Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 54

Що ж, ти мені співала непогано,

Ти пестила, як друг, втішала, мов сестра…

Не знала я, вколисана в туманах,

Чи то любов, чи то жорстока гра…

Ти не моя… ти ж тільки осінь-осінь.

Не хочу я твоєї глибини…

Нехай світанком скам’янілі роси

Розкажуть пошепки мої надійні сни…

Ти їх послухай, зраднице лукава,

Дивись – твій сухолист знов у тумані зник…

Я мудрість випила до дна в достиглих травах,

До дна душі пройшов солодкий сік…

Візьми, візьми назад свої дарунки,

Твій сухолист мене не подола,

Ти поверни мої цілунки,

Що, заворожена тобою, я дала…

Що ж, непогано ти мені співала,

Втішала, мов сестра, і пестила, як друг…

З якою мукою в нестямі цілувала

Я пальці довгії твоїх печальних рук.

Щодня все тануть голубі простори,

Щодня прозоріє замріяна печаль…

Тополі обнялись, і хтось смертельно-хворий

Одяг в останній раз бурштини і кораль…

Глибока осінь, наче дно криниці,

Що вабить таємничо-тихим дном…

А в небі тануть дні… і линуть в ірій птиці,

Черкаючи об мури хмар крилом…

Невже ж відваживсь ти тут зимувати?

Невже тобі такий міцний полон?

В сплетінні вій твоїх, в очей суворих ґратах

Заплутався лінивий юний сон…

Ну, що ж, зимуй. В одвічнім шумовинні

Нехай загасне полум’я турбот,

В таємнім шелесті і шепоті невпиннім

Є щастя для таких, як ти, істот…

А вчора – мов у сні (навколо жовтий жовтень,

І сон землі й мережаний туман…)

Учора над кущем засохлим і пожовклим

Я вчула ясно пахощі троянд…

Сьогодні голуби мої тривожні

Кружляють у осінньому танку…

Ти – тільки випадковий подорожній

На запашнім, заквітчанім шляху…

Чи крук там очи виклював у трупа,

Ті очи, що ціловано не раз,

Чи так напитися схотіли спраглі губи

З криниці болю, з джерела образ.

Так дівчина над лісовим струмочком,

На мостом перекинутій вербі,

Співає тихим, тьмяним голосочком

Про сокола, що горлицю любив…

А потім схилиться і жалібно заплаче,

Що папороть у гаї не цвіла,

Що чорний крук над трупом знову кряче,

Що сині очи стали мов зі скла —

І прийде випадковий подорожній,

Немов би чув, неначе знав усе,

І в подарунок чистий і порожній

Їй зайвину весни своєї принесе…

Так сталося… Порожня і велична

І знов холоне чорная земля,

І на скрижалях мудрих і одвічних

Вам присуд пишеться, спустошені поля.

Ти хочеш знати, як чуже сумління

Керує в мороці і зрячим, і сліпим;

Се тільки так: в непевнім шумовинні

Скоритися промінням золотим…

Ти хочеш знати, як у лютім герці

Вбивається прекрасне й молоде;

Се тільки так: твоє розбите серце

Знов золотою квіткою цвіте…

Ти хочеш знать, як тьмяні мертві фарби

Живуть і дихають від дотику митця,

Се тільки так: сховай нетлінні скарби,

Пий трунок самоти в коханні до кінця.

Так сталося… В утомі без змагання

Ще раз скорилася покривджена земля…

Ти хочеш знать, як губиться кохання?

Се вічна радість для таких, як я.

Колись у день, як сонцю буйну славу

Гули чмелі у квітах запашних, —

Я лугом йшла… його достиглі трави

Аж до рамен торкалися моїх…

Я лугом йшла… А в небі вічна зміна,

А в небі оргія перлинно-білих хмар,

Купайлів день в одвічнім шумовинні

Заносив ніж і готував удар.

А в тілі і в душі така блискуча повня,

Така нестерпна сили зайвина,

І так хотілося: на білім щастя човні

з уст гранатових отруту пить до дна…

І думалось……. ось-ось за поворотом стріну,

Підійде зараз той, хто все життя чекав…

Нікого навкруги… лиш вічна в небі зміна

Та море роменців в зеленім морі трав…

Жила… і плутала барвистими стежками,

Але навіки привидом моїм

Лишилось поле з білими квітками

Та вічна зміна в небі голубім…