Читать книгу Сафарі на щастя - Светлана Талан - Страница 16

Весна того року була теплою, погожою та квітла буйним цвітом. Здавалося, що природа вирішила здивувати людей, давши змогу майже одночасно прикрасити фруктові дерева блідо-рожевими та білими квітами, та так це в неї вдало вийшло, що не видно було й гілля – лише ніжні пелюстки.

Марусина приїхала до батьківської хати у весняному хорошому настрої. Трохи більше місяця – і вона знову зустрінеться зі своїм коханим, прихилиться до його плеча, відчує солодкий присмак його цілунків. Дівчина знала, що Любаня народила хлопчика і вже повернулася додому з пологового будинку, тож для новонародженого привезла подарунок та пакунок підгузків. Привітавшись з батьками, Марусина поквапилась до сусідки. Ірина Гнатівна їй телефонувала і просила зайти, щойно приїде в село.

– Не ображайтесь! – усміхнулась Марусина батькам. – Я швиденько!

– Моя дорогенька невісточка! – промовила радісно Ірина Гнатівна, зустрівши Марусину. – Проходь, не соромся! Зараз поп’ємо з тобою чайку!

– Щось трапилося? – одразу запитала Марусина.

– Ні, все добре! Коли тебе бачу, то мені спокійніше на душі стає, ніби сина зустріла! – відповіла жінка.

Як завжди, Марусина привезла жінці подаруночок, і вони сиділи за столом, вели довірливі розмови, ніби давні подружки. Від неї Марусина пішла додому, щоб забрати подарунки для Любані, але довелося затриматися: приїхала Ореста, яка нещодавно повернулася з-за кордону. Батьки вже накрили стіл для гості і разом сіли обідати.

Ореста коротко підстригла волосся, і та хлопчача зачіска, довга шия, худюще тіло робили її схожою на хлопчиська. Вона розповіла, що підзаробила грошей у Польщі, хоча доводилося працювати по дванадцять годин на добу і мати один вихідний на тиждень.

– Відпала охота їздити на заробітки? – поцікавилась у неї Марина Олександрівна.

– Зовсім ні! Звичайно, мені було важко, особливо перші тижні, але я знала, заради чого працюю, – відповіла Ореста. – Коли отримала зарплату за перший місяць, то самій не вірилося! Я вперше за життя тримала в руках таку суму! Це був неабиякий стимул заробити ще більше, а коли лягала спати, то уявляла, куди витрачу зароблене.

– Невже не можна знайти роботу в нашій країні? Усе-таки не на чужині, – сказала жінка.

– Можна. Хіба я не працювала до цього? Коштів вистачало на таке собі харчування та дешевий одяг, – промовила Ореста. – Так, я не була на чужині, але як мала повертатися додому, де хвора мама, а я не можу купити їй потрібні ліки, бо не маю за що? Бути вдома і дивитися на її муки? Це набагато важче, ніж відпрацювати дванадцять годин у чужому краї.

– Оресто, мені здається, що все-таки краще бути вдома і десь тут працювати, – зауважив Роман Семенович.

– Жити від зарплати до зарплати? І це після того, як я відчула, що можна мати гідні заробітки? – Ореста стенула плечима. – Ні, я трохи відпочину і знову поїду. Буду шукати країну, де заробітки кращі, ніж у Польщі.

– А ми віддані своїй країні, – промовила Марина Олександрівна. – Нас виховали патріотами, тож живемо і працюємо на благо рідної країни.

– Учительська зарплата невелика, але жити можна, – підтримав дружину чоловік.

– Жити можна всюди, але коли ти відчув, що можеш жити краще, назад повертатися вже не хочеться, – сказала Ореста й подякувала за обід.

– Я зараз іду до Любані, вона народила сина, – повідала сестрі Марусина.

– Я знаю, вона мені дзвонила, – відповіла Ореста. – Я з тобою!

Ореста також пішла до породіллі не з порожніми руками. Любаня стала такою худенькою, що навіть щоки позападали, лише з-під кофтинки випирали великі груди. Вона зраділа гостям, обняла і розцілувала кожну. Незважаючи на те, що породілля схудла і під очима залягли синці, Любаня аж світилася щастям.

– Де наш малюк? – запитала Марусина.

– Проходьте, зараз покажу! – відповіла жінка.

Маля спало на імпровізованому ліжечку, зробленому зі стільців. Миле хлопченя мирно сопіло уві сні, прицмокуючи губками.

– Візочка ще не купила, – ніби виправдовуючись, промовила Любаня, – щойно отримаю кошти на дитину, одразу куплю.

