Читать книгу Мрій правильно. Як зрозуміти, чого ти насправді бажаєш і як цього досягти - Барбара Шер - Страница 7

Коли ви бачите людей, які захоплені своєю роботою та які знайшли свою ідеальну нішу, світ іноді здається дуже несправедливим.

Чому їм так пощастило?

Я скажу вам, що вони одного разу зробили. Вони почали діяти – і не зупинялися.

Обсяг удачі, яка трапляється на вашому шляху, залежить від готовності діяти.

Оскільки ви не знаєте, чого хочете, то, мабуть, відчуваєте, ніби застрягли. Ми всі воліємо спочатку все обдумати й роздивитися навколо перед тим, як щось робити, але дія конче необхідна для тих людей, які не знають, чого прагнуть.

Можу навести вам чотири вагомих причини.

1. Дії допоможуть вам думати

Даючи вам можливість мати реальний досвід і побачити, що ви при цьому відчуваєте, дії сприятимуть більш ефективним роздумам, на які ви навряд чи можете сподіватися, коли сидите склавши руки й обмірковуєте всі чинники в теорії. Навіть дії в неправильному напрямку є інформативними.

2. Дії підвищують самооцінку

У більшості випадків бездіяльність є не лише наслідком нерішучості. Це також результат страху. Однак щоразу, коли ви хочете зробите річ, що лякає вас, і зважуєтеся на це, ваша самооцінка на кілька пунктів підвищується. Коли ви боїтеся, але, попри все, крокуєте вперед, то робите собі величезну послугу. Навіть якщо хтось грюкає дверима у вас перед носом, відмовляється відповідати на вашого листа або кричить на вас, тобто трапляється найгірше, що ви могли уявити, це не має значення. Ви вже досягаєте успіху щоразу, коли готові протистояти своєму страхові. Ви можете відчути цей успіх. Ви почуваєтеся піднесено й рішуче, і в будь-якому разі це п’янить та захоплює.

Однак щоразу, коли ви підводите себе, відмовляючись діяти, то відчуваєте, як самооцінка падає на кілька пунктів. А ваш бойовий дух тане разом із самооцінкою.

На початку моєї кар’єри мене навчали працювати з колишніми наркозалежними в межах програми, підтримуваної міською владою. Наші сеанси проходили в групах, де ми намагалися побудувати нове життя для людей, які справді вирвалися з тенет залежності. Але жоден із них не розвинув уміння, необхідні, щоб досягти успіху в реальному світі. І вони самі ставилися до себе лише як до «екс-наркоманів».

Отже, вони не могли дозволити собі чекати, доки якимось чином створять собі імідж, достатньо гарний, щоб розвинути вміння й навички та знайти роботу. Тому ми заохочували їх використовувати методику під умовною назвою «діяти ніби». Ми говорили їм: «Вдягайтеся так, ніби поважаєте себе, байдуже, так це чи ні. Поводьтеся так, ніби заслуговуєте на роботу, яку намагаєтеся отримати. Працюйте так, ніби ви першокласний спеціаліст».

І це мало ефект! Тому що висока самооцінка з’являється в результаті дій, а не до того, як ви почали діяти.

Невдовзі ці мужні люди робили речі, не відомі їм раніше, – віталися з іншими, виголошували промови, працювали в команді! Як вони навчилися всього цього так швидко?

«Спершу зробіть це, а потім навчитеся, як це робити», – сказав мені один із них.

Це підтверджує мій досвід: дії підвищать вашу самооцінку краще, ніж порожні запевнення. Можете повторювати собі, що ви гарна людина, але це не триватиме довго. Принаймні не в моєму випадку. На другий день після того, як я кажу своєму дзеркалу, що я чудова, воно починає дивитися на мене дуже скептично. «Кого ти намагаєшся обдурити?» – здається, говорить воно. Моєму розумові не подобається пропаганда, навіть якщо вона гарна для мене.

Діяти «ніби» має кращий ефект, ніж будь-який тип мислення, бо коли ви щось зробили, ви пишаєтеся собою, навіть якщо вам це не дуже добре вдалося.

Найбільш приємні речі в житті – катання на велосипеді, подорожі іншими країнами, секс – починаються з невправності та збентеження. Найбільшою мірою хід вашого життя визначає готовність перетерпіти неминучі незручності. Згадайте підлітковий вік. Саме там, на мою думку, і слід шукати справжній тренувальний майданчик для самозахисту. У цьому віці найменший хибний крок викликає у вас бажання заповзти в якусь буду та навіки сховатися там разом зі своєю помилкою. Ви схильні, як від чуми, тікати від потенційного збентеження. Пам’ятаєте, як незручно ви почувалися, коли вперше почали ходити на побачення? Але хіба ви не раді, що це зробили? Надто добре розвинувши навички уникання, ви взагалі ніколи не почнете жити.

