Читать книгу Історія України. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 9

На початку VII ст. до н.е. місце кіммерійців зайняли скіфи.

Розповідь про походження скіфів та долю кіммерійців можна знайти в Геродота (Геродот. Історія. IV, 5-12).

Згідно зі скіфськими переказами першою людиною, яка з’явилася в їхній країні (що тоді була пустелею), був Таргітай, син бога Зевса і дочки бога ріки Борисфена (Дніпра). Це було за тисячу років до походу в Скіфію перського царя Дарія І (514/513 р. до н.е.). У Таргітая було троє синів: Ліпоксаїс, Арпоксаїс і молодший Колаксаїс. Коли вони були царями, з неба на скіфську землю впали зроблені з золота плуг, ярмо, сокира і чаша. Першим побачив їх старший з братів Ліпоксаїс і наблизився, щоб узяти їх. Але всі ці золоті речі, коли він підійшов, почали горіти. Ліпоксаїс віддалився, і тоді до них підійшов Арпоксаїс. Із золотом сталося те саме. Проте, коли до нього наблизився Колаксаїс, золото згасло, і тоді він узяв його собі і пішов із ним додому. А старші брати після того, що вони побачили, погодилися передати все царство молодшому. Від синів Таргітая походять різні скіфські племена: авхати – від Ліпоксаїса, катіари і траспії – від Арпоксаїса, паралати – від Колаксаїса. Всі вони заразом називаються сколотами, а назву скіфів дали їм греки-елліни.

Скіфське золото

Інший міф розповідає, що прабатько скіфів Скіф був сином давньогрецького героя Геракла і змієногої володарки Північного Причорномор’я. Його братами були Агафірс (предок агафірсів – родичів фракійців) і Гелон (ім’я якого носили плем’я та місто гелонів, що жили поряд із будинами).

Згідно з третьою версією, кочовики-скіфи спочатку мешкали в Азії. Вони зазнали поразки у війні з кочовиками-массагетами і перейшли ріку Аракс (Амудар’я? Аракс? Волга? Дон?). Так скіфи опинилися в Кіммерії. Коли кіммерійці побачили, що проти них виступило велике військо, то почали радитися, що їм робити. Думка більшості зводилася до того, що їм вигідніше віддалитися, ніж наражатися на небезпеку і чинити опір численним ворогам. Але думка царів була іншою – воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою країну. Більшість не хотіла слухатися царів та вирішила без бою покинути країну загарбникам і тікати від них. Царі вирішили, що краще бути вбитими і похованими на батьківщині, але не тікати з більшістю. Невдовзі вони прийняли рішення розділитися і битися між собою. І всіх, кого в цьому бою було вбито, кіммерійці поховали поблизу ріки Тірас (Дністер). Після того вони покинули країну.

Скіфські воїни. Реконструкція М. В. Горелика

Ассирійський цар Асархаддон після перемоги над кіммерійцями у 679–678 рр. до н.е. зіткнувся з новим супротивником – скіфами (аккадською мовою – ішкуза, давньоєврейською – ашкеназ). Це були природжені стрільці-лучники і неперевершені кіннотники. Володар Ассирії не став з ними воювати. Він уклав договір про союз з царем «країни Ішкуза» Партатуа (Прототієм у Геродота) та віддав одну зі своїх дочок за нього заміж. «Країна Ішкуза» – це, можливо, степи Прикубання й Північного Кавказу, а також Закавказзя та сучасний Іранський Азербайджан, звідки скіфи вирушали в походи проти царств Передньої Азії. Скіфська кіннота допомогла ассирійцям у війні з іранцями-мідійцями. Через кілька десятиліть величезне військо скіфів на чолі з царем Мадієм, сином Партатуа (можливо, онуком Асархаддона), врятувало столицю Ассирії Ніневію, взяту в облогу мідійцями. Двадцять вісім років скіфи воювали в Передній Азії. Вони навіть дійшли до кордонів Єгипетської держави.

Але приблизно в 625 р. до н.е. мідійський цар Кіаксар все-таки розбив скіфів. Мідійське та Вавилонське (Нововавилонське, Халдейське) царства об’єднали свої зусилля в боротьбі проти Ассирії. В 612 р. до н.е. війська Мідії та Вавилону зруйнували Ніневію, за кілька років остаточно загинула Ассирійська держава.

