Читать книгу Сафарі на щастя - Светлана Талан - Страница 8

Фотографування стало для Марусини справжнім захопленням. Спочатку вона робила світлини квітів, дерев, захопилась пейзажними фото, але найбільшу втіху в неї викликало знімкування себе самої. Для цього доводилося просити Ростика піти разом на природу, щоб він її сфотографував. Марусині дуже подобалося позувати, перевдягатись у різний одяг, шукати нові локації для фотосесій. Хлопець іноді підтримував її забаганки і по кілька разів клацав фотоапаратом, іншого разу психував і казав, що вона його дістала. Але Марусина все терпіла заради того, щоб побачити нові світлини. Вона подовгу розглядала на них себе, відмічала, що зроблено не так. Ті, що їй не подобались, одразу знищувала, залишала лише найвдаліші.

Часто дівчина фотографувала і самого Ростика. Частину світлин віддавала йому, інші – залишала собі, ретельно вклеюючи їх в альбом поруч зі своїми. З придбанням фотоапарата Марусина отримала змогу бути поруч з Ростиком частіше. Він просив дівчину сфоткати його з друзями, і тоді дівчина приєднувалася до них. Іноді Марусина брала фотоапарат із собою до школи, щоб на перерві зробити знімки однокласників, але лише вона знала справжню мету таких вчинків.

Дівчина сподівалася, що Ростик між уроками зможе помітити її за знімкуванням і попросить сфотографувати і його. Щойно хлопець починав позувати з друзями, умить до нього прибігали дівчата. «Ще б пак! – думала невдоволена Марусина. – Їм за честь обійняти такого красеня, щоб залишити собі фото на пам’ять».

– Марусино, мені фотку подаруєш? – приставали дівчата до Марусини після знімкування.

– Не знаю, – відповідала зазвичай вона.

– Ну будь ласочка! Просимо тебе! – не відставали від неї.

– Якщо вийде фото, – обіцяла дівчина.

Удома Марусина ретельно переглядала та сортувала світлини. Дівчатам відбирала ті, де вони вдалися погано. Це були в основному фотографії, де дівчата або із заплющеними очима, або з розтуленим чи перекошеним ротом. Вона віддавала такі фото і тішилася з того, як дівчата обурювалися, що вийшли на них погано. Найбільше Марусину дратувала однокласниця Олька, за однією партою з якою вона просиділа три роки. Саме Олька почала приділяти увагу Ростикові чи не найбільше.

«Як був у неї дурнуватий вигляд, так і лишився», – думала Марусина, хоча дівчина ставала з роками все гарнішою.

Усе частіше Ростик повертався додому не із сусідкою, а з іншими дівчатами. Марусину вони страшенно дратували. «Прищаві, з рідким волоссям, а всі до нього клеяться! – невдоволено думала Марусина. – Чи не дивилися на себе в дзеркало? Ростик – красень! Високий, на відміну від своїх однолітків, плечистий, бо займається спортом, волосся чорняве, трохи хвилясте, вії чорні та довгі, як у дівчиська!»

Удома вона розгортала альбом і на світлинах порівнювала Ростика та себе. За таким заняттям могла просидіти годину, аж поки не починало рябіти в очах і не приходило розуміння, що її зовнішність проти його таки програє. І тоді Марусина, ховаючись, невтішно плакала.

Коли Ростик перейшов до десятого класу, він почав усе частіше ходити до клубу. Іноді до нього під вечір заходила Марусина, і хлопець радився з нею, що краще вдягнути.

– Може, оцей светрик? – запитував він. – А комірець сорочки має виглядати?

Марусина щиро радила, а на душі шкребли кішки від однієї думки, що хлопець танцюватиме з дівчатами і вони милуватимуться ним. «Може, вже й цілується з ними», – закрадалася думка.

Сусідка проводжала Ростика на гуляння до клубу, і ніхто не знав, як їй було сумно лишатися вдома. Лише напередодні новорічних свят вона наважилася попроситися у батьків піти на танці.

