Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 53

Десь далеко в вечірнім спочинку

Шлях упав під стомлені верби…

Позривать романці й конюшинку!

Цілувать його порох тепер би!

Квітнуть очи від тьмяного болю,

І не зраджує нас неминуче…

У покорі чи в дикій сваволі

Не побігла до річки під кручу?

Пароплав не витримав муки:

Раз, і вдруге, і втретє крикнув…

– Чом вуста твої, чом твої руки

До цілунків моїх не звикнуть?

Достигали травневі трави

За парканом біля городу,

І спалахнули очи лукаво,

Наче змова вогнів на болоті…

– Заспівай, заспівай, як сокіл

Побратавсь з сизокрилим орлом!..

Найсолодше щастя і спокій —

Хто чекає кари на горло…

Найсолодша радість у травах,

У травневих травах достиглих,

А майбутнє, мов тіні мляві,

Заломивши руки, пробігло.

Вкрились кров’ю вуста сталеві,

Шлях у вербах розбивсь на шмаття…

Так той вечір щастя травневий

На життя впав чорним прокляттям.