Читать книгу Ольга - Бернхард Шлинк - Страница 8

Ольга з Гербертом закохалися одне в одного. Можливо, цього б не сталося, якби Вікторія не вирвалася з рутини своєї спільноти. Пансіон закривався на літо; коли дівчина повернулася в липні додому, Герберт і Ольга раділи, сподіваючись на колишню радісну близькість, але на них чекало розчарування. Вікторія хотіла, щоб усе було інакше. Її запрошували на танці й свята до сусіднього маєтку, і дівчина чекала, що брат супроводжуватиме її й захищатиме її честь. Ольгу вона не забула й принагідно запрошувала подругу на променад або попити чаю, та потім зізнавалася братові, що не може заводити дружбу з простолюдинкою.

– Учителька? Пригадуєш панянку Поль, стару діву, котра заміняла нашого вчителя, коли він хворів? Отакою хоче стати Ольга? Вона однаково розуміється на моді не краще за пані Поль. Я хотіла їй допомогти й показати, що слід носити гофровані рукави та вужчі спідниці, а вона так на мене дивилася, наче я розмовляла польською. А може, вона, чого доброго, розмовляє польською? Хіба в неї не слов’янське обличчя? А Ольга Рінке хіба не слов’янське ім’я? І чому вона зі мною так пихато поводиться? Якось по-панібратськи. Їй варто радіти, що вона може у мене повчитися, як слід поводитися та вдягатися.

Герберта від цього аж нудило. Невже Ольга недостатньо хороша для них? Невже її личко недостатньо гарне? Зустрівшись із нею наступного разу, хлопець уважно все перевірив. Він окинув поглядом її високе, широке чоло, чіткі вилиці, трохи скошені та чарівно яскраві зелені очі. Можливо, її ніс чи підборіддя могли бути меншими, а вуста більшими? Проте, коли цей ротик усміхався, сміявся чи розмовляв, він був такий енергійний, такий панівний, що потребував точнісінько цього носа згори і цього підборіддя знизу. Так було навіть тоді, коли дівчина, он як тепер, навчаючись, безмовно ворушила губами.

Гербертів погляд спустився з її потилиці на шию, застиг на тих місцях, де на грудях напиналася блузка та під спідницею вгадувалися стегна й литки, а потім ковзнув до голих кісточок і стоп. Узявшись до навчання, Ольга знімала черевики й панчохи. Попри те, що Герберт неодноразово бачив її кісточки і стопи, раніше він не розглядав ямочку біля кістки, округлість п’ятки, ніжні пальчики та блакитні вени. Він залюбки торкнувся б її кісточок та стоп!

– Чому ти мене розглядаєш?

Ольга глипнула на хлопця, і той зашарівся.

– Я тебе не розглядаю.

Вони обоє сиділи, підібгавши ноги, одне навпроти одного, вона з книжкою, а він із ножем та шматочком дерева у руках. Хлопець опустив голову.

– Я думав, що знаю твоє обличчя. – Він похитав головою і вибив з дерева ножем кілька трісок. – А тепер… – Герберт підвів своє досі червоне лице і подивився на подругу,– …тепер мені хочеться весь час роздивлятися твоє личко, твою шию, твою потилицю і твої… саму тебе. Я ніколи раніше не бачив такої краси.

Тепер зашарілася й Ольга. Хлопець і дівчина задивилися одне одному в очі, перетворившись на самі лише очі та душі. Їм не хотілося опускати погляд і знову ставати звичною Ольгою та звичним Гербертом. Так тривало, аж поки дівчина не всміхнулася і не сказала:

– І що ми тепер робитимемо? Я не можу вчитися, коли ти дивишся. І коли я на тебе дивлюся, теж.

– Ми поберемося, і ти покинеш навчання.

Ольга нахилилася вперед і обійняла хлопця за шию.

– Ти не поберешся зі мною; ані тепер, коли ти ще занадто молодий для шлюбу, ані потім, адже батьки знайдуть тобі кращу партію. Ми маємо рік, перш ніж ти підеш до гвардії, а я до семінарії. Цілий рік! Доведеться лише домовитися, – вона знову всміхнулася, – коли ми дивитимемося одне на одного, а коли я вчитимусь.