Мій друг Піт категорично відмовлявся їздити верхи, адже десятирічним він якось побачив у стайні восьмирічну дівчинку, яка трималася в сідлі краще за нього. Він зліз із коня й більше ніколи не наближався до нього. Нічого страшного? Та ні. «Тому що в такий же спосіб я діяв завжди», – сказав Піт. А непрожите життя – це справжнє пекло.

Я ніколи не почуваюся комфортно, коли треба вирушати в лекційний тур. Після кількох місяців удома, коли мені не треба читати ніяких лекцій, я звикаю до «осілого» життя й не хочу нікуди їхати – вигулюю собак, купую собі бублики, працюю за комп’ютером. Коли ж настає час для чергового майстер-класу, починаю відчувати напруження. Я нию та скиглю, що мені треба знайти свої спеціальні маркери, приготувати одяг, устигнути на літак рано-вранці та ще й мучитися в панчохах.

Однак коли я стою посеред зали, дивлячись на аудиторію, я щаслива. І я тішуся, що мені довелося це зробити. Те, що я ніколи навіть не думала скасувати лекцію, змушує мене почуватися сильною.

3. Успіх приходить до тих, хто діє

Я стала консультантом, лекторкою та письменницею, рухаючись геть випадковим, зворотним шляхом – просто так трапилося. Я зателефонувала старому другові на інше узбережжя, щоб поскаржитися на своє жалюгідне життя, а він порадив мені записатися на чудовий курс групової терапії, який свого часу йому допоміг. Я так і зробила. У результаті психологові сподобалося, як я працюю, і він запропонував мені роботу. Це й привело мене до життя, яке я люблю. То була ціла низка збігів, щасливих випадковостей.

Саме так ми знаходимо найкращі рецепти та зустрічаємо найкращих людей у своєму житті – завдяки випадку.

Я вірю в планування, але правда в тому, що здебільшого це наукова фантастика. Жоден план ніколи не являв собою щось більше, ніж передбачення, сповнене великих сподівань. Навіть бізнес-плани – це великі казки: «І з цим новим кольором ми плануємо продати 50 000 екземплярів наступного року, 150 000 протягом другого року та 500 000 – упродовж третього. Тому нам потрібна банківська позика у два мільйони доларів».

Досить гарна історія, чи не так? Але з такими дотепними планами-вигадками люди отримують кредити в банках, а найкращий казкар отримує найбільшу позику!

Чи не найважливіша причина, чому все ж таки слід планувати, полягає в тому, що дотримання плану змушує вас вийти у світ. Якщо ви йдете до бібліотеки, щоб знайти там певні статті, телефонуєте людям, стаєте представником певних організацій, зустрічаєтеся з кимось, у вашому житті щось може трапитися.

Спробуйте. Поставте собі мету – будь-яку – і починайте робити все, що тільки спадає вам на думку, аби її досягти. Я гарантую: ваше життя зміниться. Ви, можливо, і не дістанетеся того пункту призначення, куди, на вашу думку, прямували, але, цілком імовірно, опинитеся десь у кращому місці. Ви отримаєте шанси, про які не могли навіть мріяти, тому що не знали про їх існування.

Дозвольте звернути вашу увагу ще на одну річ. Різні типи планування ефективні для різних людей. Існує ще один, більш витончений тип, ніж той, де ви ставите перед собою мету, але цей інший різновид планування працює так само добре. Отже, щоразу, коли вам треба зробити якийсь вибір, подумайте: «Це наближає чи відвертає мене від того, що я хочу?» Завжди обирайте те, що наближає вас до бажаного. Якщо ви міркуєте, чи не попрацювати вам на фермі цього літа, а хочете при цьому планувати міста, відмовтеся від роботи на селі. Знайдіть роботу в місті. Керуйтеся власним чуттям: довіряти йому – мудріша річ, ніж ви думаєте, бо воно завжди вказує на те, чого ви справді хочете. Беріться за все. Говоріть з усіма. Не нервуйтеся: ви зосередите свою увагу, коли матимете більше інформації. Який би вид планування ви не обрали, не втрачайте пильності та змінюйте маршрут відповідно до своїх почуттів. Просто використовуйте власні бажання як дороговказ і втілюйте потужний план у дію.

4. У кожному з нас ховається звір – і в нього чудові інстинкти

Інколи ваші бажання або вибір часу для їх утілення здаються трохи дивними, але якщо, на вашу думку, вони правильні, не відмовляйтеся від них. Ви можете довіряти своїм тваринним інстинктам. Звір усередині нас знає, як швидко нам слід рухатися та наскільки важкий тягар ми можемо винести. Він каже нам речі, які не завжди мають сенс – на перший погляд. Саме так трапилося із Джессі.

Вона була сорокап’ятирічною жінкою, дуже спокійною та сором’язливою. Жила в Атланті, штат Джорджія, і керувала офісом свого чоловіка, відомого архітектора. Він був місцевою зіркою, постійно проводив ділові зустрічі, ходив на вечірки, поки Джессі виконувала всю нудну паперову роботу.