У другій половині VI ст. до н.е. спадкоємці мідійських царів – царі Персії з роду Ахеменідів – установили свою владу над землями від рік Інду та Амудар’ї до Середземного та Чорного морів. Приблизно в 514/513 р. до н.е. цар царів Дарій І (Дарайавауш, 522–486 рр. до н.е.), син Гістаспа (Віштаспи), здійснив похід проти скіфів, що жили в Північному Причорномор’ї.

Щоб відповісти на запитання, навіщо перси вторглися в Скіфію, необхідно зрозуміти, хто такі скіфи.

Стародавні греки та римляни скіфами називали мешканців країни Скіфія. Спочатку так називалися землі від Дунаю до Дону, тобто Північне Причорномор’я. В елліністичний (після походів Олександра Македонського в 334–324 роках до н.е.) та римський періоди Скіфією називалися вже землі від Дунаю до «країни серів», тобто Китаю. Значення цієї назви ще не з’ясовано вченими. Скіфію населяли племена різного етнічного походження. Серед них були кельти (предки скоттів, які, в свою чергу, є предками сучасних ірландців та шотландців, – вважалися кельтами вихідцями зі Скіфії), індоарії (сінди, меоти та ще деякі племена), інші індоєвропейські етноси. Але головна складова частина населення Скіфії, власне скіфи – це іраномовні племена. Їхніми близькими родичами були савромати-сармати. Прямими нащадками скіфів та сарматів можна вважати середньовічних аланів та сучасних осетинів. Нащадки скіфів-саків Сходу – пуштуни-афганці. Таким чином, перси та мідійці були родичами скіфів-іранців, яких Геродот та інші античні історики називають сколотами або «царськими скіфами», а царі Ірану в своїх надписах – саками.

Де була територія, на якій сформувався народ іраномовних скіфів, де була «країна Ішкуза», вчені ще точно не з’ясували. Можливо, це степи Прикубання і Північного Кавказу (ареал кобанської археологічної культури). Можливо, й землі Закавказзя необхідно включити до «країни Ішкуза». Є дослідники, які вважають, що скіфи-іранці прийшли з Середньої Азії. Згадаємо також легенду про Таргітая і його синів та легенду про синів Геракла та змієногої скіфської богині, які свідчать про те, що місцеві північно-причорноморські племена брали участь у скіфському етногенезі (процесі створення етносу-народу). Так звані скіфи-орачі та скіфи-землероби могли бути нащадками найдавнішого індоєвропейського населення Північного Причорномор’я.

Для іранців, які жили в Ірані, тобто персів, мідійців та ін., скіфи були не тільки родичами, але й ворогами, як і інші родичі – індоарії. Себе вони називали аріями («благородними»), а свою країну – «арійським простором, країною аріїв» (Ар’янем-веджо, Еран-веж, Іран). Землі скіфів іранці називали Тураном.

Пам’ять про суперництво між Іраном та Тураном збереглася в релігійній літературі та епосі іранців (наприклад, в поемі Фірдоусі «Шах-наме» – «Книзі царів»).

В священній книзі «Авеста» розповідається про те, що стародавній іранський пророк Заратуштра (Заратустра, Зороастр) вчив аріїв поклонятися тільки Володарю Мислі (богу Ахура Мазді, Ормазду) та закликав відмовитися від шанування старих богів-девів, на чолі яких, за словами пророка, стояв Злий Дух (Анхро-Ман’ю, Аріман). Але багато іранців, скіфи-туранці та індоарії зберегли вірність богам предків – девам.

Цар царів Дарій І, очевидно, був прибічником релігії Заратуштри. Можливо, його похід в Північне Причорномор’я слід розглядати як епізод боротьби іранців-аріїв з туранцями-девопоклонниками. Можливо, похід перського війська в Скіфію – це помста скіфам за допомогу Ассирії та вторгнення в Мідію-Іран в VII ст. до н.е. Можливо, спроба Дарія І підкорити Скіфію була частиною єдиного стратегічного плану. На той час Персія вже підкорила грецькі міста-держави (поліси) в Малій Азії, деякі острови Егейського моря і стояла на порозі боротьби з державами європейської Греції (Еллади), – попереду були ще й Марафонська битва (490 р. до н.е.), й подвиг спартанців царя Леоніда у Фермопілах (480 р. до н.е.), і розгром перського флоту в Саламінській протоці (480 р. до н. е.). Напередодні цього важливого двобою володар Ірану-Персії та всієї Передньої Азії міг розглядати похід на Скіфію як необхідний воєнний захід, який дав би змогу відрізати грецькі поліси від хліба з Північного Причорномор’я і, таким чином, ослабити їх.

