Читать книгу Сафарі на щастя - Светлана Талан - Страница 10

У Марусини було багато друзів, з якими вона спілкувалася, ходила в клуб, але заглянути собі глибоко в душу нікому не дозволяла. На певному етапі спілкування для неї існувало табу, і ніхто зі знайомих дівчини не міг знати, що у неї на душі, або навіть припустити, що приховується за усмішкою. Ростик залишив їй біль після свого від’їзду. Дівчина страждала від того, що хлопець так і не помітив, що подобається їй. Іноді Марусина за звичкою залазила на улюблену яблуню й намагалася зрозуміти, чи справді Ростик не помічав, що сусідка в нього закохана, чи не хотів помічати, і щоразу робила висновок, що вона негарна, неприваблива, її нема за що покохати.

Коли сум відступав, Марусина діставала старі сукні та кофтинки, з яких уже виросла, несла все це до бабусі, й там вони мізкували разом, як із трьох старих речей зробити одну обновку. Якось вони з двох суконь різних кольорів зшили спідницю шестиклинку, але Марусині цього здалося замало. Тоді вони пришили спідницю до водолазки – і вийшла нова сукня. Іншого разу бабуся сама проявила ініціативу: вона розпустила на нитки кілька старих светрів та зв’язала онуці сукню.

– Такої ні в кого немає! – зраділа Марусина й кинулася обнімати бабусю.

У суботу дівчина красувалася в обновці на танцях. Подружки тихо заздрили, лише Олька пустила шпильку:

– Було б чим випендрюватися!

– Ти також таку маєш? – посміхнулась Марусина, що дуже розізлило дівчину.

– Щоб ти на себе не натягла, все одно Ростику не подобаєшся!

Ці слова боляче різонули по душі, і Марусина ледь стрималася, щоб не вліпити Ольці смачного ляпаса.

– До чого тут Ростик? – натомість з усмішкою промовила Марусина. – Він – мій сусід – і нічого особистого! А ось ти ладна стати підстилкою, аби лише бути з ним!

Ольга вмить стала червоною, як стиглий помідор, а Марусина, крутнувшись, пішла геть. Повернувшись додому з клубу, вона довго розглядала себе в дзеркалі.

«Звичайна собі дівчина, – думала вона, – не красуня, але й не потвора, світле густе волосся, очі молочного шоколаду, приємна усмішка. Але що тоді в мені не так?»

Коли Марусина закінчила навчання в дев’ятому класі, у неї з’явилася нова подружка Люба. Трапилось це випадково. Дівчина йшла додому, коли біля подвір’я поруч із садибою Феодала помітила незнайому дівчину, що вирубувала сапкою кропиву. Марусина знала, що в тій маленькій убогій хатинці жив юнак Анатолій зі своєю старенькою бабцею, тож поява дівчини її здивувала, і вона стишила хід. Незнайомка також помітила Марусину, розпрямила спину, відкинула за плечі дві тонкі косички.

– Доброго дня! – привітно промовила дівчина.

Марусина одразу помітила, що в дівчини привітне обличчя, щира усмішка. Вона здавалася підлітком: невисокого зросту, худенька, зі смішним чубчиком.

– Вітаю! – Марусина зупинилася біля дівчини. – Ви приїхали в гості?

– Ні, – мотнула вона головою, і кіски знову перекинулися на груди. – Сподіваюсь, що назавжди. Я – дружина Толика!

– Толик одружився?! – здивувалася Марусина. – Я живу поруч і не знала.

– У нас не було весілля, ми лише розписались у місті, і я одразу переїхала до нього. До речі, мене звати Люба.

– А я – Марусина! Може, зустрінемось увечері і познайомимося ближче! – запропонувала вона.

Марусина не знала чому, але Люба одразу їй сподобалась. Вона викликала до себе симпатію з першого погляду і здавалася дуже позитивною. Дівчата домовились увечері зустрітися, сходити до річки й поговорити.

Марусина повела Любу до річки, де можна було спокійно поспілкуватися, й запропонувала перейти одразу на «ти».

– Я – вихованка сиротинця, – зізналася Люба. – Знаю, що мати від мене відмовилася ще в пологовому, але чому – невідомо. Я б ніколи не змогла покинути свою дитину! Як би мені важко не було, але покинути свою кровинку – це як відірвати від свого тіла шматок плоті. Увесь час думаю, як вона могла? Намагаюсь уявити різні життєві ситуації, але виправдання її вчинку не знаходжу.

– Мені здається, що дитина має бути для будь-якої жінки сенсом життя, – сказала Марусина й запитала, чи щось відомо про її матір.

– Я могла б і навіть хотіла дізнатись у директорки її прізвище, але не наважилася. Напевно, ще не готова до пошуку.

Люба розповіла, як познайомилася з Толиком. Він продавав на ринку картоплю, що лишилася з осені, а вона її купила.

– Слово за слово – так і почали спілкуватися, а потім він запропонував одружитися, і я погодилася, – розповіла Люба.

Марусині було дивно, що така приваблива, розумна дівчина вийшла заміж за Толика, який любив хильнути чарку, ніде не працював, перебивався випадковими заробітками, коли хтось у селі просив допомогти по господарству, але основним «доходом» хлопця була бабусина пенсія.

– Ти десь навчалася? – поцікавилася Марусина.

– Я вивчилася на муляра-штукатура, але ще не встигла влаштуватися на роботу, як побралися з Толиком, – сказала дівчина, і при згадці про коханого її обличчя запроменилося. – Мені обіцяли навіть гуртожиток, але заради нього я все покинула.

– Не поквапилася?

– Ти що?! Я як дізналася, що в нас буде дах над головою, город, навіть садок, то геть усе кинула! Марусинко, ти навіть не уявляєш, як прожити все життя під наглядом, підкорюючись наказам, не мати нічого свого! Я ледь не цілувала кожну тарілочку, кожну чашку в будинку свого чоловіка, бо то все – наше, не державне, яке потрібно берегти, не можна розбити чи взяти із собою до спальні. Правда, у хаті був такий безлад, що тобі не передати! Бабця майже нічого вже не бачить і не чує, а що від холостяка візьмеш? – Люба засміялася. – Я всі гнидники вигребла за два дні, випрала все, перемила. Тепер скромно, але чистенько! Прийдеш до мене в гості?

– Залюбки, подруго! – пообіцяла Марусина.

Дівчата ще трохи погуляли берегом, поговорили. Марусині сподобалося, що Любаня – так вона почала називати дівчину – не лізла їй у душу, не чіплялася з питаннями. Коли проходили повз хату Феодала, Любаня поцікавилася, хто там живе.

– Толик казав, що тут живуть багатії. Це помітно! – промовила стиха молода жінка, кинувши погляд на садибу сусіда.

Їхня хатинка поруч із двоповерховим будинком здавалася такою маленькою й непомітною серед дерев.

– Господар був головою колгоспу, а коли колгоспи розпалися, то став фермером, – пояснила Марусина.

– Напевно, за рахунок колгоспного добра, – стишеним голосом промовила Люба.

– Так люди кажуть.