Читать книгу Історія України. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 14

З 476 р. ведеться відлік історії середніх віків – «середніх» між Давниною та Новим часом.

За часів імператорів Анастасія (491–518 рр.) та Юстина І (518–527 рр.) на Східну імперію все частіше почали нападати слов’яни. Новий підйом Римська (Ромейська) держава пережила в роки правління імператора Юстиніана І (527–565 рр.). За наказом Юстиніана І відбулася кодифікація римського права. У 532–537 рр. в Константинополі був побудований головний християнський храм імперії – храм Святої Софії-Мудрості. Але в 529 р. була закрита афінська Академія – останній оплот античної культури та освіченості. Війська Юстиніана І стримували наступ слов’ян і персів на кордони Східної Римської імперії. Ромеї встановили контроль над узбережжям Таврики від Херсону (Херсонесу Таврійського) до Боспору (Пантікапею). Центром імперських володінь в Криму став Херсон. Хоча кримські готи визнали владу імператорів, ще за часів Зенона укріплення міста були посилені. Яскравим прикладом фортифікаційного будівництва того часу є кругла вежа імператора Зенона (488 р., діаметр її-23 м). Важливого значення серед ромейських опорних пунктів в Тавриці набула заснована приблизно у 212 р. н.е., за часів боспорського царя Рескупоріда ІІІ (210–226 рр.), місто-фортеця, відома пізніше під назвою Сугдая (Сугдайа, Солдая, Сурож, Судак). Ця назва, можливо, походить від імені іраномовного середньоазійського народу согдів, які заснували у VI ст. торговельну колонію в місті.

Вже наприкінці правління Юстиніана І імперія зазнала сильних ударів з боку слов’ян, персів, тюрків та їхніх родичів – аварів-обрів. У VI ст. в Центральній Азії утворилася держава стародавніх тюрків (тюркютів) на чолі з родом Ашина – Тюркський каганат. Тюрки підкорили степи від кордонів Китаю до Чорного моря. В 565 р. вони захопили майже всі кримські володіння Східної Римської імперії, крім Херсону. Лише у 581 р. ромеї-візантійці повернули собі ці землі. У 588 р. Тюркська держава розділилася на Східний та Західний каганати. Після розпаду Західнотюркського каганату в степах від Волги та Каспію до Дніпра та Чорного моря залишилися панувати тюркомовні хозари та протоболгари (булгари).

За часів Юстиніана l Римська імперія була відновлена майже в колишніх межах. У 533–534 рр. ромеї завоювали Вандальське королівство в Північній Африці. У 535–555 рр. було розгромлене Остготське королівство, ромеї відвоювали Італію й Сицилію. У 554 р. ромейські війська зайняли Бетіку (південно-східну Іспанію), Сардинію та Корсику.

Вестготи зберегли незалежність та згодом повернули Бетіку до складу свого королівства. Але вони вже не контролювали південну Галлію (Аквітанію). Ще у 486 р. германці-франки на чолі з королем Хлодвігом (481–511 рр.) з роду Меровінгів завоювали північну Галлію, а в 507 р. – Аквітанію. У 496 р. Хлодвіг та його прибічники прийняли нікейське християнство. На відміну від франків, галло-римлян та іберо-римлян, вестготи залишалися аріанами. Щоб укріпити Вестготсько-іспанську державу, у 589 р. король Рекаред прийняв ортодоксальне християнство. Але єпископи Іспанії, які сперечалися з аріанами, додали в Нікейський Символ віри слова про те, що Святий Дух походить не тільки від Бога-Отця, але й від Бога-Сина-Христа. Вони бажали підкреслити божественну суть Христа. Римські папи їх підтримали. Король франків Карл Великий (768–814 рр.) з роду Піпінідів-Каролінгів, який претендував на західноримську імператорську корону, також визнав зміни в Символі віри. Але Церква Сходу виступила проти змін в Нікейському Символі віри, тому що вважала це принизливим для третьої іпостасі Святої Трійці – Бога-Духа Святого. Великий розкол Християнської Церкви завершився у 1054 р. Утворилися Католицька Церква (латинського обряду) на чолі з Римським папою та Православна, тобто Ортодоксальна, Церква (грецького обряду), першим ієрархом якої вважається патріарх Константинопольський.