Сарматський кінний воїн

Отже, зібравши величезне військо, Дарій І вирушив у похід. Із персами йшли воїни підвладних їхньому царю народів – мідійців, середньоазіатських саків, парфян, індійців, арабів, єгиптян, ефіопів, вавилонян, лідійців, фракійців. Шлях війська Дарія І пролягав від стародавніх Суз (однієї зі столиць Перської держави, головного міста Еламу) до Боспору Фракійського (Босфорської протоки), де залежні від персів греки спорудили наплавний міст. Перейшовши по ньому з Азії в Європу, армія царя царів вогнем і мечем пройшла по землях незалежних фракійських племен і наблизилася до Дунаю. Поблизу гирла великої ріки іонійські (малоазійські) греки знову спорудили наплавний міст. Перед тим, як ступити на нього, Дарій зав’язав на ремені 60 вузлів, наказав будівникам охороняти міст і зробив розпорядження: кожного дня вони мали розв’язувати один вузол. Якщо вузли закінчаться, а військо царя на той час не повернеться, греки могли відпливати на батьківщину. Після цього перська армія рушила вперед.

Величезною була небезпека, що нависла над скіфськими кочовищами. Вона примусила скіфські племена об’єднати сили та звернутися по допомогу до сусідів. На раду до скіфських царів (верховним володарем скіфів був Іданфірс) прибули вожді таврів (вони мешкали в гористій частині Криму і приносили в жертву своїй богині Діві мореходів, що зазнавали корабельних аварій біля їхніх берегів), жителів Подунав’я і Придністров’я агафірсів, а також вожді народів, які жили на північ від скіфів – андрофагів («людожерів»), меланхленів, неврів (одного з кельтських етносів?), гелонів і будинів. Приїхали й посланці савроматів – іраномовного народу, який кочував на схід від Причорноморської Скіфії (предків сарматів). Але згоди вони так і не дійшли. Як пише Геродот, скіфів підтримали лише гелони, будини та савромати (Геродот. Історія. IV, 119).

Скіфи та їхні союзники вирішили уникати відкритого бою з величезною перською армією й поступово відходити, знищуючи на своєму шляху криниці, джерела й пасовища. Відступаючи перед військом Дарія І, скіфи заманили його у глибини Скіфії майже до Приазов’я. Гонитва за скіфським військом, яке розділилося на дві частини, тривала більше двох місяців і виснажила сили перської армії. Одного дня до перського табору з’явився скіфський вісник із дивними дарами цареві: птахом, мишею, жабою та п’ятьма стрілами. Тільки радник Дарія Гобрій зумів пояснити зміст цього дарунка: «Якщо ви, перси, не полинете в небо, обернувшись на птахів, не сховаєтесь у землі, ставши мишами, чи не скочите в болото, обернувшись на жаб, – ви не повернетесь назад, бо будете уражені цими стрілами» (Геродот. Історія. IV, 132).

Дядько царя Іданфірса, який одержав перемогу над перським військом, Анахарсіс (614–556 рр. до н.е.), син Гнура, був відомим в античному світі філософом. Елліни вважали цього представника скіфського царського роду одним з Семи мудреців давнини за притаманні йому моральну чистоту, справедливість та гострий розум. Анахарсіс багато років прожив в Елладі, зокрема й в Афінах, де його другом був мудрий Солон, «батько афінської демократії». Вважалося, що Анахарсіс винайшов ковальські міхи, гончарне коло та якір з двома лапами.

Цар Дарій вирішив повернутися за Дунай. Скіфський цар Скопасіс умовляв греків-іонійців зруйнувати міст. Але греки на чолі з тираном (правителем) Мілету Гістіеєм, які чекали царське військо вже більше 60 днів, зберегли вірність цареві. Вони зруйнували переправу тільки на відстань польоту стріли, щоб заспокоїти скіфів. Степовики кинулися шукати персів. А греки уночі допомогли Дарію форсувати Дунай. Скіфи залишилися володарями Північного Причорномор’я.