– Головне, щоб дитинка була здорова, – промовила Ореста.

Дівчата вийшли в іншу кімнату, щоб поговорити. Любаня сказала, що сина назве Максимчиком, і попросила Марусину стати для нього хрещеною матір’ю.

– Я б із задоволенням, але хрещена – це не так просто, вона – друга мама для дитини, а мені ще довго навчатися, – відповіла Марусина. – Хрещена мати в разі чого має замінити рідну, а що я можу дати Максимчикові?

– Якщо ти, Любаню, не проти, то я б із задоволенням стала хрещеною мамою твоєму синочку, – заявила Ореста.

Любаня погодилася, і наступного дня вони похрестили дитину.

…Ростик приїхав на початку літа, і Марусина не тямилася від щастя. Утім, за два тижні по тому хлопець заявив, що їде з батьком в Америку на виставку сільгосппродукції й техніки для аграріїв.

– Я не можу проґавити нагоди побувати в США, зрозумій мене, – утішав він Марусину. – Побачити іншу країну, інше життя – це ж так класно!

– Надовго їдеш? – ледь не плачучи, запитала дівчина.

– Десь на тиждень.

– Це ж так довго!

– Час мине швидко! Ось побачиш! Я повернуся, і ми знову будемо разом! – заспокоював він дівчину.

І знову Марусина ходила до Ірини Гнатівни, щоб посумувати з нею разом за «нашими чоловіками», як казала сусідка. Вони багато часу проводили разом за розмовами, і Марусині надзвичайно приємно було чути, як жінка її називає «моя люба невісточка». З далекої країни Ростик зателефонував Марусині лише один раз, пославшись на те, що дзвінки дорогі, але й тій довгоочікуваній розмові вона була несказанно рада.

Коли чоловіки повернулися, Марусина заспокоїлася, але ненадовго. Вона якраз була в сусідів, коли Ростик їй сказав, що батько купив квитки, і вони завтра їдуть усією родиною на відпочинок у Карпати. Дівчина навіть рота розтулила спитати: «А як же я?!», – але стрималася, мовчки проковтнула образу і почала збиратися додому.

– Я зателефоную перед від’їздом, – сказав Ростик дівчині, коли вона була вже біля дверей.

Він не провів, не запросив увечері на побачення. Погане відчуття холодком пробралося в душу дівчини, проповзло мурахами по спині. Вона ще взувалася в коридорі, коли почула обурений голос Ірини Гнатівни:

– Васю, як ти міг?! Чому не взяв квитки й на Марусину?

– Хто вона нам?

– Як хто? Ти ніби з неба звалився!

– Марусина – просто сусідка, то чому я маю за власний кошт її катати? Сплачувати за її відпочинок?

– Вона – дівчина нашого сина і майже наша невістка! – скрикнула жінка.

– Казав сліпий «побачимо», – це були останні слова чоловіка, які почула Марусина.

Немов ошпарена, вона вибігла з будинку, поквапилася додому. Образа стискала горло так, що важко було дихати. Дівчина чекала вечора. Хотілося почути заспокійливі слова коханого, щоб забути випадково підслухану розмову, але він не прийшов. Ростик зателефонував пізно ввечері і сказав, що стомився від зборів, а завтра вставати о четвертій ранку.

– Ти не переймайся, я буду дзвонити, – пообіцяв він.

Ростик телефонував Марусині раз на кілька днів, але в її душі лишилась образа. Дівчина втішала себе лише тим, що відпочинок закінчиться, і вони знову будуть разом.

«Я не маю права тримати образу, бо вона зжере мене зсередини», – щоразу повторювала собі, але не відпускало, боліло.

Та зустрітися того літа їм так і не вдалося. Ростик з батьками не одразу повернувся в село, сказав, що вони затримаються в Києві на тиждень.

– Мама хоче побачити столицю, – пояснив хлопець.

За тиждень зателефонував дівчині і сказав, що не зможе цього літа потрапити в село.

– Я влаштувався на роботу, – сказав він, – не міжнародні авіалінії, як я мрію, але для початку непогано. Потрібно напрацювати години нальоту – це для початку.

– Я можу приїхати до тебе, – сказала йому Марусина. – Ти мені потрібний, як повітря.

– Розумію, але й ти зрозумій мене. Спочатку потрібно десь облаштуватися, а потім рейс за рейсом. У мене просто не буде вільного часу!

– Для мене в тебе не знайдеться вільної годинки? – тремтячим голосом запитала Марусина.

– Не будь дитиною, Марусинко! Я все роблю не лише для себе – для нас обох! – сказав він, але ті слова не втішили дівчини.