Читать книгу Невідоме Розстріляне Відродження - Антология, Питер Хёг - Страница 56

Коли умирали, то бачили очи рушниць,

Мов черепа мертві очи…

А потім лежали… лежали в траві горілиць,

І вітер рвав струни холодної ночі…

Коли вони вмерли – нечутно і тихо пройшли,

Невинні молитви шептали поблідлі вуста,

А ранкове сонце осяяло купу землі,

І чорную тінь Вартового – німого хреста…

А поруч сміялись волошки в траві на межі,

І ранок справляв своє буйнеє свято…

Розп’ятий! Ти бачиш? Ти чуєш? Прийди! Поможи!

Розп’ятий!