Читать книгу Історія України. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 16

У VII ст. виникли найдавніші слов’янські держави. У 680–681 рр. утворилася тюрко-південнослов’янська держава – Дунайська Болгарія. Князь Само (623–658 рр.) об’єднав західних слов’ян (чехів, моравів, словаків, лужицьких сербів, словенців та частину хорватів) під своєю владою та успішно воював з аварами. Після смерті Само його держава розпалася. Потім моравський князь Мойомир (818–846 рр.) об’єднав західних слов’ян. З’явилася Великоморавська держава. У 906 р. мадяри-угорці розгромили цю державу та захопили землі словаків. На початку ХІІ ст. до Угорщини було приєднано Хорватське королівство. Після загибелі Великої Моравії удалося вижити чеським князівствам. На початку Х ст. вони об’єдналися в єдине королівство, яке стало васалом Східнофранкського (Німецького) королівства. Наприкінці Х ст. великопольський князь з роду Пястів Мешко І (960–992 рр.) об’єднав польські землі та у 966 р. прийняв західний варіант християнства. Син Мешко І Болеслав І Хоробрий (992-1025 рр.) приєднав до Польської держави Краківську землю та прийняв титул короля. Він успішно воював з Німеччиною, яка стала головною частиною Священної Римської імперії, утвореної у 962 р. Польща відстояла незалежність, але німецькі лицарі у Х-ХІІ ст. завоювали землі полабських та поморських слов’ян, а також землі балтського народу прусів. Місцеве населення було майже все знищене.

Наприкінці ІХ ст. з’явилася держава східних слов’ян – Русь (або Київська Русь). Питання про походження назви Русь досі залишається невирішеним. Арабо-мусульманські історики та географи наприкінці VIII – на початку ІХ ст. писали про існування на території майбутньої Київської Русі трьох держав – Куявії (Київської землі), Славії (Новгородської землі) та Арсанії (Артанії в Приазов’ї та Причорномор’ї). Араби чітко відрізняли слов’ян та русів, які жили в цих державах. Візантійці ж традиційно іменували слов’ян скіфами або тавроскіфами.

Можливо, походження назв «Русь», «руси», «роси» пов’язано з назвами річок Рось, Руса, Роставиця в Центральній Україні. В давньоруських літописах Русь у вузькому значенні – це Київська (Полянська) земля.

Можливо, ці назви пов’язані з назвами племен нащадків стародавнього індоіранського населення Причорномор’я та Приазов’я (росомонів та ін.). Наприклад, арабські автори початку Х ст. повідомили про існування міста Русія в Криму. У 861 р. святі просвітителі слов’янські Костянтин-Кирило та Мефодій в Херсоні (Херсонесі Таврійському) вивчали «руські» мову та письмо.

Можливо, назви «Русь», «руси», «роси» походять від назви германського племені ругів (ругіїв, рогів, рутенів), які були супутниками та союзниками готів під час Великого переселення народів. Потім вони оселилися в Норіку (сучасна Австрія). В офіційних документах середньовічного Німецького королівства Київська Русь називалася Ругією.

Можливо, назва «Русь» має скандинавське (також германське) походження. У ІХ-ХІ ст. датські, шведські, норвезькі воїни-вікінги (у Візантії – варанги, на Русі – варяги, в Західній Європі – нормани, тобто «північні люди») на своїх човнах-дракарах відправлялися в далекі військові походи. Вони грабували західноєвропейські міста, села та монастирі, захопили землі в Англії, Ірландії, на півночі Франції (вони заснували герцогство Нормандію на півночі Франції – Західнофранкського королівства), на півдні Італії, відібрали в арабів Сицилію, відкрили та освоїли Ісландію, Гренландію, майже за п’ятсот років до Х. Колумба відкрили Північну Америку (країну Вінланд).

В Бертинських анналах єпископа Пруденція (літопис Бертинського монастиря в Німеччині) розповідається, що у 838–839 рр. до міста Інгельхейм, де перебував двір франкського імператора Людовіка І Благочестивого (814–841 рр.), сина Карла Великого, прибуло посольство ромейського василевса Феофіла (829–842 рр.). У складі візантійського посольства були посланці хакана росів. Вони поверталися на батьківщину через Франкську державу тому, що вороги (мадяри) зайняли землі на північ від Понту. Імператор Людовік прийняв посланців хакана росів. Під час бесіди з’ясувалося, що вони – шведи (свеї, свеони).

В ХІ ст. фіни називали Швецію Руотсі. Візантійський імператор Костянтин VII Порфірогенет (Багрянородний) (913–959 рр.) у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950 р.) наводить як «руські», так і слов’янські назви дніпровських порогів: Ульворсі – Островний, Геляндрі – Дзвонецький, Аеіфор – Ненаситець, Варуфорос – Вільний Поріг і т. д. Більшість «руських» назв має давньонорманське походження. Імена послів київського князя-регента Олега (Хельгу – «віщий», 882–912 рр.) з договору 911 р. з Візантією – Карл, Інегельд, Фарлаф, Вермуд, Руальд, Рідульфост – також мають скандинавське походження.

Вікінги-варяги називали Русь Гардарикою – «Країною міст». Вони часто наймалися на службу до східнослов’янських князів. Іноді самі ставали князями, але навряд чи вони були творцями давньоруської державності.

Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» розповідає, що у 862 р. приільменські словени, щоб уникнути міжусобної боротьби, покликали княжити варягів Рюрика (можливо, конунга Рерика Ютландського), Синеуса та Трувора. Рюрик «сів» у Новгороді, Синеус – в Білоозері, Трувор – в Ізборську. Головним опорним пунктом скандинавів була фортеця Ладога. Але столицею Північної Русі став Новгород, де у 879 р. й помер верховний конунг-князь Рюрик. Спадкоємцем престолу став малолітній Ігор (Інгвар) Рюрикович, регентом – Олег. У 882 р. Олег виступив у похід, взявши з собою багато словенських та варязьких воїнів, а також загони племен чудь (естів – предків естонців, родичів фінів), меря, весь (вепсів), кривичів. Військо Олега захопило Смоленськ, Любеч. Потім Олег підступно захопив владу в Києві. Київські князі Аскольд і Дір (за деякими даними – нащадки Кия, за іншими – дружинники Рюрика, їхні імена також германські) загинули. Новгородський князь Ігор, син Рюрика, був проголошений князем Києва та всієї Русі. Регент Олег зробив Київ столицею Давньоруської держави.