– Куди тобі?! – одразу відрізала мати. – Рано ще на гульки бігати!

– Я вже в сьомому класі, – нагадала Марусина і сказала, що її однокласниць батьки вже відпускають до клубу.

– Маринко, може, й справді нехай дівча сходить розвіється, – батько обережно звернувся до дружини. – Чим вона гірша за інших дівчат?

– Їй про навчання думати треба, а не про хлопців! – відповіла мати.

– Хіба я погано навчаюся? І не до хлопців я йду, а на танці! Хочу з дівчатами побачитися, потанцювати, кіно подивитися! – клянчила дівчина.

– Там старші хлопці, яким тільки того й треба, щоб зіпсувати дівчину! – не вгамовувалася жінка. – Не вистачало мені, щоб у пелені принесла ще в школі!

– Мені ніхто не потрібний! Туди я піду з Ростиком, він завжди готовий за мене заступитися! – сказала Марусина.

– От і добре! – озвався батько. – Нехай тоді й додому тебе проведе.

Марусина з надією дивилася на матір. Жінка зітхнула, махнула рукою:

– Двоє проти однієї? Іди вже!

Марусина швиденько зібралася, побігла до Ростика, поки той не пішов з дому.

– Я сьогодні з тобою піду! – радісно сповістила вона ще з порога. – Збирайся швидше!

– Наша дівчинка виросла? – засміявся він. – Тебе батьки відпустили? Не вірю своїм очам!

– До речі, вони наказали тобі доставити мене додому цілою й неушкодженою!

– Зробимо! Ти ж моя сусідка! Я маю тебе оберігати! – сказав Ростик, одягаючи нову куртку з хутряним комірцем.

До клубу вони йшли поруч. Марусині хотілося, щоб хлопець узяв її за руку, як це роблять у кіно, але Ростик крокував, щось розповідаючи й розмахуючи руками.

«Він не романтик», – із жалем подумала Марусина.

У клубі, коли почалися танці, Марусина приєдналася до гурту дівчат, які трималися осторонь від хлопців. На повільний танець Ростик запросив свою однокласницю, тож Марусині не залишалося нічого, як спостерігати за ними і вдавати веселощі. Вона розповідала дівчатам дурнуваті анекдоти, голосно неприродно сміялась і водночас ненавиділа себе за таку поведінку.

«Невже Ростик не запросить мене на танець?» – цвяхом стирчала в її голові думка.

Він не запросив. Марусина зібралася з духом і наважилася підійти до натовпу хлопців, серед яких був і Ростик.

– А! Це ти? Як справи? Не сумуєш? – запитав він, помітивши сусідку.

– Якось нуднувато, – стенула плечима дівчина.

– Ходімо! – сказав він і пішов до виходу.

Марусина вийшла за Ростиком надвір, не розуміючи, що він задумав.

– Йдемо! – скомандував хлопець.

– Куди?! – здивувалася вона.

– Відведу тебе додому!

– Ще рано!

– Я обіцяв, що доставлю тебе додому? Обіцяв! Тож не супереч мені! – сказав він і пішов великими швидкими кроками.

Марусина, ледь не плачучи, поквапилася за ним. Він довів її до подвір’я, зупинився, і дівчина з надією подивилася йому в очі.

– Чого дивишся, мала? Шуруй додому, я почекаю, поки в хату зайдеш! – сказав він.

У Марусини все всередині спалахнуло обуренням.

– Іди вже до своїх дурних курок! – викрикнула вона. – Дорогу до хати сама знайду!

– Я зачекаю, – спокійно сказав Ростик.

– Зачекай! Може, ще й під туалетом мене чекатимеш?!

Марусина, не прощаючись, побігла додому. Вона зайшла у свою кімнату, дістала нову світлину Ростика. На ній він ніби насміхався з дівчини.

– Ненавиджу! Козел! – прошепотіла вона і з ненавистю розірвала знімок на дрібні шматочки.

Вимкнувши світло, Марусина, як у дитинстві, накрилася з головою ковдрою й невтішно розплакалася.