Читать книгу Історія України. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 6

В V тисячолітті до н.е. на Стародавньому Сході та на Балканах відбувся перехід від неоліту до енеоліту, або халколіту, тобто до мідно-кам’яного віку (латинське «енеос», давньогрецьке «халкос» – мідь, давньогрецьке «літос» – камінь). У межах України енеоліт датується IV–III тисячоліттями до н.е. У цей час з’явилися перші металеві вироби – мідні та золоті. Але люди ще широко використовували знаряддя праці з каменю, кістки, дерева.

Мідь – м’який метал. В місцевостях, де були родовища мідної руди, вона часто потрапляла разом з камінням у вогнища. Мідь плавилася у вогні, а коли застигала, набувала іншої форми. Люди помітили цю властивість міді. Вони стали з неї одливати сокири, кинджали, прикраси та інші речі. Для цього в глині чи в м’якому камені робили заглиблення необхідної форми та вливали в нього розплавлену мідь. Вона приймала потрібну форму, коли застигала. Завдяки використанню мідних знарядь праці можна було отримати більше продуктів, ніж раніше. Таким чином, в епоху енеоліту людство навчилося обробляти мідь – від плавлення та ливарства до холодного кування. Але мідь зустрічається в природі досить рідко. Люди, які жили в місцевостях, де не було родовищ мідної руди, вимінювали мідні вироби в сусідів, пропонуючи якісь власні вироби, наприклад кераміку. Так розвивалася торгівля.

В Україні давні копальні мідної руди відомі в Донбасі поблизу сіл Клинове, Пилипчатине Артемівського району.

Предмети трипільської культури

Хлібороби в епоху енеоліту винайшли плуг. Так зародилося орне землеробство з використанням тяглової сили бика. На Близькому Сході або в Центральній Європі було винайдене колесо та вперше з’явився колісний транспорт (спочатку із запряженими биками чи ослами). В мідно-кам’яному віці вдосконалюється керамічне виробництво, виникають гончарні печі. Поширюються прядіння і ткацтво.

Предмети трипільської культури

В епоху енеоліту родові громади розпадалися на окремі сім’ї, оскільки з поліпшенням знарядь праці вже менші за чисельністю колективи могли прогодувати себе. Влада батька (патріарха) в сім’ї була незаперечною. Під час переселення на інші землі часто різні за походженням сім’ї селилися разом. Вони разом користувалися пасовищами чи лісовими угіддями, але землю обробляли вже не спільно, а на окремих ділянках, що надавалися кожній сім’ї. Так родову громаду поступово змінила сусідська громада (община). Від рядових членів племені відокремилася племінна знать – старійшини та вожді. З розпадом спільного господарства роду старійшини почали багатіти. Користуючись своїм керівним становищем в племені, вони брали собі великі ділянки родючої землі, володіли великою кількістю худоби. Залишки врожаю зі своїх ділянок старійшини вимінювали на вироби з міді, золота, срібла. Коли суперечки між племенами переростали у війни, воїни обирали вождя – військового ватажка. Якщо плем’я перемагало, воїни поверталися зі здобиччю. Вожді та старійшини брали собі більшу частину цієї здобичі. Частину полонених (жінок та дітей) стали залишати в живих, щоб використовувати їхню працю в сімейному господарстві. Так у суспільстві з’явилися нерівність та рабство.

Найбільш відомою археологічною культурою (комплексом археологічних пам’яток одного типу) епохи енеоліту на території сучасної України є трипільська культура. Її назва походить від селища Трипілля на Київщині, поряд з яким археолог В. В. Хвойка у 1893 р. виявив перше поселення цієї культури. Прабатьківщиною носіїв трипільської культури були Нижнє Подунав’я та Балкани, але через відсутність пам’яток писемності та даних про їхню мову неможливо точно з’ясувати етнічне походження трипільців. Хоча можна сказати, що вони були представниками середземноморської раси (південного варіанта європеоїдної раси). В IV – першій половині III тисячоліття до н.е. ареал (територія розповсюдження археологічних пам’яток) цієї землеробсько-скотарської культури охоплював не тільки землі сучасних Румунії та Молдови, але ще й Лісостепове Дніпровське Правобережжя й Подністров’я. На пізньому етапі існування трипільська культура поширилася на Волинь і Степове Причорномор’я.