Жінка гадки не мала, чого прагнула. Вона приєдналася до «команди успіху» (групи самодопомоги із шести людей, які регулярно зустрічаються, щоб підтримувати одне одного в досягненні мрій). Команда Джессі робила все можливе, аби допомогти їй знайти справу до душі, але жінці нічого не спадало на думку.

– Чому б тобі не пошукати роботу, яка б тобі більше подобалася? – запитували члени команди.

– Я не знаю, – відповідала вона, – мені якось не хочеться.

Минуло кілька місяців.

І ось одного дня Джессі прийшла на зустріч своєї групи й оголосила:

– Я хочу взяти участь у зимових перегонах на їздових собаках у Беар-Гріс (це маленьке містечко в Міннесоті).

Її команда була приголомшена:

– Ти впевнена?

– Так, – сказала Джессі, – це те, чого я хочу.

– Ти не могла б пояснити нам чому? – запитали ті.

– Я не знаю чому, – відповіла жінка.

– Ти знаєш що-небудь про перегони на їздових собаках?

– Та ні.

На цьому розпитування закінчилися. Члени команди були страшенно раді, що Джессі нарешті знайшла собі справу до душі, тому одразу заходилися шукати їй якісь курси або погонича собак, або бодай якісь зв’язки в цій сфері. Вони підходили на вулиці до всіх, хто вигулював будь-якого пса, і запитували: «У вас немає якоїсь інформації про перегони їздових собак?» Зрештою хтось дізнався про літній тренувальний табір для погоничів, і одного теплого, сонячного дня Джессі приїхала до табору, підійшла до тренера й сказала: «Я хочу навчитися керувати їздовими собаками».

Він поглянув на неї – мініатюрну сорокап’ятирічну леді у класичній прямій спідниці та черевичках – і вирішив знеохотити її. Він запряг собак у тренувальні сани на колесах і дав їй віжки.

«Ось, – сказав він, – потренуйтеся трохи. Подивіться, чи Вам сподобається». Раптом він дав команду собакам – і ті кинулися бігти. Джессі ледве встигала за ними. Вона спотикалася і ковзалася, і майже впала долілиць, але залишилася із собаками упродовж усього треку. Закінчивши та трохи віддихавшись, вона посміхнулася тренерові й сказала: «Мені це подобається!» Він засміявся й погодився її навчати.

Коли запала зима і настав час їхати до Беар-Гріс, Джессі зрозуміла, що нікого там не знає. Вона запитала тренера, чи може згадувати його ім’я, знайомлячись із людьми, але той відповів, що не може цього дозволити: «Ти досі початківець, Джессі, а в мене є репутація, яку я маю підтримувати».

Отже, «команда успіху» відвезла Джессі до аеропорту, гучно підбадьорюючи та потай турбуючись про неї. Беар-Гріс виявився крихітним містечком, у якому була одна-єдина головна вулиця, повна снігу й погоничів-бувальців, які повсюди сиділи групками разом зі своїми собаками. Джессі змусила себе підходити до всіх по черзі, запитуючи, чи не потрібен комусь підручний. Нарешті один із погоничів, у якого помічник захворів на грип, погодився її взяти.

І Джессі подолала з упряжкою маршрут довжиною в сто шістдесят кілометрів.

Її «команда успіху» до нестями раділа, коли жінка зателефонувала після перегонів і повернулася додому геть задоволеною. Радісно посміхаючись, вона розповідала їм усі захопливі деталі своєї пригоди.

– Оце і є щастя, – сказав один із членів команди.

– Так, це воно, – погодилася Джессі.

– Що тепер? – запитала команда. – Будеш далі тренуватися?

– Ні, – відповіла жінка, – я закінчила й більше не хочу за це братися.

Запала гнітюча тиша, після чого друзі спитали:

– Ну, а що ж ти тепер хочеш робити?

– Для початку піти з роботи, – відповіла Джессі.

Нікому в команді раніше не спадало на думку, що їй потрібно було впоратися з великим викликом, перш ніж зважитись кинути свою невдячну роботу й вийти у великий світ. А ось звір усередині неї про це знав.

Своїм бажанням можна довіряти.

Подумайте ретельно, поки не знайдете якесь бажання, і дійте, як Джессі: не турбуйтеся про те, практичне воно чи ні. Починайте діяти. У ваших таємних прагненнях є практичність, що перебуває поза межами раціонального. Ваше бажання вкаже вам точний напрямок краще за будь-які правила або сповнені добрих намірів поради.

Тепер ви знаєте чотири вагомі причини, чому дії здатні принести вам таку ж «удачу», як усім цим людям, котрі на заздрість нам роблять саме те, що хочуть.

Я переконала вас почати рухатись уперед? Чи ви досі відчуваєте якийсь опір?