Спадкоємці Юстиніана І не змогли протистояти переселенню слов’янських племен на Балкани, захопленню більшої частини Італії ланго-бардами та натиску персів на східні провінції імперії. У 605–618 рр. перські війська шахиншаха Хосрова ІІ Парвіза (591–628 рр.) з роду Сасанідів захопили візантійську частину Вірменії, більшу частину Малої Азії, Сирію, Палестину, Єгипет. У 626 р. перси, слов’яни й авари тримали в облозі навіть Константинополь. Але уряд імператора Іраклія (610–641 рр.), вірмена за походженням, знайшов сили, щоб врятувати імперію та її столицю. Візантійські війська перейшли у контрнаступ та у 627 р. вступили навіть у Азербайджан, підвладний Сасанідам. Хозари надали допомогу ромеям у Закавказзі. За часів імператора Іраклія Ромейська держава перетворилася в переважно греко-вірменську державу. В зв’язку з тим, що влада Іраклія розповсюджувалася на території з переважно грецьким та еллінізованим (грекомовним) населенням, він прийняв стародавній грецький титул «василевс» – «цар». Вже не столична аристократія, а військова знать з фем (провінцій-військових округів) почала відігравати провідну роль у політичному житті імперії.

Після війни з персами Візантія зіткнулася з новим ворогом. В області Хіджаз на заході Аравійського півострова, в місті Мекка, приблизно в 610 р. почав проповідувати пророк нової релігії – ісламу – Мухаммед ібн Абдаллах (бл. 570–632 рр.) з роду Хашимітів арабського племені Курайш. Він вважав себе продовжувачем традицій біблейських (давньоєврейських) пророків та пророка Іси бен Мар’ям – Ісуса, сина Марії, тобто Ісуса Христа. Головна ідея суворо-монотеїстичного (єдинобожного) ісламу зосереджена у формулі: «Нема Бога, крім Аллаха, а Мухаммед – пророк його». Учні зібрали проповіді пророка у священну Книгу мусульман (тих, хто сповідує іслам) – Коран.

Після смерті пророка (8 червня 632 р.) його найближчі послідовники – халіфи, які очолили Арабську державу та мусульманську громаду, почали наступ на сусідні країни – Сасанідський Іран і Візантію. Війська халіфів Абу Бакра (632–634 рр.) та Омара (634–644 рр.), соратників пророка Мухаммеда, захопили Ірак, частину Закавказзя, Іран, підвладні Сасанідам, і східні провінції Візантійської імперії – Сирію, Палестину, Єгипет.

Ромеї-візантійці вели тривалу боротьбу не тільки з арабами, але й з державою хозарів, яка відокремилася від Західнотюркського каганату у 30-х роках VII ст. (центр його був розташований в степах Середньої Азії). Каганами хозарів стали представники правлячого тюркського роду Ашина. Ядром нового каганату були степи Передкавказзя (передовсім – сучасний Північний Дагестан). Вожді аланів, савірів стали васалами хозарських каганів. Вже у 40-50-х роках VII ст. відбулися перші сутички хозарів з арабами. Але головним суперником Хозарського каганату в перші роки його існування була Велика Болгарія (Булгарія), територія якої охоплювала землі від Дніпра до Кубані. Протоболгари (булгари) більшістю вчених вважаються тюркським народом, нащадками гунських племен оногурів, утігурів та кутрігурів. Приблизно у 632 р. кочові протоболгарські племена (орди) на чолі з ханом Кубратом (Кувратом) з роду Дуло звільнилися від залежності Західнотюркського каганату. Ще у 619 р. хан прийняв християнство в Константинополі. Після смерті Кубрата за часів ромейського імператора Константа ІІ (641–668 рр.) протоболгарський союз племен розпався. Головна орда – орда старшого сина Кубрата Батбаяна (Баяна) – залишилася в Приазов’ї. Хозари перемогли своїх далеких родичів й примусили сплачувати данину. Частина протоболгарів разом з частиною аланів та савірів мігрувала з Передкавказзя й оселилася на берегах Волги та Ками, де утворилася держава, відома як Волзька Булгарія (теперішній Татарстан). Спочатку її правителі були васалами хозарських каганів. На початку Х ст. булгари прийняли іслам. Волзька Булгарія пережила Хозарський каганат, але у 1236 р. була розгромлена монголо-татарами на чолі з Бату-ханом, онуком Чингіс хана.

