Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 47

Прийшло друге літо.

Одного разу теслиха з Христею зібралися до міста. Брунька, що перед тим бавився з Христею, ув’язався за ними й пішов назирці. Та на метушливій базарній площі він загубив їх і, скільки не нюхав повітря, не зміг відшукати їхнього сліду. Він поклав собі повернутися додому, як несподівано почув, що на шиї в нього зашморгнулася вірьовка. Він сіпнувся вперед, але вірьовка затяглася ще дужче і йому потемніло в очах. Далі він почув, що його потягли по брукові, і незабаром він опинився в холодку. А коли розплющив очи, то побачив себе вже прив’язаним до колеса й забрудненим у пил.

Спочатку він не зрозумів, що з ним трапилося. Адже ще хвилину тому він вільно бігав поміж людей і відшукував Христин слід. Нині ж він прип’ятий і його горло стискує петля.

Він знову сіпнувся вперед – і побачив перед собою дядькове бородате лице. Той дивився на нього трохи злякано, трохи з цікавістю і тримав напоготові ремінного батога. Тоді Брунька збагнув, що його полонили.

Невдовзі дядько спродався й зібрався додому. Полагодивши сіделко на чорній шкапі, він поліз під воза й накинув на Бруньку широкого лантуха. Потім положив його на воза й вони поїхали по труському брукові.

На першому ж кроці Бруньку підкинуло вгору й, падаючи назад, він боляче вдарився об залізний шворень. Далі підстрибування й удари повторювались через кожні півхвилини, коли постряпана розточина на правому колесі попадала на брук. Бруньці не вистачало повітря й кружляло в голові, але віз їхав сумирно, не поспішаючи, й здавалося, що кінця тим мукам не буде.

Та за містом дядько витрусив його з лантуха й прив’язав до полудрабка. Брунька зідхнув на повні груди й, оглянувшись назад, побачив свою обору. Йому враз промайнули перед очима Христя, його будка, двір, і він уперся передніми лапами в землю. Але віз котив далі, мало зважаючи на Бруньчине борсання. Тоді він почав гризти прядив’яний мотуз, що так несподівано втрутився в його життя. Одначе, й мотуз був кріпкий і не піддавався його зубам.

Скоро вони спустилися в долину, і як Брунька не оглядався, він не міг уже побачити ні теслиної обори, ні всього того, що нагадувало йому минуле дитинство. І йому болісно защеміло серце.

Він ще раз кинувся на вірьовку; але саме тоді бородатий дядько перегнувся через полудрабок і, помітивши його буянство, ударив його замашним батогом.

Тоді він притих і покірно потеліпався за возом.

Під полудень вони повернули в село, що розташувалося в розлогій балці. Того дня була велика спека, і Брунька ні на одну хвилину не дістався холодка. Вони їхали рівним степом щось біля трьох годин і ні разу не спочивали. Дорога була курна, гаряча, а про вітер не довелося й згадати.

При в’їзді в село на нього зразу накинулися собаки з усіх дворів; але він мало зважав на них і лиш час від часу ліниво огризався. Йому-бо сіпало в скронях від довгої спеки, і всі думки його були десь у місті.

Нарешті, вони повернули поза буртами у вузьку вуличку й приїхали додому.

Дядько розпріг свою шкапу й, розібравши поклажу на возі, відвів Бруньку до сажа. Там він прип’яв його до стріхи, і похвалився дружині.

– Дістав таки цюцька! Мабуть, добрий буде, бо он мало не перетяв налигача.

А Брунька заплющив очи й стомлений поточився на зруб.

По годині небо вкрилося хмарами й потемніло. Раптом засвітила блискавка, ударив грім і з-за сажа повіяло вогкістю. Потім ударило вдруге, втрете, і на Бруньчин писок впали дві холодні краплі. Він підвівся на ноги й охоче підставив своє зіпріле тіло під холодні струмені; йому пашіло з рота, у вовні, над самою шкірою, здавалося, лежало гаряче залізо.

Та скоро дощ обернувся на зливу й примусив Бруньку ховатися під сажем. Він умостився там на торішньому гноєві й заснув. Спав він довго й кріпко. Уві сні йому ввижалися його будка, бур’яни поза теслиною оборою й Христя. Ось вона підійшла до нього й гладить йому спину. Рука у неї, як і завжди, ніжна, пестлива. Вона щось приказує йому й сміється, а Брунька норовить облизати їй носа. Та раптом приходить теслиха й проганяє Христю. Тоді Брунька йде до шопи, що править теслі за майстерню, і грається з стружками. Він бере в рота довгу білу стьожку й підплигує – раз, вдруге, потім затримується на якийсь час у повітрі й сливе летить… Та знову десь узялася теслиха й пошпурила в нього якимись цурпалками.

