Читать книгу Історія України. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 8

Початок епохи заліза в Північному Причорномор’ї дослідники пов’язують з появою «дивних доїтелів кобилиць» кіммерійців. Це перший народ, який жив на території нашої країни, чия назва зафіксована в писемних джерелах і дійшла до наших днів. Найдавніша згадка про кіммерійців міститься у гомерівській «Одіссеї», де розповідається про тривалі мандри героя Троянської війни царя острова Ітаки Одіссея:

(Гомер. «Одіссея». XI, 12–19).

Для Гомера країна «людей кіммерійських» розташовувалася десь на краю світу, недалеко від загадкового острова Ея та Колхіди (сучасної Західної Грузії), поблизу входу до царства мертвих – Аїду. Можливо, про кіммерійців йдеться і в «Іліаді», коли Гомер розповідає про «дивних доїтелів кобилиць – млекоїдів», які жили на північ від Трої (Гомер. «Іліада». ХІІІ, 5).

Найдокладніше про кіммерійців розповів «батько історії» Геродот. «…Країна, що заселена зараз скіфами, як кажуть, з прадавна належала кіммерійцям», – писав давньогрецький історик в V ст. до н.е. (Геродот. Історія. IV, 2).

Цікава інформація про військові походи кіммерійців (гіміррі) в Передню Азію міститься в повідомленнях ассирійських вивідників і дипломатів, вавилонській хроніці (літопису), що датуються VIII – початком VII ст. до н.е. В Біблійних книгах давньоєврейських пророків також збереглися спогади про походи кіммерійців (народ Гомер) та скіфів (народ Ашкеназ).

Срібний келих з Гайманової могили. IV ст. до н. е.

Наприкінці VIII ст. до н.е. в Передній Азії загострилося суперництво між двома великими державами Стародавнього Сходу – Ассирією (з центром на Півночі Месопотамії) та Урарту (з центром біля озера Ван на Вірменському нагір’ї та в Закавказзі). Супротивники пильно стежили один за одним. Приблизно між 722 і 715 роками до н. е. ассирійські вивідники повідомили з Урарту, що військо царя цієї країни Руси І (735–714 рр. до н.е.)[3] зазнало великих втрат у війні з кіммерійцями. Скориставшись урартсько-кіммерійською війною, в 714 р. до н. е. ассирійський цар Саргон ІІ (722–705 рр. до н.е.) на чолі величезної армії виступив у похід проти Урарту. Ассирійці завдали рішучого удару по своєму давньому супернику, але зіткнулися з новим ворогом – кінниками-кіммерійцями.

У 679–678 рр. до н.е. кіммерійці на чолі з вождем Теушпою напали на Ассирію, яка володіла тоді майже всім Близьким Сходом, однак були розбиті військами наймогутнішого з ассирійських царів Асархаддона (681/680-669/668 рр. до н.е.)[4]. У 676–674 рр. до н.е. вони завдали нищівного удару по Фригійському царству в центрі півострова Мала Азія (Анатолія). Близько 660 р. до н.е. кіммерійські загони з’явилися біля кордонів Лідійського царства на заході Малої Азії. У битві з ними загинув цар Гігес. Кіммерійці ще деякий час воювали в Анатолії. В другій половині VII ст. до н.е. вони зникли з історичної арени.

Більшість вчених вважає, що кіммерійці з ІХ ст. до н.е. були мешканцями степів Північного Причорномор’я, Східного Криму, Таманського півострова. Деякі дослідники розглядають Північний Кавказ як батьківщину «нащадків богині-матері Кіммеріс» – кіммерійців. Мовознавці та історики вважають їх або іранцями, або родичами фракійців.

Кіммерійські поховання – головне археологічне джерело для вивчення культури цього таємничого народу, оскільки поселень і міст після нього не залишилося. Основу його господарчої діяльності становило скотарство.

Кіммерійці ховали померлих в прямокутних або овальних ямах, перекритих курганним насипом. Іноді стіни ями обшивалися деревом, з цього ж матеріалу робилося й її перекриття. Поруч із покійниками-чоловіками клали зброю, вузду, іноді їх супроводжували в інший світ забиті бойові коні. Інвентар жіночих поховань складається головним чином із ліпної кераміки.

Коли кіммерійці панували в Степовому Надчорномор’ї, в Лісостепу жили племена чорноліської культури, господарство яких базувалося на орному землеробстві та осілому скотарстві.