Читать книгу Сафарі на щастя - Светлана Талан - Страница 5

Родина Бойченків готувалася до Різдва. Мати, Марина Олександрівна, дістала з холодильника баночку майонезу та зеленого консервованого горошку, які берегла до свята; батько, Роман Семенович, робив нарізку для олів’є. В хаті приємно пахло тушкованою картоплею та м’ясом: у духовці смажилася гуска. Марусина не мала чим зайнятися, тож прислухалася до розмови батьків. Вони чекали на двоюрідну материну сестру, яка мала приїхати разом із Вірою та своєю донькою Орестою. Марусина не дуже скучила за рідною сестрою: та була старшою і ставилася до неї, як до маленької. Часто Віра змушувала виконувати за себе роботу, яку їй доручали батьки.

– Якщо не зробиш, то зачиню в хаті й не пущу гуляти! – зазвичай так погрожувала Віра сестрі.

– А я татові розкажу! – огризалася Марусина.

– А я тебе наб’ю! Ти не доведеш, що я тобі зробила! – казала сестра й показувала язика.

У такі моменти Марусина по-справжньому жалкувала, що менша за сестру і не може дати їй здачі. До того ж, Віра ніколи не брала її з собою, коли йшла з подружками гуляти. Марусині дуже хотілося послухати розмови старших дівчаток, але не вдавалося. Їй було образливо, бо навіть сусід Ростик, який був старший за неї, дозволяв гратися зі своїми друзями, а Віра не така.

«Вона капосна! Краще б у мене була менша сестричка! – подумала Марусина і зітхнула. – Добре, що Ореста приїде, з нею можна буде погуляти!»

Марусина підійшла до батька, притулилася до його спини.

– Чого сумуєш, доню? – запитав він.

– Не знаю, – відповіла дівчинка.

– Щоб не тинятися без діла, краще б сходила до магазину та принесла буханець хліба, – озвалася мати. – Гостей буде багато, ще й сусідів запросила на вечерю, може не вистачити на всіх, а хліб у магазині сьогодні швидко розберуть.

– Може, я сам би сходив? – запитав батько.

– Тобі аби не допомагати! – незле дорікнула жінка. – Марусина вже не маленька, нехай іде.

Донька вдягнулася й вийшла з хати. Вона вже не раз ходила сама до магазину. Дівчинка не жахалася собак, яких могла зустріти дорогою, але побоювалася Діму. Це був товстий лисий дурнуватий дядько, який нікого не ображав, але все одно Марусина його боялася. Щоразу, коли чоловік бачив дівчинку, усміхався беззубим ротом, підбігав до неї і, гигикаючи, гладив її по голівці й давав цукерку. Діма часто вештався біля магазину, де покупці пригощали його солодощами, печивом чи булочкою, а потім він свої смаколики роздавав дітям. Марусина не хотіла віч-на-віч зустрітися на вулиці з Дімою, тож зайшла до сусіда. На її стук виглянув Ростик.

– Тобі не треба сходити в магазин? – запитала його Марусина.

– Ні. А що?

– Я йду по хліб.

– Сама боїшся?

– Ні.

– Не бреши! Бздиш, бо боїшся Діми! – випалив хлопчик і посміхнувся.

– Зовсім не боюся! – сказала Марусина й надула губи. – Хочеш, я тобі яблуко дам? – дівчинка вхопилася за рятівну думку.

У сусідів були різні яблука, але не такі, що подобалися Ростику. Марусина знала, що хлопчику смакували зелені яблука, які восени засипали в погріб прямісінько на картоплю, вони долежувалися, достигали і взимку ставали надзвичайно смачні.

– Те, що торохтить? – Ростик хитро примружив очі.

Якщо яблуко потрусити, то всередині торохтіли зернятка. Так Марусина з Ростиком завжди робили: спочатку трусили яблука, прислухаючись, чиє торохтить гучніше, а потім їх гризли.