І він прокинувся.

Надворі вже було темно. Дощ ущух, але блискавиця ще й досі освітлювала небо. На селі десь валували собаки. Голоси їх були незнайомі Бруньці й чужі. Тоді він підняв писок угору й завив.

Згодом з хати вийшов дядько і, вчувши Бруньчине скиглення, підійшов до нього й ударив його під бік. Брунька замовк і знову заснув.

На цей раз йому приснився чоловік у бур’яні з вип’ятою горлянкою. На ньому була розстібнута червона сорочка, що він уже колись бачив її, і сірі заялозені дьогтем штани. Але лице його було як у дядька, що вчора полонив його мотузком. Як і тоді, коли то було увіч, Бруньці запахло кров’ю й прокинулось бажання розчавучити горбату горлянку. Він, не роздумуючи, кинувся вперед і несподівано затиснув у зубах свою лапу…

Ранком прийшла до нього висока, ставна жінка в чорному очипкові й поставила перед ним круглу кавратку з моченими висівками. Брунька нюхнув їх і відвернувся. Він був голодний, але страва пахтіла чимсь терпким, неприємним, і він не міг її їсти.

Та скоро голод узяв своє й кавратка спорожніла.

Потім білявий хлопчик, безштанько, приніс йому холодної води. Він – поставив її перед Бруньчиним носом і почав з ним гратися. Але той не приділив йому ніякої уваги й, напившись, знову заплющив очи.

І лиш по обіді він трохи оклигав і почав цікавитись новою оселею. Йому повернулися сили й разом з ними здоровий настрій. Десь ще боліли ноги після вчорашньої ходьби й щеміло серце по теслиній оборі, але безліч живчиків, прихованих по всьому тілу, виступили вперед і, розбуджені новими вражіннями, новими місцями, пом’якшили згадку за вчорашні події.

Він вийшов на причілок сажа, скільки тому дозволила вірьовка, й оглянувся навкруги. Сонце сливе сторч повисло над головою й купало в своїх променях дядьків Трохимів двір. Ліворуч від сажа біліла хата з сірою солом’яною покрівлею й присадкуватими дощаними сіньми. Навпроти хати – повітка, поруч загорода з луб’яною ворітницею, а трохи поодаль погрібник, дуже схожий на степовий курінь з рогозовою запоною. Просторінь між хатою й повіткою густо заросла зеленим шпоришем, і на ньому гралася купа Трохимових дітей.

Навпроти сажа, за кілька кроків від Бруньки, стояв колодязь з чотирикутною вербовою цямриною, а далі зеленів садок, обгороджений низьким терновим тином.

Праворуч був тік, уставлений кількома прикидками соломи, серед яких визирав невеличкий половник. А за половником ішла левада, потім город, що й закінчував Трохимову оселю, приховуючи невидиму межу десь у повітрі.

Брунька, нарешті, ворухнувся й, забувши за свої кривди, солодко позіхнув. Йому безперечно все це подобалось, але час уже зняти з нього вірьовку й відпустити додому. Він бо занудився по Христі, і тесля, мабуть, уже гнівається, не бачучи його в дворі.

Але ніхто не підходив до нього, щоб уволити його бажання й покінчити, нарешті, з невеселими жартами.

І він знову накинувся зубами на вірьовку.

Та незабаром прибігла висока жінка й, розмахуючи ціпком, загнала його під саж.

Увечері його перевели від сажа у двір і прив’язали біля загороди. Тут він мав стерегти чорну Трохимову шкапу й муреньку корову.

Як і ту ніч, валували на селі собаки й, слухаючи їх, Брунька кілька разів поривався вити. Денні вражіння приховалися десь у чорній пітьмі, і йому знову стало сумно. Поруч з цим і його злоба до Трохима зростала. Прислухаючись до кожного шелесту, він вбачав у ньому його кроки й починав шалено гавкати. Він ладен був справдити свій нічний сон, якби оце бородатий дядько наблизився до нього.

А в той час Трохим, його новий господар і господар двору, прислухаючись до цього гавкання й лаючи бліх, що заважали йому спати, по своєму оцінював достатки нового пса.

– Ну чистий тобі вовк, – говорив він дружині. – Тепер ми можемо спокійно спати!..

Другого ранку подружжя поїхало в поле брати просо й лишило Бруньку біля загороди пектися на сонці.

День на диво випав гарячий. Ще тільки тінь від димника зійшла з луб’яної ворітниці, як у Бруньки вже пересохло в роті. Потім йому знову розболілась голова й під вовною запашіло вогнем. Але ні води, ні холодка поблизу не було.

