Читать книгу Сафарі на щастя - Светлана Талан - Страница 9

Ростик готувався до випускного вечора і згадав про Марусину, яка могла відверто, нічого не приховуючи, оцінити його святкове вбрання. Останнім часом вони мало спілкувалися. У хлопця була підготовка до іспитів, які він мав скласти якнайкраще, щоб вступити до вищого навчального закладу. Дитяча мрія стати льотчиком Ростика не покинула, і він мав серйозні наміри її втілити. Марусина ж зробилася вередливою і за будь-яких дрібниць на нього ображалася. Крім усіх проблем, потрібно було підтягнути свою фізичну підготовку, і хлопець посилено тренувався в спортзалі. Робив він це не з особливим задоволенням, але розумів, що це допоможе втілити мрію в життя. Ростик займався фізпідготовкою тоді, коли друзі та однокласники ходили гуляти, зустрічалися вечорами з дівчатами. А він до вечора був уже стомлений. У вихідні хлопець знаходив час, щоб сходити на кілька годин до клубу, де спілкувався з друзями й дівчатами, які липли до нього, як мухи до меду. Однак серйозних стосунків заводити не поспішав. Часто на танцях бачив Марусину, біля якої завжди крутилися хлопці, проте жодного разу не помітив, щоб хтось її проводжав додому. «Напевно, ще не подорослішала сусідка», – думав він.

Траплялося, що вони разом поверталися додому з клубу, але говорити, як раніше, на різні теми годинами вже не могли. Марусина здавалася йому дівчиськом, замкнутим у собі й не готовим на відверті розмови. Іноді вони згадували дитинство, якісь смішні пригоди, жартували, сміялися й ніколи не говорили про щось серйозне.

Марусина мала намір надвечір сходити до Ростика на його запрошення. «Давненько він мене не кликав», – думала вона, розмірковуючи, що краще вдягнути, аби мати привабливий, але не викличний вигляд.

Дівчина вже майже зібралася й оцінююче розглядала себе в дзеркало, коли до хати зайшла Віра.

– Привіт, сестричко! – привіталася Марусина. – На вихідні чи на довше?

– Хочу сходити до школи, подивитися на випускників, згадати минуле, – відповіла сестра. – А ти куди намилилася?

– До Ростика, – відповіла вона й пояснила чому.

– Усе ще бігаєш за ним? – з насмішкою промовила Віра. – Не набридло?

– Дуже треба! – хмикнула дівчина. – Мені більше зайнятися нічим?

– Гаразд! Не ображайся! – Віра обняла сестру за плечі. – Я тобі кофтинку привезла, тож зможеш на випускний одягнути.

– Нову?!

– Та ні, свою, але вона майже як нова!

Марусина приміряла подарунок, подякувала сестрі, хоча в душі шкребла образа за те, що Вірі батьки купують обновки, а вона й досі все доношує за сестрою.

Дівчина пішла до сусіда. Ростик уже на неї чекав.

– Зараз ти оціниш мій прикид! – сказав хлопець весело.

Перед нею стояв високий широкоплечий юнак у світло-сірому новому костюмі з переливом, білосніжній сорочці та синій краватці.

– Ну як тобі? – запитав Ростик, поправляючи волосся рукою. – Костюм імпортний, батько дістав, краватку матері хтось привіз із Польщі, сорочку ще рік тому купили, – похвалився він.

– Супер! – захопливо промовила Марусина.

Ростику й справді пасував одяг. Здавалося, що він актор, який зійшов з обкладинки глянцевого журналу. Його темні очі блищали, над рівною смужкою губ ледь пробивалися темні вуса, прямий ніс з невеличкою горбинкою, яка зовсім не псувала зовнішність, – усе в ньому було майже ідеальним. Марусині хотілося бодай пальцем торкнутися красеня в костюмі – не того замурзаного хлопчиська, яким був, здавалося, нещодавно, а іншого – привабливого, гарного і такого далекого. Вона підійшла до нього, поправила рукою його зачіску й відчула запах парфумів. Хлопець пахнув не так, як її однокласники-підлітки. Це був запах дорослого хлопця, і від того вона зашарілася.

– Краще ось так, – стиха промовила вона. – І раджу трохи збризнути лаком для волосся. Бо на вітрі розсиплеться на всі боки, а так триматиме форму.

– Справді?

– Так. Але не перестарайся, бо волосся блищатиме, як змазане гусячим жиром.

– Так і зроблю! Дякую, Марусино! – промовив він, зупинивши погляд на сусідці. – Ти ще довго носитимеш у роті цю пластинку?

Дівчину обдало жаром від почутого, і вона опустила голову й відійшла від нього. «Міг би вдати, що не помічає», – подумала.

– Потрібно буде тебе пофоткати на випускному, – сказала вона.

– Ми запросили професійного фотографа, – зауважив хлопець.

– Любительські фотографії також не завадять, вони не такі якісні, але більш цікаві, коли знімаєш неочікувано, – наполягала дівчина.

– Знімкуй, якщо хочеш, – байдуже мовив він.

– Раніше тобі подобалися мої світлини, – нагадала Марусина.

– То було колись, а зараз усе по-іншому!

– Що змінилося?

– Я стаю дорослим, незабаром почну самостійне студентське життя! До речі, ти ще ні з ким із хлопців не зустрічаєшся? – запитав він, подивившись на дівчину.

У Марусини завмерло серце, потім шалено закалатало у грудях. «Невже запросить на побачення?» – майнула думка.

