Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 62

О, вокзали, тривожні вокзали!

Перехрестя мого життя!

Із проклятого вчора сигнали

В таємничий морок летять…

Уночі тут невтомно клекочуть

Переплівшись бажання глухі,

Тут сп’ялися у безвість очи —

Північ – південь! Захід і схід!

Як мій радісний, мій невірний,

Неминучий мій шлях перейти?

Там мій поїзд, як звір покірний,

На двадцятій чекає путі…

Що це – втеча? Любов? Шукання?

І куди я, куди в туман?

Де зустріне мене востаннє

Хміль солодкий моїх оман?

Чи за муром забутих станцій

У задушливім, млоснім сні,

У потворнім розмаянім танці

Замаячать байдужі дні?

Чи в імлі столиць галасливих

В мерехтінні нічних ліхтарів?

Я – не впіймана, я – щаслива

Не лічитиму тижнів і днів?

Знаю, знаю – і в щасті і в зраді

Я почую далекий гудок,

Знов і знов у химерній принаді

Похитнеться упевнений крок…

Знов і знов схід і захід назустріч!

Північ – південь – обійми мені!

Знов і знов у чарівному люстрі

Я побачу сигнальні вогні…

І шляхів мені буде замало,

Щоб розвіять страшне небуття…

О, вокзали, тривожні вокзали,

Перехрестя мого життя!