Читать книгу Сафарі на щастя - Светлана Талан - Страница 12

Літо, коли Марусина закінчила навчання у школі й відшумів випускний вечір, видалося напрочуд чудовим. Часом ішли приємні тихі дощики, іноді грозові зливи, але все врівноважувалося: було тепло й не спекотно, поливати городину не доводилося, і врожай мав бути хорошим. Марусина категорично відмовилася вступати до педагогічного університету й подала документи до аграрного вишу на технолога виробництва й переробки продукції тваринництва, увівши батьків у шоковий стан. Мама бідкалася, що то безперспективна професія, а тато сумував, що династія вчителів на ній скінчилася.

– Я не хочу жити на вчительську мізерну зарплатню, – заявила Марусина. – Я вас дуже люблю, але, вибачте, не хочу жити так, як ви.

Погорювавши з тиждень, батьки змирилися з вибором доньки й заспокоїлися.

– Нехай буде, що має бути, може, воно й на краще, – підсумувала мати.

Марусина мала чудовий настрій. Вона перестала тужити від нерозділеного кохання і була сповнена мрій та надій на нове студентське життя. Дівчина тішилася з того, що нарешті їй вдалося вирватися з лабет власних думок, у рабство яких вона потрапила, коли закохалася в Ростика.

– Уявляю, скільки у мене з’явиться нових знайомих! – із захопленням говорила вона Любані. – Усі згадують студентські роки як найкращі у своєму житті, сподіваюсь, що й у мене так буде!

– Щаслива! А я тут сумуватиму без тебе! – промовляла Любаня, ледь не плачучи.

– Дурненька! Я ж навчатимуся в районному центрі, а це лише тридцять кілометрів! На вихідні приїжджатиму в село, щоб батькам допомогти й тебе побачити! – заспокоювала її Марусина.

Дівчині й справді було шкода полишати добру й наївну подругу. Марусина й досі не могла збагнути, чому та обрала саме Толика. Зовнішність у хлопця неприваблива: ніс картоплиною, насуплені брови, що зрослися на переніссі, жовтуваті великі зуби, але й це не головне, Толик пиячив, і тоді його матюки було чути на все село. Руку на дружину він не піднімав, бо Любаня була терплячою, годувала чоловіка і спокійно намагалася його вмовити лягти відпочити. Марусина намагалася не втручатися в особисті стосунки подружжя, лише іноді натякала, що було б непогано Толику влаштуватися на роботу, бо він так геть зіп’ється.

– Із села багато хто їздить у місто на роботу – і нічого, – говорила Марусина Любані, – тож і він міг би так.

– Він їздив кілька разів, але не знайшов роботи.

– Погано шукав. Хто хоче заробити бодай якусь копійку, той знаходить роботу.

– Я б із задоволенням влаштувалася на роботу в місті, але Толик проти, – із сумом промовляла Любаня.

Марусині було шкода подругу, яка працювала вдома та на городі, як бджілка, усе в її руках аж горіло. Попри всі старання Любані родина не вилазила зі злиднів: пенсії бабці не вистачало на три роти, ще й Толик увесь час канючив гроші на випивку. Добра, відкрита до людей Любаня не вміла відмовляти і давала йому гроші, бо чоловік обіцяв випити останній раз, але за кілька днів усе повторювалося. Марусина старалася допомагати подрузі. То кілька яєць, щоб батьки не знали, дасть, то шматок сала, то поділиться своїм одягом. Хоча Люба виросла в сиротинці, була всебічно розвинена, начитана, і з нею Марусині завжди цікаво. Навіть у такому шаленому темпі сусідка знаходила час, щоб почитати нову книжку. Дівчина любила романи про кохання, вони були для неї знеболювальним, надією, сподіванням на краще, щоб уночі, коли всі поснуть, спокійно помріяти про життя, наповнене щирими почуттями й шаленим коханням. Наставав ранок, і її мрії розчинялися з першими сонячними променями, зникали, як туман, щоб знову перенести дівчину в реальність, де хвора стара бабця і чоловік, якому із самого ранку кортить хильнути.

Приїхала Ореста, плануючи вирушити на роботу за кордон. Її мати почала часто хворіти, і коштів на лікування не вистачало, тож дівчина вирішила поїхати на заробітки.

– Ти сама їдеш? Не страшно? – запитала її Марусина.

– Якщо відверто, то дуже страшно, – зізналась Ореста. – Але що маю робити? Сидіти склавши руки і спостерігати за муками матері? Що б ти на моєму місці вирішила?

