Читать книгу Ольга - Бернхард Шлинк - Страница 15

Знову зустрівшись із Гербертом після його повернення з Південного Заходу, Ольга так раділа, що не прохопилася жодним словом щодо жорстокості, про яку читала. Утім, незабаром вона й сама вже не хотіла більше нічого чути про сутички, перестрілки, патрулювання і переслідування. А ще про безкінечні простори земель, мерехтіння розпеченого повітря, марева та веселки, заграви та хмари диму від степових пожеж. А ще про те, що слід було викопати, вивести, посадити, прокласти і збудувати. «Це все фантазії! І що тепер?» Вона хотіла знати, чи гарні чорношкірі чоловіки й жінки, як і яким коштом вони живуть, що вони думали про німців і на що сподівалися в майбутньому. Що його там, на півдні, привабило, а що відштовхнуло, і чи може він собі уявити можливість жити там? Що йому залишилося від цих двох років?

Вони сиділи на березі Німану. Ольга зібрала все необхідне для пікніка, а Герберт винайняв бричку, і вони їхали дві години – спершу з села до річки, а потім берегом, аж поки не знайшли усамітнену місцину. Вони розстелили ковдру, їли картопляний салат із котлетами, випили червоного вина і багато розмовляли, але вона не могла запитати про те, що їй так кортіло. Люди пишуть і кажуть різне, ти був там близьким із негритянкою? Тобі, мабуть, було там так самотньо, – ти тут собі когось знайшов? Батьки вже знайшли тобі дружину? Що з нами буде далі?

А ще вони розмовляли, щоб відігнати тугу дня. Він був похмурий, сонце кидало тьмяні промені крізь негусті, але суцільні хмари; зелень дерев та лук і синява Німану втратили свою яскравість. Стояла тиша, жоден пароплав не тарахкотів, гуси не ґелґотіли, не чулося навіть віддалених голосів. Кінь щипав і жував траву, зрідка пофоркуючи, і час від часу чувся плескіт річки.

Гербертові розповіді не задовольнили Ольгу. Чорношкірі жінки з широкими стегнами не приваблювали німців, гереро живуть примітивно, німців вони ненавидять, але знають, що німці – їхня доля й майбутнє. Там його відштовхували хвороби: малярія, жовтуха і менінгіт, а сподобалися (вона не хотіла знову це чути, та він укотре повторив) просторі землі.

– Поглянь на той бік. – Тепер Ольга хотіла знати точно. – Хіба це не безкраї простори? Поля й ліси скільки око сягне. Тут не рівнина, але погляд легко оминає невисокі пагорби. Ти бачиш аж до обрію, але там, на півдні, теж є обрій.

– Ліворуч від пагорба лежить село, за пагорбом – ще одне, ось те вістря – вершечок церковної дзвіниці, а якщо півгодини їхати за течією, можна побачити міст королеви Луїзи. По всіх усюдах люди.

– То це через людей тут немає…

– Так, через людей тут немає безкраїх просторів.

– А що ти маєш проти людей? Без них нічого б не було.

– Я не маю нічого проти людей. Але вони не мусять бути по всіх усюдах. Я не можу пояснити тобі це краще.

Герберт розгнівався, чи то на її запитання, чи то на власну неспроможність краще пояснити свої думки; він і сам не був певен. Почувався загнаним у кут.

Ользі подобалося, коли хлопець не міг чогось зрозуміти, пояснити чи висловити. Він був сильним, не дозволяв себе залякати чи перебороти, і саме про такого чоловіка вона мріяла. Водночас їй хотілося не лише захоплюватися своїм чоловіком, але й перевершувати його в чомусь. Утім, йому не обов’язково було про це знати і точно не слід було через це гніватися.

– Коли я бачила, як ти біжиш, мені завжди здавалося, наче ти можеш бігти невпинно. Для мене ти – це безкраїй простір. – Вона поклала голову йому на плече. – Ти ще бігаєш?

– Там не бігав. А тепер, у Берліні, я вставав о п’ятій ранку і бігав у Тірґартені21. Окрім мене, там було кілька вершників. – Герберт обійняв дівчину і пригорнув її до себе так, що вони опинилися одне навпроти одного, очі в очі. – За два роки у мене не було жодної іншої жінки, ані білої, ані чорної. Я… залишаючись на самоті… я нечасто залишався на самоті… тоді я думав лише про тебе. Я хочу тебе, і поговорю з батьками.