство. Поліси зберігали автономію. Головним містом був Пантікапей. Столицею азіатської частини Боспору вважалася Фанагорія (біля сучасного селища Сінне на Таманському півострові). В 438–437 рр. до н.е. правителем Боспору став фракієць(?) Спарток, який започаткував династію Спартокідів. Спартокіди були архонтами грецьких міст Боспору та царями місцевих племен (індоарійського походження?) – синдів, меотів, торетів, дандаріїв та ін. Територія Боспорського царства у IV ст. до н.е. обіймала Керченський і Таманський півострови, Східне Приазов’я, пониззя Кубані, а також дельту Дону, де було засновано поселення для торгівлі з тубільцями (тепер тут с. Єлизаветівка), а згодом – і місто Танаїс (поблизу сучасного хут. Недвигівка, Танаїс – стародавня назва Дону). Цар Левкон І (389–349 рр. до н.е.) після тривалої війни приєднав до Боспорського царства Феодосію. В той час Боспор щорічно поставляв в Афіни 400 тисяч медимнів (16 700 т) зерна (медимн = 52,53 л).

Рим був заснований в італійській області Лацій на березі річки Тібр нащадками троянців і місцевих мешканців латинів (латинська мова – мова римлян) у 754–753 рр. до н.е. Засновником Вічного міста вважається нащадок троянського царевича Енея та правителів міста Альба-Лонга Ромул (Квірін).

Але в ІІ ст. до н.е. Боспорська держава була виснажена боротьбою зі Скіфським царством та пережила економічну кризу. В 107 р. до н.е. на Боспорі вибухнуло повстання рабів та місцевих племен. Повстанням керував Савмак – скіф(?), вихований при дворі боспорського царя Перісада V. Останній цар з династії Спартокідів Перісад V був убитий, повстанці захопили Пантікапей і Феодосію, Савмак був проголошений царем. Але полководець понтійського царя Мітрідата VT Євпатора Діофант розбив військо повстанців, захопив у полон та стратив Савмака, оволодів Пантікапеєм та Феодосією. Мітрідат V став царем Боспору. Боспор був важливим джерелом сировини, харчів, людських ресурсів для Понтійського царства під час війн Мітрідата V Євпатора з Римом (89–84, 83–82, 74–64 рр. до н.е.).

Але Мітрідат зазнав поразки в боротьбі з Римом. Легіони під командуванням Луція Ліцінія Лукулла, а потім – Гнея Помпея, захопили володіння Мітрідата V в Малій Азії, завдали удару по Вірменському царству. Римський флот блокував порти Боспорського царства, що підірвало його економіку. В полісах Боспору посилилися антипонтійські настрої. В 63 р. до н.е. проти влади Мітрідата повстала Фанагорія. До неї приєдналися Пантікапей, Німфей, Феодосія. Проти Мітрідата повстав також Херсонес Таврійський. Останнім притулком Мітрідата V Євпатора був царський палац в акрополі Пантікапею (у фортеці на горі, яка й досі носить ім’я цього стародавнього царя). Громадяни Пантікапею, війська сина Мітрідата Фарнака та римляни оточили акрополь. Цар, щоб не потрапити в полон, прийняв сильну отруту. Але вона не діяла, тому що Мітрідат з дитинства привчив свій організм до різних отрут. Тоді цар наказав своєму рабу-кельту вбити себе мечем. Новим царем Боспору став син Мітрідата Фарнак (Фарнак ІІ).

Під час війни Цезаря та Помпея (48 до н. е.) боспорський цар Фарнак захопив землі Південного Причорномор’я (Понт, Віфінію). У 47 р. до н.е. Гай Юлій Цезар виступив та швидко переміг Фарнака. В Рим він надіслав коротке повідомлення про перемогу: «Прийшов, побачив, переміг» (veni, vidi, vici). Фарнак утік у Пантікапей, де й був убитий намісником Боспору – полководцем Асандром. Асандр став новим царем.

В І ст. н.е. до влади в Боспорському царстві прийшла династія Аспургіан (першого царя династії звали Аспург). За імператора Нерона (54–68 рр. н.е.) мала місце спроба зробити Боспор римською провінцією. В останній чверті І ст. н.е. Боспорське царство стало васалом Риму. В ІІІ ст. германські племена готів та герулів завдали удару по Боспорському царству. З 322 р. припинився випуск боспорських монет. Під час гунської навали (375–376 рр.) Боспорська держава загинула. Згодом Пантікапей, Феодосія, Тірітака та інші міста опинилися під контролем Східної Римської імперії (Візантії).