– Так, те, що торохтить! – пообіцяла дівчинка.

– Я зараз! – сказав Ростик і гайнув одягатися.

Діми біля магазину не було, але Марусина не шкодувала яблука, яке пообіцяла сусідові. Дорогою додому дівчинка запитала, чому Ростикового батька називають Феодал, коли їхнє прізвище Феоділь.

– Та звідки я знаю? – стенув плечима хлопчик.

– Коли ти станеш дорослим, також будеш Феодалом?

– Я буду льотчиком! – з гордістю промовив хлопчик.

Біля двору вони попрощалися до вечора.

– Не забудь про яблуко! – нагадав Ростик.

– Я не дурна! Не забуду, – сказала на те Марусина.

Коли дівчинка повернулася додому, то побачила бабусю й одразу кинулася до неї в обійми. Жінка не стала чекати вечора, одразу віддала онучці подарунок – теплу жилетку в різнокольорових смужках спереду, яку зв’язала саморуч. Надвечір приїхала тітка з дівчатками, і Марусина отримала від Орести подарунок.

– Я навчаюся в третьому класі, тому вже доросла, щоб гратися ляльками, – сказала Ореста, подарувавши Марусині свою улюблену ляльку з довгим волоссям, яке можна розчісувати гребінцем.

Марусина подякувала і з жалем подумала, що наступного року піде до школи й тоді доведеться також комусь віддавати свої іграшки.

Надвечір зайшли сусіди всією родиною. Дядько Василь, високий, із блискучою лисиною, тітка Ірина, яка пахла парфумами, та Ростик у білосніжній сорочці.

– Ми до вас ненадовго, – одразу повідомив дядько, – лише привітати зі світлим святом Різдва.

– Як це?! – здивувалася Марусинина мати. – Ми гадали, що посидимо за столом усі разом.

– Чекаємо на поважних гостей, – сказала тітка Ірина, – маємо, так би мовити, «тримати марку».

Марусина не знала, яку там марку має тримати сусідка, але засмутилася, що не буде в них Ростика. Сусіди привітали зі святом, подарували батькам пляшку шампанського, баночку кави, пачку чаю, а Марусині – білі колготки.

– Будеш до школи ходити – носитимеш, – сказала тітка Іра.

Марусина, звичайно, любила отримувати подарунки, але білі колготки! «Це ж доведеться взагалі нічого не робити, щоб вони були чисті!» – подумала дівчинка, подякувавши.

Марина Олександрівна привітала сусідів, віддала їм невеличкий пакуночок, а Ростикові подарувала коробку цукерок.

– Прийдеш до мене, і ми разом з’їмо! – шепнув хлопчик Марусині й підморгнув, щоб ніхто не помітив.

До того, як сусіди пішли, Марусина встигла всунути в Ростикову кишеню торохкітливе зелене яблуко.

– Тату, а чому дядько Василь лисий? – запитала Марусина.

Батько розкладав стіл, коли почув питання доньки, і не одразу відповів, тож їй довелося повторити.

– Чому люди бувають лисі? – допитувалась Марусина, бо саме це питання почало її мучити.

– Люди, доню, бувають лисі тоді, коли або занадто розумні, або дуже дурні! – відповів батько.

– Романе, ну що ти таке дитині розказуєш?! – дорікнула йому жінка, покриваючи стіл білою вишитою скатертиною.

Марусина вийшла в іншу кімнату й задумалася.

«Діма – дурний, тому він і лисий, з ним усе зрозуміло, – розмірковувала вона, – але про дядька Василя не можна сказати, що він занадто розумний. Сказати, що дурний, також не можна – то який він тоді?»

За вечерею Марусина відволіклася від розмірковувань, але наступного ранку пішла до Ростика. Вона мала для себе з’ясувати, чому дядько Василь лисий. Дівчинка спостерігала за чоловіком, дивилася на його блискучу лисину на маківці, але так і не змогла отримати відповідь на питання, яке не давало їй спокою.