Згодом протоболгари змішалися зі слов’янами та сприйняли їхню мову. Кілька століть вони були головними ворогами Ромейської імперії на Балканах. У 885 р. хан Борис І (852–889 рр.) прийняв християнство східного обряду (та ім’я Михаїл/Михайло) й став титулуватися князем. Молодший син Бориса Сімеон (893–927 рр.) проголосив себе «царем (цезарем) болгарів та греків (ромеїв)». За його правління болгари контролювали територію від Дунаю до Фессалії (Північної Греції) та від Адріатичного моря до Чорного. Але удари, завдані великим київським князем Святославом (бл. 964–972 рр.) та ромейським імператором Василієм/Василем ІІ Болгаробійцею (976-1025 рр.), знищили Перше Болгарське царство.

Протоболгарська орда[6] на чолі з молодшим сином Кубрата ханом Аспарухом не підкорилася хозарам і у 70-х роках VII ст. відійшла за Дніпро, а у 680 р. – за Дунай. Слов’яни (севери-северяни, «Сім родів»), які оселилися на колишніх візантійських землях, визнали владу Аспаруха. Так утворилася Дунайська Болгарія.

Хозарська ж держава ледве не була завойована у 737 р. арабськими військами на чолі з Мерваном ібн Мухаммадом з роду Омейядів. Але Хозарія (Хазарія), яка була вигідно розташована на Великому Шовковому шляху з Європи в Китай, швидко відновила свою економіку та політичну могутність. Приблизно з 680 р. хозари контролювали більшу частину Кримського півострова, навіть Кримську Готію. Візантія зберегла лише Херсон. Східнослов’янський племінний союз сіверян (родичів балканських северів? нащадків боранів?), центром якого був Чернігів, визнав верховну владу каганів. Значна частина сіверян мешкала в басейні Сіверського Дінця (Дону сіверян) та Приазов’ї, тобто на території Хозарського каганату. Кордоном хозарських володінь на заході був Дніпро.

Найдавніші кирилівсько-глаголичні написи, знайдені в Болгарії: а – преславський напис близько 893 р., глаголичній (перший рядок) і кирилівський (два наступні рядки); б – добруджанський кирилівський напис 943 р.

Візантійські, арабські, перські, вірменські автори називають найбільшими містами каганату Беленджер, першу столицю Семендер (на території сучасного Дагестану), Таматарху (стародавню Фанагорію на Таманському півострові, Тмутаракань), столицю Ітіль/Атіль/Атель (на річці Ітіль/Атіль/Атель). В кримських володіннях хозарів найзначнішими містами були Сугдайя (Судак), Поссідіма (городище на плато Тепсень в Коктебелі). Більшість жителів хозарської частини Таврики, завдяки діяльності Святого Стефана, єпископа Сугдаї (729 – після 741 рр.), святих братів-просвітителів Костянтина-Кирила (826–869 рр.) та Мефодія (820–885 рр.), прийняла християнство. Археологами досліджені пам’ятки салтово-маяцької культури, залишені мешканцями Хозарської держави (хозарами, булгарами, савірами, аланами, слов’янами та ін.). Дуже важливими є пам’ятки басейну Дону та Сіверського Дінця (Дону сіверян) – Салтівське, Маяцьке, Цимлянське городища. Більшість вчених вважає, що головне місто хозарів було розташоване на Волзі. Але є гіпотеза, прибічники якої спираються на роботи візантійського автора Феофана Сповідника (бл. 760–818 рр.), що ріка Ітіль-Атель впадає в Меотіду – Азовське море. Можливо, Ітіль-Атель – це не Волга, а Дон. Тоді столицю каганату – місто Ітіль-Атель – треба шукати в Подоннні. Центр Хозарської держави міг переміститися в басейн Дону після розпаду Великої Болгарії. В Подонні та басейні Сіверського Дінця сконцентрована найбільша кількість пам’яток салтово-маяцької культури.

Візантійська імперія то вступала в союзи з Хозарським каганатом, то воювала з ним. Наприклад, у 695 р. в Херсон (Херсонес Таврійський) був засланий василевс Юстиніан ІІ (685–695, 705–711 рр.), скинутий з престолу. Він почав інтригувати, щоб повернути владу. Коли херсоніти повідомили константинопольський уряд про інтриги Юстиніана, він втік у володіння хозарів, у Фанагорію. Каган видав заміж за нього свою доньку. Потім Юстиніан ІІ перебрався в Дунайську Болгарію. За допомогою хана Тервеля (700–719/721 рр.) у 705 р. він захопив Константинополь та трон василевсів. Свого маленького сина від хозарської принцеси – Тіверія Юстиніан ІІ зробив своїм співправителем. Хан Тервель отримав титул кесаря (цезаря). Херсон не визнав владу Юстиніана та віддався під покровительство хозарського кагана. У 710 р. Юстиніан ІІ розпочав війну з хозарами та херсонітами, під час якої Херсон був зруйнований, а багато його мешканців загинуло. Але херсоніти швидко відбудували своє місто. Херсон став центром нового повстання проти василевса Юстиніана. Повстання очолив знатний вірмен Вардан-Філіппік. Херсоніти проголосили його імператором-василевсом. Хозари надали допомогу новому імператору. Армія Юстиніана ІІ перейшла на бік Вардана-Філіппіка. У 711 р. військо імператора Вардана-Філіппіка (711–713 рр.) увійшло до Константинополя. Імператор Юстиніан ІІ та його син Тіверій були страчені.

Візантія та Хозарія спільно боролися з агресією арабів у першій половині VIII ст. Щоб скріпити ромейсько-хозарський союз, імператор Лев ІІІ Ісавр (717–741 рр.), відомий як перший василевс-іконоборець (у 726 р. він виступив проти вшанування ікон) та переможець арабів, у 732 р. оженив свого сина Константина/ Костянтина – майбутнього імператора Костянтина V Копроніма (741–775 рр.) – на сестрі кагана, яка звалася Чичак («Квітка», після хрещення – Ірина). Як придане, візантійський імператор отримав Боспор, Сугдайю, Готію. Син Костянтина V та Чичак-Ірини Лев IV Хозарин царював у 775–780 рр.

Після переходу хозарської верхівки в іудаїзм хозарсько-візантійські відносини були зіпсовані. Хозари повернули собі владу над більшою частиною Криму. Ситуація ускладнилася наприкінці VIII ст. після того, як було придушене антихозарське повстання в Кримській Готії на чолі з митрополитом Іоанном Готським. Приблизно в 840–841 рр. в Херсоні візантійський уряд організував фему (військовий округ-провінція на чолі з полководцем-стратигом) Клімати. Першим стратигом її став голова ромейського посольства в Хозарію Петрона Каматир. На каганат посилювався тиск з боку східних слов’ян, і хозарський уряд звернувся по допомогу до ромеїв. Посольство на чолі зі спафарокандидатом (титул невисокого рангу) Петроною Каматиром приблизно у 833 р. прибуло до Хозарії. Візантійські майстри, яких привіз Петрона, побудували для хозарів на кордоні зі слов’янськими землями фортецю Саркел («Білу фортецю»). Більшість вчених вважає, що Саркел – це Цимлянське городище на Дону. Але є гіпотеза, згідно з якою Саркел – це Салтівське городище в басейні Сіверського Дінця (на Харківщині). Імператор Феофіл (829–842 рр.) призначив Петрону Каматира першим стратигом Херсону. Пізніше хозаро-візантійські війни відновилися. У першій половині Х ст. Візантія, Київська Русь та Хозарія змагалися за владу над Таврикою.

Мова вже йшла про те, що наприкінці VIII ст. державною релігією в Хозарському каганаті став іудаїзм. Існують різні версії щодо прийняття хозарами єврейської релігії. Згідно з «Житіями» святих просвітителів слов’янських Костянтина-Кирила Філософа (826–869 рр.) та Мефодія (820–885 рр.) правитель Хозарії вирішив відмовитися від язичництва та запросив мусульманських, християнських та іудейських богословів на диспут, щоб вибрати нову віру. За наказом імператора Михаїла ІІІ (842–867 рр.), сина василевса Феофіла, патріарх Константинопольський Ігнатій (847–857, 867–877 рр.) направив в Хозарію солунських братів-ченців (брати Костянтин/Константин та Мефодій були болгарами, а походили з міста Фессалоніки-Солунь), щоб Костянтин взяв участь у диспуті.

Кирило і Мефодій – слов’янські просвітителі

Під час подорожі брати ледве не загинули в степах Причорномор’я від рук мадярів-угорців. Потім вони прибули в Херсон, де вивчили єврейську та хозарську мови. В Херсоні Костянтин знайшов Євангеліє та Псалтир, написані «руським письмом», та чоловіка, який розмовляв «руською мовою». Костянтин Філософ вивчив «руську мову». Брати також знайшли в Херсоні мощі святого Климента Римського та відновили їх шанування. Потім Костянтин і Мефодій вирушили в Хозарію.

Нам відомо, що Костянтин Філософ не переміг під час диспуту. Хозарський каган та його оточення прийняли іудаїзм. Але на зворотному шляху солунські брати охрестили мешканців Фулл, десь у гірській Тавриці.

Але зовсім інакше розповідали про прийняття іудаїзму самі хозари. Збереглося листування хозарського царя Йосифа з сановником кордовського омейадського халіфа Абд ар-Рахмана ІІІ (912–961 рр.), головою єврейської громади мусульманської Іспанії Хасдаєм ібн Шафрутом. Дуже цікавим є також «Текст Шехтера», документ Х ст., в якому розповідається про прийняття хозарами іудаїзму та війни з візантійцями й русичами у 40-х роках Х ст.

Слов’янські абетки, створені Кирилом та Мефодієм: глаголиця, кирилиця

Цар Йосиф у своєму листі Хасдаю ібн Шафруту пише, що цар (шад, бек, пех – друга особа в державі після кагана) Хозарії Булан став прихильником єврейської релігії. Він переконав кагана та його оточення прийняти іудаїзм. Після цих подій країною правили нащадки Булана: «син його синів» Обадія, далі Езекія, Манассія, потім брат Обадії-Ханукка, син Ханукки – Ісаак, а потім – Завулон, Манассія, Ніссі, Менахем, Веніамін, Аарон та Йосип.

Згідно з «Текстом Шехтера», євреї Ірану та Вірменії, які тікали від переслідувань християн і язичників, оселилися в Хозарії (степи на північ від Кавказу). Там вони через шлюби породичалися з місцевими мешканцями. Згодом хозарські правителі організували диспут між «мудрецями Ізраїлю, Греції й Аравії». Євреї переконали хозарів прийняти іудейську віру. Крім того, сталася дивовижна подія. В одній печері були знайдені стародавні тексти Тори (Закону, П’ятикнижжя Мойсея – головної частини Старого Заповіту), що ніби свідчило про перебування представників ізраїльського коліна (племені) Сімеона на землях Хозарії ще за часів існування Ассирійської держави. Відтоді каган залишався головним суддею хозарів, а справжнім правителем став цар – головнокомандувач військами. Перший цар змінив своє ім’я на Сабріель, коли прийняв іудаїзм (можливо, по матері він був євреєм).

Коли Костянтин-Кирил та Мефодій повернулися з Хозарії, імператор Міхаїл Ill направив їх у Великоморавську державу, де вони повинні були розповсюджувати християнство східного обряду та посилювати вплив Візантії. Приблизно у 863 р. солунські брати створили слов’янські азбуки (кирилицю на основі грецького алфавіту та загадкову глаголицю), щоб перекласти Святе письмо старослов’янською мовою.

Таким чином, наприкінці VIII ст. в Хозарському каганаті відбувся переворот. Каган перестав бути реальним правителем держави. Як представник роду Ашина, він залишався священною особою. Але влада опинилася в руках царя-бека – головнокомандувача військами (на зразок сьогунів в середньовічній Японії). Цар і каган були іудеями. Керівні посади зайняли євреї та представники тюркської знаті, які перейшли в іудаїзм. Головну роль в цих перетвореннях відігравали купці-євреї компанії ар-Раданійя, які контролювали торгівельні шляхи від Франкської держави до Китаю, а також єврейські громади Північного Кавказу. Все-таки не дуже зрозуміло, яку форму іудаїзму прийняли хозари: ортодоксальну (визнали авторитет Талмуду – коментарів до Тори, записаних вчителями-рабинами в І-V ст.) чи караїмську (визнавали тільки авторитет Тори). Нащадками тюрків-іудеїв є сучасні караїми та кримчаки.

Більшість населення каганату залишалася вірною язичництву, християнству, а населення Волзької Булгарії прийняло іслам. Почалися внутрішні суперечки. Крім того, були зіпсовані відносини з Візантією. Ворогом Хозарії стала й Київська держава.

Хозарська держава загинула після ударів, завданих військами великого князя київського Святослава у 965–968 рр. Цар Йосиф, вочевидь, був останнім правителем Хозарії.

Не слід применшувати значення хозарського впливу на становлення та розвиток Київської Русі. Київські князі носили титул «каган», як і правителі Хозарії (Хазарії). Каган – хан ханів. Походження слов’янського титулу «князь» пов’язано з давньогерманським (в т. ч. готським) «конунг» – «вождь, король». Титул «король» походить від імені імператора франків Карла Великого. Титул «цар» походить від римського титулу (спочатку родового прізвиська Тая Юлія – Цезар) «цезар» (в грецькій вимові «кесарь»).

На думку видатного українського історика Омеляна Прицака, Київ у VII–IX ст. розвивався як прикордонна хозарська фортеця.

Чернігівські (сіверські) князі після загибелі каганату володіли Тмутараканським князівством – колишньою хозарською Таматархою, античним Боспором.

Ще за часів існування Хозарського каганату із Заволжжя в степи Північного Причорномор’я та Приазов’я проникали тюркські племена печенігів. Вони витіснили хозарських союзників мадярів-угорців в Середнє Подунав’я – стародавню Паннонію, сучасну Угорщину. Прабатьківщиною угорців є район рік Ками та Білої – Велика Угорщина (їхні найближчі родичі – ханти й мансі). Вже у 839 р. перший загін мадяр з’явився біля Нижнього Дунаю. Як васали Хозарії, у 886–889 рр. мадярські племена жили в країні Леведія – Приазов’ї, а потім в країні Ателькуза (Етелькьоз) – межиріччі Дніпра й Дністра. З 900–902 рр. угорці воювали проти Великої Моравії і розгромили її. Наприкінці Х ст. виникла Угорська держава на чолі з родом Арпадів. А в степах Північного Причорномор’я та Приазов’я в той час панували кочові племена печенігів. Існує гіпотеза, згідно з якою печеніги могли бути найближчими родичами хозарів, які зберегли язичницькі вірування своїх предків.

Якщо говорити про долю колишніх хозарських володінь, то Боспор і Таматарха-Тмутаракань (Тамань) опинилися під владою давньоруських князів.