Читать книгу Сафарі на щастя - Светлана Талан - Страница 18

Як ніколи Марусина чекала літа, коли у Ростика буде відпустка і вони разом поїдуть на відпочинок. Кілька разів у розмові по мобільнику вона починала тему про відпочинок і пропонувала різні місця та країни, але хлопець щоразу віджартовувався, мовляв, ще треба у керівництва вибити ту відпустку, а потім уже вирішувати, куди їхати.

На початку літа померла бабця Толика, тож Марусина допомагала Любані з похованням, зібрала по сусідах трохи коштів. Не залишилась осторонь й Ірина Гнатівна: дала і м’яса на поминки, і яєць, ще й не пошкодувала чималенької суми грошей. Після поминок жінка запросила до себе Марусину на чашку чаю.

Чоловіка Ірини Гнатівни вдома не було, тож Марусина охоче погодилася. Вони сиділи на терасі й розмовляли.

– Земля пухом старенькій! – сказала жінка, сьорбнувши з чашки. – Може, гріх так казати, але бабуся своє віджила, відійшла тихо уві сні, тож тепер Любані трохи легше буде.

– Так, усе тримається на ній одній, – погодилася Марусина, – і город, і господарство, і дитина, а ще й чоловік п’яниця.

– Я вже тому Толику голову прогризла, щоб шукав собі роботу, а він тиняється селом, поки хтось попросить допомогти за чарку самогону. Бідна дівчина! Мені її так шкода! – зітхнула жінка й підсунула ближче до Марусини вазочку з полуничним варенням. – Не приведи Господи, кому таку долю! У неї нікого взагалі з рідних немає?

– Любаня хоче знайти матір, але ніяк не наважиться, – сказала дівчина.

– Чому? У житті все трапляться, може, у неї нормальна мати і шукає її, знайшла б Любаня рідню та покинула б свого Толика.

– Вона мріяла про родину, хоче її мати, – промовила задумливо Марусина, – до того ж, кохає свого чоловіка і щиро вірить, що він зміниться. Я радила Любані пошукати матір, але вона хоче зайнятися цим тоді, як у її сім’ї все буде добре.

– Хоче довести матері, що й без неї виросла, створила родину, народила дитину?

– Саме так!

– Марусинко, коли тобі Ростик телефонував? Давно? – запитала Ірина Гнатівна.

– Тиждень тому. А вам?

– Значить, ти не в курсі?

Марусина здивовано поглянула на жінку, поставила чашку й запитала, що трапилося. Ірина Гнатівна сповістила, що Ростик з батьком поїхали в Америку.

– Знову на виставку? – запитала Марусина. – Як колись?

– І виставка, і відпочинок – два в одному, – зітхнула жінка. – Мене з собою не взяли.

– Чому ж мені Ростик нічого не сказав? – з образою запитала Марусина.

– Та чи я знаю? Чоловік поїхав до нього в Київ, а вже звідти сповістив, що вони летять в Америку.

– Надовго?

– Напевно, днів на десять, – сказала жінка.

Марусина чекала Ростикового дзвінка, але той не телефонував. Щодня вона заходила до сусідки дізнатися, чи нема новин від чоловіків, але ті не дзвонили. Жінки сиділи удвох, чекаючи на них, разом сумували, згадували щось приємне, втішали одна одну. За два тижні Василь Петрович зателефонував дружині і сказав, щоб не хвилювалася – вони затримаються у США ще на тиждень, а потім приїдуть разом у село на кілька днів. І знову потягнулися довгі дні чекання. Марусина була неприємно вражена тим, що знову така бажана й омріяна відпустка на двох відміняється. Їй хотілося більш визначеного майбутнього, а воно то наближалося, то розпливалося, як на живописному полотні, на яке линули води. Здавалося, тому тижню нема кінця, але дні спливали, і Ростик мав ось-ось повернутися. Марусина перебувала у збудженому і схвильованому стані. Вона для себе прийняла рішення поставити Ростику питання руба. «Так і запитаю: якщо хочеш бути зі мною, то настав час одружитися, а не жити чеканнями», – вирішила вона.

Тієї ночі Марусині наснилися жахіття. Ніби вона йде назустріч Ростику й не дивиться під ноги. Аж раптом під нею просіла земля – і дівчина зірвалась у прірву, але останньої миті встигла схопитися за її край. Над собою побачила обличчя коханого і попросила допомогти, але той посміхнувся і віддалився.

– До-по-мо-жи-и-и! – закричала вона, відчувши, що руки сповзають і вона ось-ось зірветься вниз.

– Лети! – почула вона голос Ростика, який нахабно засміявся, знущаючись із неї.