– Напевно, вчинила б так само, – відповіла Марусина.

Після від’їзду Орести – новина: Віра народила донечку. Усією родиною Бойченки поїхали її провідати і привітати з новонародженою.

– Мені таке життя подобається! – сказала Марусина Любані. – Події зрушили з місця, а то все одне й те саме, день у день, рік у рік! Життя, подружко, стартувало!

За кілька днів по тому приїхав у село до батьків Ростик. Марусина вже й не покладала надій, але життя, напевно, вирішило її здивувати. Наступного дня хлопець зайшов до неї й запросив погуляти ввечері. «Чи вовк у лісі здох?» – подумала здивована Марусина і запитала:

– Куди підемо? Клуб сьогодні зачинений, бо будній день.

– Погуляємо біля річки, згадаємо дитинство, – запропонував Ростик, і Марусина погодилася.

Серце тьохкало в грудях, коли дівчина збиралася. Вона губилася в здогадках, розмірковуючи, чому й навіщо Ростик її запросив на прогулянку. «Просто, щоб згадати час, коли ми були дітьми? То можна було б і біля двору посидіти й погомоніти. На побачення? Щось не схоже», – думала дівчина.

– Доню, куди зібралася? – запитала мати, коли побачила Марусину у кофтинці та джинсах. – Сьогодні ж нема танців.

– Піду до Любані, посидимо біля її двору, – збрехала дівчина.

Її й досі без дозволу не пускали батьки гуляти. Дівчата-однолітки бігали до клубу з шостого класу, не питаючи старших, вона ж і досі мала проситися, і батьки їй дозволяли ходити до клубу лише по суботах і неділях, у жодному разі не заходячи до кафе, яке стало улюбленим місцем сільської молоді. Додому Марусина мала повернутися не пізніше одинадцятої вечора, а якщо запізнювалася, то наступні вихідні мала сидіти вдома, тож без брехні цього разу їй не обійтися.

– Коли повернешся додому? – поцікавилася мати.

– До дванадцятої повернуся.

– Так пізно?!

– Я ж не в клуб іду, а з подружкою буду майже біля нашого подвір’я, – всміхнулася дівчина.

– Та йди вже! – промовила мати, кинувши погляд на доньку.

Ростик уже чекав Марусину біля двору.

– Доброго вечора! – привітався він, усміхнувшись до дівчини тепло й привітно.

– Привіт! – промовила схвильовано Марусина. – Ходімо звідси швидше!

– Чому? Мама не пускає гуляти?

– Ти що?! Не хочу, щоб зайве про мене злі язики чесали. Це ж село, а не столиця!

Вони пішли до річки, спустилися до берега. Стояла тремтяча тиша серед п’янко-солодких пахощів трав, і лише іноді було чути приглушене схлипування води. Молоді люди згадували дитинство, стиха сміялися, йдучи берегом, і слова знаходилися самі собою, без найменших зусиль. Непомітно розповзалися сутінки, і вечір тінями розтушував обриси дерев понад річкою, аж поки на небо викотився трохи надщерблений місяць і природа перед сном зітхнула повною тишею.

Час летів так швидко, що Марусина не помітила, як настала північ.

– Мабуть, мені час додому, – невпевнено промовила вона.

Вони зупинилися під розлогою кроною дерев, і Ростик, узявши її за плечі, повернув обличчям до себе. Його вродливе, чисто виголене обличчя м’яко випромінювало усмішку, і в дівчини гучно закалатало серце.

– Марусино, ти стала така гарна! – промовив він тихо.

– Справді? – ледь чутно прошепотіли її губи.

– Щира правда! Ти – справжня красуня!

Від таких довгоочікуваних слів у голові запаморочилося, захмеліло. Дівчина дивилася в його темні очі, схожі на осінній присмерк, і намагалася приховати свою радість. Гостро пахла берегова м’ята, коли хлопець уперше торкнувся своїми губами її гарячих вуст. Марусині стало добре від того несміливого легкого цілунку і водночас страшно. Вона потягнулася до Ростика всім тілом, і наступний поцілунок уже був пристрасним і гарячим. Дівчина блаженно заплющила очі, коли він знову і знову дарував їй цілунки, і боялася захлинутися від радощів.

– Я кохаю тебе, Марусинко, – гаряче прошепотів юнак, – кохаю все життя, із самого дитинства!

В її обличчя хлюпнула гаряча хвиля, і весь світ навколо почав кружляти.

– Поцілуй мене, любий, ще раз, – прошепотіли її уста.