Реконструкція трипільського поселення

Трипільці обробляли землю за допомогою кам’яних і рогових мотик. Археологічні дослідження показують, що вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Врожай збирали, користуючись серпами з кремінними лезами або ножовидними пластинами. Зберігалося зерно у великих глиняних посудинах і в спеціальних зернових ямах. Розмелювали його на кам’яних зернотерках. Поряд із землеробством у господарстві трипільських племен велику роль відігравало також скотарство. Розводили велику й дрібну рогату худобу і свиней, а пізніше й коней. Важливе значення в господарстві мали також збиральництво, полювання і рибальство. Трипільські племена вели жвавий обмін з населенням Балканського півострова, звідки вони одержували мідні знаряддя праці. Трипільці й самі розумілися на обробці металу. Мідь кували, але могли вже і плавити. Знали витяжку, рубання і пробивання отворів у металевих виробах.

Жили трипільці в наземних будівлях. Свої одно– або двоповерхові будинки вони споруджували з глини на дерев’яному каркасі. Ці житла мали прямокутну в плані форму розміром від 20 до 150 квадратних метрів та двосхилу покрівлю. Приміщення звичайно поділялися на дві або більше кімнат, в яких розташовувалися глинобитні печі або відкриті вогнища. Кожне приміщення займала окрема сім’я, а кілька найближчих по спорідненості сімей займали все житло. Поселення трипільців об’єднували велику кількість будівель і належали окремим родам або невеликим племенам. Забудова поселень здійснювалася по колу, із загоном для худоби в центрі (як, наприклад, на поселенні біля с. Володимирівка на Кіровоградщині, де було знайдено понад 200 жител). На поселенні Майданецьке (на Черкащині) площею 300–400 га будинки стояли десятьма концентричними колами, розділеними радіальними вулицями. Там зафіксовано близько 2 тисяч жител.

Одним із наймайстерніших проявів матеріального та культурного розвитку трипільців було їхнє керамічне виробництво. Посуд ліпили руками і випалювали в печах. Знайдені зразки можна поділити на дві групи: кухонний і столовий. Кухонний посуд – простий за формами, виготовлявся з глини з домішками товчених черепків або подрібненої черепашки. Орнамент небагатий і складається з окремих наліпок, «перлин» і «розчісів» на шийці. Столовий посуд значно досконаліший. Він виготовлявся з відмуленої глини. Випал пічний, дуже добрий. Типи столового посуду такі: горщики, миски, глечики, накривки, так звані біноклеподібні посудини. Здебільшого столовий посуд розмальовували барвистими візерунками або оздоблювали заглибленим орнаментом у вигляді спіралей, кіл та інших геометричних фігур. Іноді на ньому зображувалися й тварини. Ці зображення мали певне значення в релігійних уявленнях трипільців.

Особливого розвитку у трипільців набула пластика. З глини вони виліплювали жіночі статуетки, фігурки тварин, моделі жител, жертовників. Глиняні скульптурні зображення жінок напевно мали культове призначення. Жінка у трипільських племен відігравала важливу роль в господарстві і посідала високе становище в суспільстві.

На пізньому етапі трипільська культура зазнала великих змін: підноситься роль скотарства, спрощується житлобудівництво, зменшується кількість розписної кераміки, в гончарстві поширюється шнуровий орнамент, пластика поступово зникає.

