Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 63

Піски-піски… До обрію й за обрій

Простягся їх сліпучий перелив…

Тут дух пустель – тривожний і недобрий

На мить одну проклятий літ спинив…

Війнув… та все ж наперекір намові

Землі неплідний дар дано в ту мить:

Тут чебрецю й безсмертників шовкових

Вибагливі прослались килими…

І тут життя в задушливих обіймах,

У фіалково-жовтих островках

Чекає першого, хто руку здійме,

Через піски проклавши ближчий шлях…

І я іду… Тяжка моя дорога…

Так обгорнув пекучий сонця сум!

В пісках гарячих тонуть босі ноги,

І в’януть очи від сипучих дум…

І зрадницьки зриваю я в утомі

Життя пісків – задуманий чебрець,

І пахощі забуті, – а знайомі

Мов тріпотіння голубих крилець…

І мріють і зникають знов примари,

Зринаючи у золотих пісках:

Моє блукання, невблаганна кара,

Моя любов, мов той чебрець цупка!

І так іду… і так ізнов блукаю,

Бо знаю: не про мене битий шлях…

До обрію й за обрієм без краю

Моє життя і голос мій в пісках!