Так він і промучився аж до пізнього снідання, поки в двір не повернулася Трохимова дружина й не відвела його під саж.

Ублаганий, він почув до неї вдячність і з цього часу перестав шкірити на неї зуби. Та скоро він обізнався й з рештою Трохимової родини й почав до неї привикати. Хтось із дітлахів приносив йому пити, хтось шматок хліба, прихований у пелені, і звичайно прип’ятий Брунька не міг байдужо ставитись до цих послуг і не відповідати на них вдячністю, що полягала – ну хоч би й у несміливому помахуванні хвостом. Призвичаївся він також і до нової обори, а сам Трохим став уже йому любий і не лякав його своєю бородою.

Тижнів через три його звільнили від налигача й пустили погуляти. То була щаслива хвилина! Попервах він не повірив собі, що можна йти й далі причілку сажа, та ступивши кілька кроків, почув бажану волю й почав гасати по двору. Від бистрого бігу йому залоскотало в горлі, і він радісно гавкнув. Де ж пак – йому вже не муляє шиї, не тисне горла вірьовчана петля, ніщо не затримує його ніг! Він ладен гасати й гавкати ввесь день, аби тільки знову не дістатися петлі!

Скоро двору йому стало замало й він побіг у садок. Там він зустрів руду кішку й, не вагаючись, загнав її в гілля гостроверхої груші. Удоволений з цієї перемоги, він кинувся ще на леваду, потім на город і, зробивши кілька стрибків, раптом зупинився. Перед ним, з крутого берега, чорніла річка; то й була та межа Трохимової оселі, що раніше Брунька не міг її бачити.

Він подивився вниз; чорна глибінь і тихий плюскіт нагадали йому той випадок, коли він ганявся за гускою й мало не втопився. Йому стало страшно. Слідом за цим спали на думку старий двір, Христя. Десь вона ходить оце коло будки й дарма заглядає у віко, викликаючи Бруньку погратись! Знову прокинулись старі болі, і знову защеміло його собаче серце, і він ухвалив собі тікати додому.

Але за селом він збився з шляху, і його охопив розпач. Кругом нього синів обрій і десь там було місто й теслин двір, та як туди дістатися – він уже не знав. Перед ним сизів рівний неосяжний степ. Лячно було загубитися на ньому й потім не знати шляху й до нової оселі. І він знову повернувся в Трохимів двір.

Відтоді він став добрим сторожем у його оборі й уже ніколи не згадував за минуле. На вірьовку його більше не брали. Трохим переконався в його покірності й дав йому волю. Тепер він сам собі вибирав притулок і користався з дозвілля, як йому хотілося. Більшу частину часу він віддавав на полювання за поживою, бо на харчі у Трохима було ще сутужніше, ніж у теслинім дворі. Спочивати ж він любив у садку. Тут не було давучих запахів і сливе зовсім не турбували мухи. Інколи він ще ховався за половником, у холодку, але далі левади не ходив, боячись потрапити в річку.

Невдовзі він зовсім урівноважив свій настрій. Пережите відбило лиш у його характері деяку обережність, та ще більшу наїжаченість до тих, хто наближався до його двору.

Про ім’я своє він скоро забув, бо тут його ніхто не згадував. Другого йому не придумали, він так лишився під звичайним назвиськом рябого.

Проте, тут і не було кому ніжно промовляти – брунь, брунь! – бо друзів у Трохимовій родині він не придбав. Цього разу його вибір упав на муру корову. Вони зустрілись якось біля озрізка, коли та прийшла напитися води. Брунька заглянув їй у великі смутні очи, і його спустошене серце, покірне якимсь то вередливим законам, враз узялося ніжністю й любов’ю. З того часу вони привітно зустрічали один одного і, коли було дозвілля, або не надолужав хтось з Трохимової родини, починали гратися. Інколи Бруньчині боки боліли від коров’ячих рогів, але він мало зважав на те й завжди йшов за нею ще й у хлів, щоб підставити рябу свою спину під шорсткий коров’ячий язик.

Восени, як узялися дощі й холод, він перейшов з садка в двір на піддашки. На ті дні Трохим уже обставив свою хатку, і Брунька вирив собі під вікном тепле кубло. Там він днював і ночував, вилазячи звідти тільки для того, щоб вдовольнити голод, прогнати чужого від обори та інколи забігти до хліва провідати муру.

Так минали тижні, місяці.

Потім знову прийшло літо, осінь і вже побігли вперед – роки.

Брунька постарів.

За цей час він кілька разів уберіг Трохимову обору від злодіїв і на цій службі позбувся одного ока, що йому вибив його п’яний Трохимів сусід.