В той час, коли у племен лісостепової частини Правобережної України розвивалося мотичне землеробство, у племен степової смуги Східної Європи склалося скотарське господарство, яке уже в другій половині IV – першій половині ІІІ тисячоліття до н.е. стало там провідним (але не витіснило землеробство). Скотарське господарство давало цим племенам у великій кількості різноманітні продукти – м’ясо, шкіру, вовну, пряжу, тканини, – яких уже вистачало не тільки для внутрішнього споживання, але й для обміну з іншими племенами. Обмін давав скотарським племенам те, чого вони у себе не мали. Так, шляхом обміну з Кавказом і районами Середземного моря уже в другій половині IV тисячоліття до н.е. у скотарських племен з’являються вироби з міді – знаряддя праці, зброя і прикраси.

Розглядаючи культури скотарського населення епохи енеоліту, необхідно відзначити досягнення носіїв середньостогівської культури (далеких нащадків пізніх кроманьйонців – високорослих, кремезних, широколицих). Пам’ятки цієї археологічної культури (близько 100 поселень, могильників, поховань або окремих знахідок) датуються другою половиною IV – початком ІІІ тисячоліття до н.е. Знайдені вони в лісостеповій і степовій зонах межиріччя Дніпра і Дону, а також в межах Кіровоградської області (на захід від Дніпра). Серед пам’яток, найповніше досліджених, – поселення та могильник біля селища Дереївка поблизу Кременчука на Дніпрі, поселення Середній Стіг, поселення й могильник Олександрія на Осколі, поселення Костянтинівка на Нижньому Дону. Знаряддя праці і зброя виготовлялися «середньостогівцями» з кременю (ножі, скребки, наконечники стріл і дротиків) або з іншого каменю (зернотерки), рогу й кістки (мотики, рибальські гачки, бойові молоти, псалії). Кераміка середньостогівської культури майже виключно гостродонна. Це горщики, глечики. Частина мисок має плоске дно. Орнамент – гребінцевий штамп, прокреслені лінії – наносився на верхню частину посудини. Згодом в середньостогівський гончарній орнаментиці виник шнуровий відбиток. На Дереївському поселенні виявлені жіночі статуетки та фігурки тварин з глини.

Головне досягнення носіїв середньостогівської культури полягає в тому, що вони одними з перших у Європі стали використовувати для верхової їзди коня (диким предком якого, очевидно, був тарпан).

Скотарі – носії енеолітичної нижньомихайлівсько-кемі-обінської культури (ІІІ – перша половина ІІ тисячоліття до н.е., ареал – Північне Причорномор’я, Крим) – залишили найдавніші на території України монументальні кам’яні скульптури. У них склався характерний обряд поховання в кам’яних скринях, нерідко розписаних фарбами.

З появою в степах Східної Європи племен ямної культури (ІІІ – початок ІІ тисячоліття до н.е., ареал – від Карпат до Зауралля) тут набуває масового характеру курганний обряд поховання. Носії цієї археологічної культури ховали померлих в грунтових ямах, над якими вони насипали кургани висотою до 10 метрів. Носії ямної культури вели досить рухливий спосіб життя, кочуючи зі своїми стадами. Свій скарб вони перевозили на гарбах, запряжених биками. Серед форм посуду, який виробляли «ямники», переважає округлотілий гостродонний горщик з високими (на ранньому етапі) або низькими (на пізньому) вінцями. Орнаменти на посуді – рядки відбитків шнура або гребінцевого штампа в верхній частині посудини. Знайдені комплекси мідних речей – плоскі сокири, наконечники стріл і списів, шила, швайки, ножі. Використовувалися носіями ямної культури також вироби із кременю, кам’яні бойові сокири-молоти.

В ІІІ тисячолітті до н.е. люди стали виготовляти знаряддя праці та зброю з першого штучного металу – бронзи (сплаву міді й олова; інколи олово замінювали миш’яком або сурмою). Бронзові знаряддя витіснили мідні, оскільки були твердішими за них. Крім того, нововинайдений сплав був придатніший до ливарництва (температура плавлення міді – понад 1000 градусів, а бронзи-800–900 градусів). Епоха бронзи в межах Східної Європи датується ІІ – початком І тисячоліття до н.е.