Читать книгу Сафарі на щастя - Светлана Талан - Страница 11

Марусина здружилася з Любанею і повністю довірилася їй, розповівши про своє таємне та нещасне кохання. Напевно, вона подорослішала і вже не лазила на яблуньку, щоб поговорити з нею. Іноді дівчина підходила до дерева, обнімала його товстий стовбур, торкалася долонями зашкарублої кори й так мовчки стояла кілька хвилин, відчуваючи силу яблуньки, а ось розмови вела тепер із новою подругою.

– У липні Ростик має приїхати додому, – сказала Марусина. – Минулого року, коли він приїжджав, мене не було в селі, бо я гостювала в тітки. А зараз… Я навіть уявити боюся, що буде зі мною, коли його побачу! Мені здається, що моє серце не витримає і вискочить із грудей! Так хочеться, щоб у той момент ти була поруч зі мною!

– Може, так і вийде, – відповіла дівчина.

Як Марусина відчувала, так і сталося. Удень вона почула жваві та радісні розмови сусідів і зрозуміла, що приїхав Ростик. Дівчина вслухалася, щоб бодай почути його голос, але, напевно, він був у кімнаті, а батьки накривали стіл у дворі. Коли до Марусини навідалася Любаня й запитала, чи піде вона ввечері на танці, дівчина погодилася.

– Я сьогодні зранку гайнула в район на ринок, вдало продала кріп та петрушку, вдень устигла все попрати, вже полила городину, тож ми з Толиком вирішили прогулятися! – похвалилася дівчина.

– І коли ти все встигаєш?

– Я швидка! – засміялася Любаня. – Толик каже, що в мене все в руках горить!

У клубі Марусина помітила в натовпі хлопців Ростика. Товариші оточили його, а юнак щось жваво їм розповідав.

– Це він? – шепнула Любаня.

– Так, – кивнула Марусина й не почула свого голосу.

У роті вмить пересохло, у голові шуміло, а серце калатало так, що, здавалося, чути його стукіт усім навколо. Марусина дивилася на Ростика і не мала сил, щоб відвести погляд. Він став ще гарнішим, поширшав у плечах, якось подорослішав, джинсовий костюм підкреслював його статну постать. Толик пішов до хлопців, а подруги – до дівчат. Почалися танці, але Марусина не чула музики, для неї навколишній світ перестав існувати, залишивши в ньому єдиного, якому належало її серце, але він цього не знав.

Коли оголосили перерву, Ростик ішов на вихід повз Марусину й зупинився. Їхні погляди зустрілися, і світ навколо Марусини захитався. На неї дивилися карі очі, в яких дівчині хотілося розчинитися до останку.

– Привіт, сусідко! – усміхнувся юнак, блиснувши білосніжними рівними зубами.

– Привіт, – промовила стиха Марусина. – Ти коли приїхав?

– Сьогодні, – відповів він. – Ти як?

– Нормально.

– Я згадував наші дитячі витівки!

– Приємно чути.

– Як навчаєшся? Добре?

– Добре.

– Дивись, – вказав він поглядом, і Марусина повернула голову, – то твій портфелик за тобою бігає? – пожартував він і легенько смикнув її за вухо.

– Не смішно, – промовила дівчина. – У тебе як справи? Як життя у столиці?

– Вирує! Там класно, не те що тут, у селі! – відповів він. – Таке враження, що все завмерло і нічого за рік не змінилося.

– Ти змінився, – зауважила Марусина.

– А ти не дуже, – усміхнувся Ростик. – Ну, давай! Ще побачимося! – сказав він і пішов надвір.

– Він справді гарний! – шепнула Марусині на вухо Любаня.

До останнього Марусина сподівалася, що Ростик ще підійде до неї, запросить на танець, але, здавалося, він забув про неї. Увесь час біля нього крутилися старші дівчата. Марусині від образи хотілося плакати, але вона робила вигляд, що їй весело й добре. Коли всі вже виходили з клубу, Марусина пішла так, щоб потрапити йому на очі.

– Ти, як я бачу, не сама, – сказав він дівчині на ходу. – Бувай, сусідко! Я поспішаю!