Марусина полетіла у прірву й прокинулася. Вона спітніла, важко дихала й не змогла одразу вирватися з тенет неприємного сну. Дівчина підвелася з ліжка, підійшла до вікна, виглянула на вулицю. Там прогулювалася Любаня з візочком, помітила Марусину, кивнула рукою, щоб виходила. Марусина випила чашку кави, вийшла до подруги й одразу помітила, що та чимось схвильована.

– Знову чоловік баньки залив? – запитала Марусина.

– Та ні.

– То чого ти така?

– Отже, ти не в курсі?

– Чого?

– А того, про що все село ще звечора гуде.

– Ти можеш пояснити, а не говорити загадками? – запитала Марусина, притримавши подругу за руку, але Любаня відвела погляд.

– Чесно, навіть не знаю, як тобі сказати.

– Любаню! – Марусина стала перед жінкою, подивилася їй в очі.

– Твій…

У Марусини холодок пробіг по спині. Вона не дуже вірила у сни, але зараз згадала свій, і погане відчуття прокралося в душу.

– Що… мій? – промовила впалим голосом.

– Ростик учора приїхав зі своєю дівчиною! Американкою! – випалила Любаня на одному подиху. – Ти маєш знати. Вибач, але я повинна була тобі це сказати.

– Не може бути! – промовила Марусина. – Цього не може бути!

Світ навколо захитався, очі застилали сльози, коли вона повільно пішла додому. Удома нікого не було – батьки ще звечора пішли до бабусі, тож Марусина лишилася сама в хаті, де дзвеніла тиша. Вона присіла на стілець, намагаючись усвідомити почуте, але не могла і просто плакала. По застиглому німому обличчю текли нескінченними потічками сльози, аж поки Марусина змогла обдумати почуту новину.

«Може, то якась родичка приїхала в гості, а не Ростикова дівчина, – думала вона. – Це ж село: якщо не знають правди, то її вигадають. Потрібно дочекатися дзвінка від коханого, він має мені зателефонувати!»

Схопившись за рятівну думку, Марусина підвелася, нервово заходила по кімнатах – з однієї в іншу й назад. Вона подумала, що можна було б зателефонувати Ірині Гнатівні, яка була до неї така люб’язна, що називала любою невісточкою, але новина про те, що, може, і справді в жінки вже нова «невісточка», її зупинила. Марусина схопила мобільник, щоб зателефонувати Ростику і зустрітися з ним, але не змогла. «Він сам мені подзвонить, – втішала себе думкою. – Ростик не такий, він не може мене ось так зрадити!»

Марусина втратила лік часу. Вона то хапалася за мобільний телефон, то клала його на стіл, то металася з кутка в куток, то завмирала, як статуя, на одному місці. Коли за вікном смеркло, відчула, що задихається в приміщенні, й вийшла у двір, прислухалася. Дівчина почула його голос, точніше, сміх – і від того було і радісно, і боляче. «Усе то брехні, – подумала вона, – він зараз прийде до мене і скаже: “Як ти могла повірити пліткам? Я ж тебе кохаю, дурненька!”»

Не в змозі більше чекати, вона сама набрала номер коханого.

– Привіт, – сказала якомога спокійніше.

– Привіт, Марусино! – відповів він веселим голосом.

– Ти не хочеш зі мною зустрітися?

– Якраз збирався тобі телефонувати! – відповів він. – За пів години чекаю тебе біля двору.

– Домовились!

Марусині здалося, що в Ростика був звичний голос, і вона майже заспокоїлася. Дівчина вдягла сукню темно-синього кольору, яка подобалася коханому, поглянула на годинник і вийшла на вулицю.

Ростик повільно наблизився й зупинився навпроти. У Марусини зашаленіло серце в грудях, застугоніло у скронях.

– Доброго вечора! – промовив він.

– Вітаю!

– Ти вже знаєш? – запитав він.

– Що?

– Марусино, у мене є дівчина.

– Дівчина? – ледь чутно промовила Марусина. – І давно?

– З минулого літа. Ми з нею познайомилися, коли їздили з батьком в Америку.

Його слова були шоком.

– Ти… Ви разом з нею вже рік?! – затинаючись, запитала дівчина.

– Ну, як разом? Вона в США, я – у Києві. Ми з Монікою спілкувались, телефонували одне одному. Бачиш, я нічого не приховую, я чесний з тобою, Марусино.

– Такий чесний, що жив на два фронти? – в голосі дівчини чулася гірка іронія.

– Вибач, що не сказав тобі раніше.

– То навіщо продовжував брехати?

– Я справді не знав, чи погодиться Моніка стати моє дружиною, – пояснив він.

– І тому вивчав англійську? Заради неї?

– Вона знає українську, бо мати – українка, батько – американець.

– Я хочу знати, навіщо ти весь час казав, що мене кохаєш?

– Я справді тебе кохав, Марусино. Принаймні так мені здавалося.