Читать книгу Ольга - Бернхард Шлинк - Страница 11

Провчившись два роки, Ольга стала вчителькою і восени отримала перше робоче місце – у своїй колишній школі. Це не влаштовувало ані шкільну адміністрацію, ані Ольгу, але в селі, куди її було направлено працювати, раптом вибухнула епідемія віспи, і старий учитель несподівано помер. Утім, дівчина принаймні більше не мусила жити з бабцею і переїхала до вчительського помешкання у будівлі школи.

Їй не вистачало Герберта. Школа, церква, будинки, стежки, ліс – усе ховало в собі спогади. Деякі з них стосувалися сумних подій, тілесних покарань від бабці, приниження кимось із сільських дітей, даремні походи до вчителя і священика з проханнями посприяти її вступу до жіночої гімназії. Спогади про щасливі часи разом із Гербертом та Вікторією зіпсувало обурливе повернення Вікторії. Серед гарних спогадів залишилися ті години, які вони з Гербертом проводили на узліссі, у мисливській будці чи ложі патрона, – і саме через них Ольга до болю сумувала за хлопцем. Відколи вони попрощалися і вона вступила до вчительської семінарії, а він пішов у гвардію, вони нечасто бачилися; кілька разів, повертаючись додому, хлопець їхав через Позен і чекав на неї біля семінарії, ще кілька разів батько дівчини, з якою вона потоваришувала в семінарії, запрошував доньку з подругою до Берліна і залишав її перед Гербертовою казармою. Ніхто з них не знав, коли зможе опинитися поруч із іншим, зустрічі були неочікуваними, обійми рвучкими, а зізнання в коханні боязкими.

У жовтні Герберт на три тижні приїхав до маєтку. Він записався добровольцем у колоніальні війська, що вирушали до Німецьої Південно-Західної Африки, і до від’їзду був у відпустці. Ольга навчала дітей, спочатку їй хотілося робити все якнайкраще, готуватися і все встигати та допомагати школярам так, як їй самій ніхто ніколи не допомагав. Дівчина мріяла знайти школярку, котру змогла б підготувати до вступу до жіночої гімназії, додати їй необхідної сміливості та забезпечити безкоштовним навчальним місцем. Але на три тижні все це втратило значення. Її цікавило одне – коли і де, і як довго, і як таємно зможуть вони з Гербертом побачитись. Протягом перших двох тижнів закохані зустрічалися під ласкавим осіннім сонечком на вулиці, а протягом останнього – в Ольжиному помешканні. Вони уважали, щоб ніхто не побачив, як Герберт прокрадався до дівчини, а вона відчиняла йому. Та водночас Ольга почувалася занадто щасливою, щоб по-справжньому перейматися тим, чи пліткують про них селяни.

Три роки вони вабили одне одного і чекали одне на одного, тож тепер близькість була задоволенням, невідомим тим, хто звик одразу потурати власним забаганкам. Але люди, знайомі з контрацепцією, не можуть уявити собі й страху завагітніти. Герберт і Ольга так раділи зустрічі після довгої розлуки, тому, що більше не потрібно було стримуватися, не потрібно було обмежуватися, що не витрачали на страх жодної миті. Ользі ці тижні здавалися танцем, у якому вони разом кружляли, а потім застигали в обіймах одне одного.

Дівчина не схвалювала того, що Герберт записався до колоніальних військ. Вона визнавала, що солдати воюють і, може, навіть помирають за Батьківщину. Але Африка не була їхньою батьківщиною.

Що він там загубив? Що йому зробили гереро?15

Утім, коли корабель відпливав із Гамбурга, Ольга стояла на вулиці Петерзенкаї, викрикувала останні прощальні слова й махала, підхоплювала триразове «Ура!» на честь кайзера і підспівувала «Слався в переможному вінку»16, слухала, як гудять і свистять трубами на прощання великі й малі кораблі, заглушивши на кілька хвилин усе навкруги. А потім галас припинився, запала тиша, і коли знову залунали звичні для гавані й міста звуки, корабель зник із її поля зору, а рука стискала пожмаканий шалик, яким вона, власне, збиралася махати.