В IV ст. до н.е. скіфи вступили в боротьбу за Малу Скіфію (Добруджу, Нижнє Подунав’я) з фракійцями Одриського царства. Але і фракійці, і скіфи зазнали поразки у війні з македонянами. В 339 р. до н.е. володар Скіфії Атей загинув у битві з армією царя Македонії Філіппа ІІ (359–336 рр. до н.е.), батька Олександра Македонського (род. в 356 р. до н. е., роки правління-336–323 рр. до н.е.).

В кінці ІІІ ст. до н.е. панівною силою в Північному Причорномор’ї стали кочові скотарські племена іраномовних сарматів (серед них – роксолани, язиги, сіраки, аорси та ін.). Вони прийшли зі Сходу, з євразійських степів. Головною ударною силою сарматського війська були загони важкоозброєних вершників-катафрактаріїв. Скоріше за все, предками сарматів були савромати. Стародавні греки вважали савроматів нащадками скіфів і легендарного жіночого племені амазонок. У сарматському суспільстві велику роль відігравали жінки. Іранці-сармати підкорили племена Степу й Лісостепу Північного Причорномор’я та просунулися до Подунав’я.

Під час панування скіфів (VII – HI ст. до н.е.) в лісостепових районах Східної Європи, від середнього Дністра до середнього Дону, жили осілі землеробсько-скотарські племена. Вони знали орне землеробство і вирощували пшеницю, просо та інші культури, а також деякі городні рослини. Вони сіяли хліб не тільки для себе, але й для продажу грецьким містам-колоніям Північного Причорномор’я. Значне місце в їхньому господарстві займало також скотарство. Ці племена мали великі поселення. В лісостеповій смузі ці поселення часто були укріплені земляними валами і ровами. Такі укріплені поселення називаються городищами. Висота валів досягала іноді 9 метрів, а довжина – до десятків кілометрів. Так, довжина валів на Бєльському городищі (стародавньому Гелоні?) на території сучасної Полтавської області – близько 30 кілометрів. Всередині городищ, крім місць, де жили люди, були також великі майдани для переховування худоби на випадок нападу і облоги. Більшість таких городищ на території України знаходилась там, де степ прилягає до лісостепу, в межах сучасних Вінницької, Кіровоградської, Київської, Полтавської та Харківської областей. Вони були збудовані для захисту лісостепових районів від нападів кочових скіфських племен. В глибині Лісостепу, недосяжній для нападів степових кочівників, поселення були здебільшого неукріплені.

На багатьох городищах і в поселеннях під час археологічних розкопок були знайдені рештки наземних жител і землянок, а також предмети домашнього ремесла – гончарного, ковальського, ливарного та ін., які задовольняли місцеві потреби. Наприклад, рештки залізоробних майстерень у вигляді скупчень шлаків і виробів із заліза виявлені на Бєльському та Шарпівському городищах (на Кіровоградщині).

Племена, що населяли степові райони Північного Причорномор’я, займалися скотарством і вели кочовий спосіб життя, переходячи з місця на місце в пошуках підніжного корму для своїх отар, які складалися з коней, великої рогатої худоби й овець. Своє майно воно перевозили в кибитках, які пересувалися за допомогою волів.

В V–IV ст. до н.е. частина скіфів-кочівників поступово починає переходити до осілого способу життя. Внаслідок цього процесу з’явилися окремі городища вздовж берегів нижнього Дніпра і в Криму. Найбільшим з них було Кам’янське городище на Дніпрі (біля Кам’янки-Дніпровської, поблизу міста Нікополя), яке було головним ремісничим центром, що постачав вироби із заліза всім племенам степової смуги. В господарстві використовувався труд рабів.

Кам’янське городище було центром держави скіфів, що виникла в IV ст. до н.е. на нижньому Дніпрі, як спадкоємиця Великої Скіфії часів царя Іданфірса та боротьби з персами. В кінці ІІІ ст. до н.е., після наступу сарматів на Скіфію, центр цієї держави перемістився в Неаполь Скіфський (грецькою «Неаполіс» – «Нове місто») в Криму (в межі сучасного Сімферополя). До складу Пізньоскіфського царства входили внутрішні райони Криму і Нижнє Подніпров’я.