Читать книгу Ольга - Бернхард Шлинк - Страница 7

Герберт не лише хотів почути від Ольги вивчене, а й радо розповідав їй усе, про що думав. Одного дня хлопець звірився, що став атеїстом.

Він знову прибіг, зупинився перед нею, зігнувшись, уперся руками в коліна і поспіхом захекано бовкнув:

– