Читать книгу Історія України. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 15

Де була прабатьківщина слов’ян?

Можливо, на землях між ріками Вісла й Дніпро (за Л. Нідерле, М. Фасмером, О. Шахматовим, М. Грушевським та ін.). Можливо, на землях між Віслою й Одрою (за Ю. Косташевським, Т. Лер-Сплавинським та ін.). Можливо, прабатьківщиною слов’ян була велика територія між Дніпром та Одрою (за В. Гензелем, П. Третяковим, М. Артамоновим, Б. Рибаковим, Д. Козаком та ін.). Літописець Нестор, П. Шафарик, С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський, О. Трубачов вважали, що прабатьківщиною слов’ян були Подунав’я та Карпати. Ця наукова проблема ще чекає розв’язання.

Як вважає більшість дослідників, римський історик Публій Koрнелій Тацит (між 55–57 рр. – після 117 р.) у творі «Германія» під ім’ям венедів, що жили між германцями й сарматами, розуміє слов’ян. Але «венеди-венети» – це назва стародавнього народу, близького до кельтів та іллірійців, територію якого на початку нашої ери займали слов’яни. Германці називали слов’ян венедами тому, що ті зайняли землі стародавніх венедів-венетів. За словами Тацита, венеди-слов’яни, на відміну від кочівників сарматів, будували будинки, як і германці, носили великі щити, мали перевагу у тренованості й швидкості піхоти.

Давньогрецький географ Клавдій Птолемей (89-167 рр.) в трактаті «Географія» згадує венедів серед народів Європейської Сарматії та вказує, що вони жили між Венедськими горами (Карпатами) та річкою Вістулою (Віслою).

Готський історик Йордан (близько 485 р. – після 551 р.) в «Історії гетів (готів)» писав, що венеди змінили своє ім’я на склавенів (слов’ян) та антів. У IV ст., за часів остготського короля Германаріха (351–376 рр.), склавени займали територію між верхів’ями Вістули (Вісли), Мурсіанським озером (озеро Балатон – «блато», «болото»?) та Данастром (Дністром). Вони жили в лісах та на болотах і не мали міст. Анти були могутніші, ніж склавени. Їхні землі простягалися між Данастром (Дністром) та Данапром (Дніпром), де Понтійське море (Чорне море) робить дугу. Анти багато воювали з готами. Після смерті Германаріха остготи опинилися під владою гуннів. Якщо вестготи перейшли на римську територію, остготи залишилися в Північному Причорномор’ї. Остготський король Вінітарій («вбивця венедів») з роду Амалів, важко переносячи підпорядкування владі гуннів, прагнув виявити власну доблесть і рушив із військом у володіння антів. Він був переможений у першій битві. Але потім готи захопили в полон антського короля на ім’я Боз («вождь»), його синів і сімдесят знатних людей. Полонені були розіп’яті. Проте король гуннів Баламбер не потерпів такого самоправства та повів свої війська на Вінітарія і остготів. Вони довго воювали. В першій та другій битвах перемогли готи. У третій же битві Баламбер вбив Вінітарія. Остготи зазнали поразки та знову підкорилися владі гуннів.

Візантійський історик Прокопій Кесарійський (між 490–507 рр. – після 550 р.) в «Історії війн Юстиніана» писав, що у VI ст., за часів імператора Юстиніана І (527–565 рр.), анти жили на схід від Борисфену (Дніпра) та на північ від озера Меотіда (Азовського моря), а склавини (слов’яни) приблизно з 547–549 рр. переходили Істр (Дунай) та спустошували балканські провінції Східної Римської імперії (Візантії) Іллірік і Фракію. За словами Прокопія, племенами склавинів і антів не управляє один вождь, а вони здавна живуть у народоправстві. У них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно. Склавини і анти вважають, що один із богів – Творець блискавки – є єдиний володар всього. Йому приносять у жертву биків та інших жертовних тварин. Долі склавини і анти не визнають, проте шанують ріки і німф (русалок?), приносять їм жертви і при цих жертвах здійснюють ворожбу. Живуть вони в убогих хатинах, розташовуються далеко один від одного, намагаючись якнайчастіше міняти місця поселень. Вступаючи в битву, більшість склавинів та антів іде на ворогів пішими, маючи невеликі щити й списи в руках, панцира ж ніколи на себе не одягають. У них єдина мова. Всі склавини і анти високі, дуже сильні тілом, волоссям не дуже світлі й не руді, але не схильні й до чорноти. Спосіб їхнього життя грубий і невибагливий. Склавини і анти менш за все підступні й каверзні, але й у простоті своїй вони зберігають гунський норов. Займають склавини і анти неймовірно обширні землі.

«Анти» – це не самоназва. Антами (від «анта» – «крайні») стародавнє індоіранське населення Північного Причорномор’я та Приазов’я називало окраїнні слов’янські племена, які просунулися на ці території. Слов’яни довго співіснували з корінними мешканцями своєї нової країни.

Назва ж «склавени-склавини» пов’язана з самоназвою «слов’яни», тобто «ті, чия мова (слова) є зрозумілою».

Візантійський імператор Маврикій (582–602 рр.) у творі «Стратегікон» писав, що племена склавинів та антів близькі за способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов’ю до волі. Вони багаточисельні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ, голизну, нестачу їжі. До іноземців, які прибувають до них, склавини і анти ставляться ласкаво. Тих, хто перебуває у них в полоні, вони не тримають у рабстві протягом необмеженого часу, а, визначивши термін рабства, через певний час пропонують їм вибір: бажають вони за викуп повернутися додому чи залишаться серед колишніх хазяїв на становищі вільних і друзів. У склавинів та антів велика кількість різноманітної худоби й плодів земних, особливо проса й пшениці. Їхні жінки дуже скромні. Склавини та анти ведуть мандрівне життя. Селяться вони в лісах, біля важкодоступних рік, боліт та озер, влаштовують у своїх житлах багато виходів. Воювати зі своїми ворогами склавини і анти люблять у місцях, що поросли густим лісом, у ярах та на урвищах. Кожен озброєний двома невеликими списами, деякі мають також щити, дерев’яні луки з невеликими отруєними стрілами. Не маючи над собою правителя і ворогуючи один з одним, склавини та анти не визнають військового строю, нездатні битися у правильній битві, показуватися на відкритих місцях.

Чернець Києво-Печерського монастиря Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» (бл. 1113 р.) писав, що слов’яни (їхня перша назва – норіки, Норік – придунайська провінція Римської імперії) колись жили по Дунаю, там, де пізніше утворилися Угорська та Болгарська держави. Звідти слов’яни розійшлися по землі. Ті, хто «сів» на річці Морава, стали називатися моравами та чехами. Інші слов’янські племена: білі хорвати (мешкали у Карпатському регіоні; назва «хорват» відповідає назві іраномовного народу сарматів), серби, хорутани. Коли на дунайських слов’ян напали волохи (на початку нашої ери предки романомовних румун влахи або, у ІІІ ст. до н.е., кельтське плем’я вольків), значна їх частина оселилася на Віслі. Вони стали називатися ляхами. Їхні нащадки: поляки, лутичі, мазовшани, поморяни. Ті ж слов’яни, що оселилися по Дніпру, стали називатися полянами, а інші – древлянами, тому що осіли в лісах. Полянський вождь-князь Кий став засновником міста Київ («міста Кия», традиційно – V ст. н.е.). Поляни контролювали дніпровську частину торговельного шляху «з варяг в греки» (зі Скандинавії та Прибалтики в Причорномор’я та на Балкани). Ті зі слов’ян, які оселилися між Прип’яттю та Двіною, стали називатися дреговичами (дрегва – болото). Ті, які «сіли» по річках Двіна та Полота, стали полочанами. Слов’яни, які оселилися навколо озера Ільмень на півночі, називалися словенами (слов’янами) й побудували місто Новгород («Нове місто»). Слов’яни, що «сіли» по рікам Десна, Сейм і Сула, стали називатися сіверянами.

Пам’ятник засновникам Київа: Кию, Щеку, Хориву і сестрі їхній Либіді

Таким чином, Нестор розповів про утворення племінних союзів західних та східних слов’ян. Південнослов’янські етноси (народи) остаточно сформувалися після переселення на Балканський півострів у VI–VII ст. Східні ж слов’яни розселилися на величезних просторах Східної Європи, змішалися з місцевим індоіранським, кельто-іллірійським, дако-гетським, балтським, фінно-угорським населенням. Утворилися нові союзи племен: уличів, тиверців на Півдні; дулібів (згодом вони стали називатися волинянами від міста Волинь) на Заході; радимичів, в’ятичів, кривичів на Північному Сході.

Розселення стародавніх слов’ян

Під час громадянської війни, у серпні 1919 р., полковник полку Маркова Білої гвардії (Добровольчої Армії Півдня Росії під командуванням А.І. Денікіна) Ф.А. Ізенбек опинився у спустошеному маєтку родини Задонських, що у Великому Бурлуку, поблизу Вовчанська та Куп’янська на Харківщині. У панській бібліотеці він звернув увагу на розкидані по підлозі дощечки, які мали вигляд дуже давніх.

Збереглися лише опис дощечок та фотографії чотирьох з них. Дощечки були березові, розміром приблизно 38 на 22 см, завтовшки 6–8 мм. Деякі частини їх були струхлявілі. На кожній з цих дощечок у куточку було зображення якоїсь тварини, сонця, а на поверхні були накреслені лінії, під якими розміщувався текст. Текст було зроблено або розжареним стилом з наступним нанесенням фарби, або технікою, яку використовують в українському писанкарстві дотепер: на дощечки наносився віск, потім робилися в ньому подряпини, а далі занурювали у рідину, що просочувала продерті місця. Знаки, зображені на дощечках, становлять абетку, схожу на давньогрецьку. Вона складається з 25 букв та знаків для написання трьох подвійних звуків: оі – іо – іа. Одна з дощечок починається словами на честь бога Велеса: «Я присвячую цю книгу нашому Богу Велесу, вищій силі, яка нас захищає». У «Велесовій книзі» розповідається, що пращури слов’ян (антів, русичів та ін.) жили десь у степах Сходу, але звідти їх витіснили хуни (гунни). Вождь Ор-старотець (Орь, Орій, Ір) закликав праслов’янські племена переселитися на Захід – у країну, де «течуть меди і молоко». На чолі переселенців стали сини Орієві Кий, Пащек-Щек і Горовато-Хорив. Після тривалих мандрів та багатьох битв з ворогами слов’яни заселили «землю Русколань». Кий заснував на Дніпрі місто Київ – столицю цієї країни.

Виклад подій в «Книзі Велеса» доведено десь до 870 р. н.е. В книзі згадується варяг Рюрик, князь Новгорода, але не згадується князь Олег.

Полковник Ф.А. Ізенбек наказав зібрати дощечки з текстом «Книги Велеса» та ретельно їх зберігати. Згодом він разом зі своєю колекцією старожитностей опинився в Бельгії. Після смерті Ф.А. Ізенбека у Брюсселі в 1941 р. дощечки зникли.

Цікавим документом є «Книга Велеса», або «Велесова книга». Велес – це давньослов’янський бог, який відповідає давньогрецькому Гермесу, давньоіндійському Шиві. Стародавні слов’яни вважали його покровителем худоби. «Велесова книга» ніби була створена давньослов’янськими язичницькими жерцями в період боротьби з впровадженням християнства на Русі. Згідно з «Книгою Велеса», пращури слов’ян на свої історичні землі прийшли зі Сходу. Проте значна частина дослідників вважає цей документ підробкою. Що ж це за документ?

На думку більшості дослідників, прабатьківщина слов’ян розташовувалася не в центрі Євразії, а в Подунав’ї, або у межиріччі Вісли та Одри (Одера), або між Дніпром та Одрою. Нез’ясованим залишається питання про балто-слов’янську єдність на найдавнішому етапі індоєвропейського етногенезу (процесу формування народів), тобто чи були колись предки слов’ян та балтів (литовців, латишів, прусів та ін.) одним народом.

Археологи вважають, що стародавнім слов’янам-венедам належать такі археологічні культури ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е., як зарубинецька (в басейнах Середнього й Верхнього Дніпра та в Прип’ятському Поліссі), пшеворська (на землях між Віслою й Саном на Заході, Горинню – на Сході, Прип’яттю – на Півночі та Збручем – на Півдні), а також пізньозарубинецька та зубрицька культурні групи.

Селища зарубинецької культури розташовувалися групами, віддаленими одна від одного. Кожна така група складалась з 10–15 поселень і належала одному племені. Племінна територія не була сталою. З другої половини І ст. н.е. більшість областей проживання зарубинецьких племен опинилася в зоні експансії сарматів. Це змусило основну масу носіїв зарубинецької культури залишити освоєні землі й відійти в райони Верхнього Подніпров’я, Подесення, в Південне Побужжя, де вони змішалися з місцевим населенням. Усі пам’ятки, залишені змішаним населенням Подніпров’я та Подесення, археологи об’єднують в пізньозарубинецьку культурну групу.

Обезлюдніло і Прип’ятське Полісся. Тут причиною міграції стали, вочевидь, якісь природні катаклізми: ерозія грунтів, підвищення підземних вод і як наслідок – надмірна вологість. Носії зарубинецької культури відійшли по річках Горинь, Случ, Стир на південь і розселилися в основному на Волині та Подністров’ї, частково – між Західним Бугом і Віслою та в Подніпров’ї.

На думку багатьох вчених, творцями пшеворської культури були як слов’яни, так і германці. Подібно до зарубинецьких, пшеворські поселення розташовувалися групами, на значній відстані одне від одного. Невеликі за розмірами, вони складалися з 2–3 жител і кількох господарських будівель. Тут проживала, ймовірно, одна патріархальна сім’я. У другій половині І ст. н.е. пшеворську культуру в її ареалі змінюють пам’ятки зубрицької культурної групи, створеної пшеворськими племенами й прибулими з Прип’ятського Полісся племенами носіїв зарубинецької культури.

У ІІІ-IV ст. в Північному Причорномор’ї, Лісостепу України, на території нинішніх Молдови та Румунії жили племена носіїв черняхівської культури. Це були германці – готи, герули, руги, а також слов’яни, іраномовні скіфо-сарматські племена, дако-гети та кельто-іллірійці. Слов’яни були творцями київської археологічної культури (в Середньому та Верхньому Подніпров’ї).

Склавини та анти, які були умілими землеробами та скотарями, вочевидь, залишили пам’ятки празької, пеньківської, колочинської археологічних культур середини І тисячоліття н.е.

Збруцький ідол – статуя давньослов ’янського бога (найімовірніше, Світовида)

Давньослов’янські релігійні вірування вивчені ще недостатньо. Відомо, що у слов’ян були капища (святилища) та священні гаї, де жерці-волхви здійснювали обряди та приносили жертви перед зображеннями язичницьких богів (кумирів). Волхви зберігали стародавні слов’янські міфи.

Згідно з давньослов’янською міфологією, творіння Всесвіту відбувалося в сім етапів. Спочатку існував лише райський потік, з якого з’явилися Богородиця та Святий Дух. Настав Великдень (або День Святого Духа) – перший етап творіння. Богородиця та Святий Дух породили Золоте Яйце. З цього Яйця вийшли Білобог-Сварог (коваль Сварог-Рарог) – бог Білого Світла, світлого дня, любові, творчого першопочатку – та Чорнобог – володар Темряви, а також Мати Сира Земля та Похмуре Небо. Білобог-Сварог та Мати Сира Земля породили Вогня Сварожича, а Чорнобог та Похмуре Небо – Синє Море-Океан.

Наступним етапом творіння керував син Білобога-Сварога Даждь-бог («бог, що дарує») – володар Всесвіту, Володимир Ясне Сонце, який дарує денне світло та тепло. В День Даждьбога серед Синього Моря-Океана з’явився острів Буян – прабатьківщина земного життя. Його мешканці пересувалися по Морю-Океану на човнах-навах (нав – човен, навії – душі померлих предків). На острові зберігався чарівний камінь Алатир (діамант – всім каменям батько), який був троном для цар-діви – Зоряної Левиці-Небесної цариці, володарки зірок. Чорнобог перетворився на Змія та з Небесною царицею породив Срібне Яйце. З цього Яйця вийшов Місяць в чоловічому та жіночому образах (Місяць та Місячина). Настала Ніч Місяця.

Третій етап творіння – День Стрибога (вівторок Великого тижня). Дочка Місяця Біла Лебедиця (Гуска) знесла Мідне Яйце, з якого вийшли Північний Вітер – холодний Дух Темряви, Великий чорнокрилий змій – та Стрибог – володар простору, повітря та дихання. Сини Стрибога та дочки Синього Моря: велетень Вечірник – вершник на червоному коні, що потряс Світ, велетень Північник – вершник на чорному коні та вісник смерті, велетень Світловик – вершник на білому коні. Їхні сестри – Вечірка, Північка, Зоряниця. Онуки Стрибога: сім вітрів, сімдесят вихорів, сімсот вітровичів, Міць, Завзяття, Насильство, Перемога та чарівниця Північка.

Наступний етап творіння – Велесів День (середа). Велес створив підсвідомі душі живих істот, облаштував світ сновидінь та тіней (підсвідомих душ померлих), дарував підсвідомі душі рослинам та тваринам. Дочка Велеса та Місячини Людмила від Яруна-Перуна (володаря Блискавки-Перуна; у литовців – Перкунас, у латишів – Перконс) на Перепелиному острові народила близнюків – віщого Бояна та Бояну-мисливицю. Володарем лісів тоді став Лісовик (Жупан).

П’ятий етап творіння Всесвіту – День Мислемира-Судді (четвер). Мислемир (Миследар) створив думки, думки-образи, що складають свідому частину людської душі. Його діти: велетень Буй-Тур (тур – бик), Добромисл (Добровіт, Кресімир, Кресіслав), Лихомисл. Добромисл врятував душі людей на священній наві під час Всесвітнього потопу та приніс їм вогонь.

На шостому етапі творіння (у п’ятницю Великого тижня) Мокош створила самосвідомість та вдихнула її в людей, установила шлюбно-статеві стосунки.

Останній етап творіння Всесвіту – День Семаргла (неділя). Семаргл (Семероглав) – голова сімки богів-творців: Даждьбога, Місяця, Стрибога, Велеса, Мислемира, Мокоші. Помічниками Семаргла були сонячний Хорс-Святовіт, володар блискавки-перуна Ярун-Яровіт (Ярило, Перун), Яра-Лада та інші боги й богині.

У стольному граді-місті Києві (в землі полян) на високому пагорбі знаходилося головне святилище найстарішого бога-творця – Даждьбога Сварожича. Найбільше святилище Сварога було в польському містечку Радгост.

Головне святилище Яруна-Перуна було розташоване в містечку Перинь під Новгородом Великим (в землі словен).