– Ні, у мене нікого немає, – відповіла дівчина.

– Ясно! Та ти ще дитина! – сказав юнак.

Його слова відгукнулися болем, але Марусина стрималася й натягнуто всміхнулася. Вона чекала запрошення від друга бодай прийти на його випускний вечір, але здавалося, що Ростик забув про її присутність і розглядав себе у великому дзеркалі.

– Я прийду на вечір до школи, – промовила вона стиха.

– Приходь, – сказав він.

– То я вже можу йти?

– Іди, – відповів Ростик.

Додому Марусина повернулася пригніченою. Віра, як завжди, приставала із питаннями, але сестрі не хотілося з нею нічим ділитися. Вона вийшла з хати, залізла на улюблену яблуню: хотіла побути на самоті, помріяти й посумувати водночас.

«Ростик незабаром поїде із села, у нього буде там дівчина, а я лишуся тут і чекатиму, коли він приїжджатиме, щоб знову його побачити, – думала Марусина. – Завтра в нього буде випускний вечір, тож ще є надія, що він помітить і зрозуміє, що подобається мені. Невже я така неприваблива й непомітна? Чи то Ростик такий сліпий?»

З надією йшла Марусина на вечір разом із сестрою. Після урочистостей обрали королеву та короля балу. Марусина не сумнівалася, що вибір випаде саме на Ростика, і не помилилась. Із заздрістю спостерігала вона, як хлопець кружляв у вальсі з красунею-однокласницею, тримаючи її однією рукою за талію. Як їй хотілося бути на місці тієї дівчини! Почався бал випускників, де на танок запрошували всіх охочих. Хлопці танцювали зі своїми однокласницями, зі знайомими дівчатами, навіть з матерями, лише Марусина почувалася покинутою і забутою всім світом. До останнього вона сподівалася, що Ростик згадає про неї, але, здавалося, він узагалі її не помічав. Лише один раз їхні погляди випадково зустрілися, він усміхнувся Марусині, махнув рукою, щоб за мить знову забути про сусідку. Образа стискала горло дівчини, їй хотілося розплакатися, але Марусина знала, що не має права показати стороннім свою слабкість. Коли випускники пішли з батьками за стіл, усі почали розходитися. Пішла й Марусина із сестрою. Дорогою Віра щось весело розказувала, але сестра не чула її слів. Здавалося, горло так щось стиснуло, що вона ось-ось задихнеться.

– Можна швидше йти? – запитала Марусина, зробивши видих.

– Куди нам поспішати? Завтра можна зранку спати досхочу!

– Додому! Я хочу додому! – нервово відповіла Марусина й пришвидшила ходу.

Ледь зайшовши в кімнату, Марусина не витримала, впала на ліжко і розплакалася.

– Ти чого, сонечко? – Віра сіла поруч. – Невже через Ростика?

– Ти… Ти нічого не розумієш! – плакала дівчина. – Я нікому не потрібна!

– Ти мені потрібна!

– Тобі? – Марусина повернула до сестри заплакане обличчя. – Доношувати твої ганчірки?

– Ти що, дурненька?!

На плач до кімнати зайшли батько й мати, запитали, що трапилося.

– Реве за Ростиком, – пояснила сестра.

– Вона все бреше! – скрикнула істерично Марусина. – Я нікому не потрібна!

– Нам потрібна, – сказав батько. – Що ти вигадала, доню?

– Вам? Вам?! Вам потрібна Віра, а не я! Віра – приклад для мене у всьому! Віра добре вчиться, Віра акуратна, щось новеньке – для Віри! Я маю носити її одяг, брати з неї приклад, навіть стати вчителькою, як ви і Віра!

– Марусино, заспокойся, у тебе просто істерика! – сказала мати, сівши поруч. – Ми вас любимо однаково! Будеш навчатися в інституті – і тобі купуватимемо обновки.

– Та не в них річ! Як ви не розумієте! – плакала дівчина. – Я нікому не потрібна, бо я – гидке каченя з пластиною в роті! Ходжу з нею вже два роки, хвалюся, що то брекети, а насправді дешева пластмаска з гачками, які поблискують у роті весь час, коли я всміхаюся!

– Це вже занадто, Маріє! – обурилася мати. – У тебе буде гарна усмішка з рівними зубами! Але для цього треба трохи потерпіти!

– Доню, у нас нема стільки грошей, щоб поставити тобі дорогі брекети, – винувато промовив батько. – Ти ж знаєш, які вчительські зарплати, і ті затримують, до того ж, Віра має навчатися…

– Знову Віра! А я?! Ви зовсім забули, що у вас не одна, а дві доньки! – злісно скрикнула дівчина.

– О-о-о! Почалися ревнощі! – озвалася Віра.

– Ви… Ви всі мене дістали! – Марусина підвелася з ліжка.

– То піди повісься! – кинула їй сестра.

– Не дочекаєтесь! Не підходьте до мене! – заверещала Марусина й вибігла з кімнати.

Вона залізла на дерево, обняла стовбур яблуньки. Дівчина знала, що лише тут ніхто не буде їй дошкуляти, що лише тут можна дати волю сльозам.

– Мене ніхто, ніхто не розуміє! – жалісливо прошепотіла вона яблуньці. – Мене ніхто не любить! За що мене любити? Я – гидке каченя, але тобі байдуже, яка я, який маю одяг чи вигляд. Ти одна, хто мене любить такою, яка я є.