Марусина помітила, як він наздогнав кількох дівчат, обняв їх за плечі, напевно, пожартував, бо вони засміялися.

– Ходімо, – зітхнула Марусина і взяла Любаню під руку. – А де це твій чоловік? Щось його не видно.

– Попросив грошей на пиво й пішов з хлопцями до кафе, – відповіла вона.

– І ти дала? Ті гроші, що заробила на ринку?

– Та в мене ще лишилися! Я ж не останні віддала, до того ж, він молодий, хоче з друзями поспілкуватися.

– То такі друзі, що напоять, – зауважила Марусина.

– Ні, все буде добре! Ми маємо один одному довіряти, – сказала Любаня й зауважила, що Марусина дуже сумна. – Та ти так не хвилюйся, не все те золото, що блищить. Може, ще й кращого хлопця зустрінеш, коли поїдеш у місто на навчання.

– Кращого немає, – зітхнула Марусина. – Він – найкращий, але не мій. Чому життя таке несправедливе?

– Це зараз тобі так здається, а з часом сама зрозумієш, що помилялася, – намагалася заспокоїти подругу Любаня.

Толик повернувся додому під ранок п’янючий як чіп. Про це Любаня розповіла Марусині зранку.

– Толик дуже шкодує, що так трапилося, попросив вибачення і сказав, що таке більше не повториться, – сказала Любаня. – А ти вже заспокоїлася хоч трохи?

– А ти як думаєш? – Марусина сумно всміхнулася. – У нас новина: Віра виходить заміж, за місяць весілля.

– О! Це ж чудово!

– Це добре, але я сподівалася, що батьки мені хоча б щось новеньке куплять з одягу, а тепер, як здогадуюсь, усі кошти підуть на весілля.

– Толик учора чув від хлопців, що Ростик за два тижні поїде.

– Куди?! – здивувалася Марусина. – На навчання ще зарано.

– За кордон з батьками на відпочинок, – пояснила дівчина.

Марусина лише кілька разів бачила Ростика, і то мигцем. Хлопець перекинувся з нею кількома словами і поспішав. «Для нього я неприваблива школярка із села», – зробила висновок Марусина.

Вона знову почувалася нікому не потрібною, тим паче, що батьки були зайняті турботами про весілля Віри й не помічали суму молодшої доньки. Відшуміло весілля, і вони знову почали ставити старшу сестру Марусині у приклад.

– Дивись, Марусино, яка наша Віра молодчина! – сказала їй мати. – Вивчилася, стала вчителькою, влаштувалася на роботу, ще й заміж вдало вийшла!

– Так, її чоловік має свою двокімнатну квартиру, працює на заводі майстром зміни, зарплата непогана, тож вони створили нову зразкову родину! – підтримав її батько.

– Ось і ти станеш учителькою, будеш працювати в школі, але заміж за першого-ліпшого не поспішай! – радила жінка. – Бажано зупинити свій вибір на порядному чоловікові, в якого є свій куток.

– То мені за квартиру заміж іти? – нервово кинула Марусина.

– Навіщо ти так? Ми ж добра тобі бажаємо! – ображено промовила мати.

– Так ось, мої дорогі батьки! – сказала Марусина. – Я сама буду влаштовувати своє життя! І зроблю так, як підкаже мені серце!

– Будеш і далі сохнути за сусідом? Та не рівня він тобі, зрозумій це!

Уже не вперше Марусина чула слова про те, що Ростик їй не рівня, але зараз це спрацювало, як сірник, – її терпець урвався.

– Це не я йому, а він, саме він мені не рівня! – скрикнула Марусина.

Мати засміялася.

– Ти ще зовсім дитина, доню! – сказала жінка.

Ці слова були останньою краплею, і терпіння в Марусини луснуло.

– Я не буду вчителькою, як ви і Віра! – палко сказала вона. – І заміж за квартиру не піду! Ви ще побачите, чого я досягну в житті! І, до речі, зроблю це сама, без сторонньої допомоги!

– Доню, іди охолонь, – спокійно промовив батько.

– Маріє, не грайся з вогнем! – кинула їй услід мати, але дівчина вже не чула її слів: вона вибігла з кімнати й зачинила за собою двері.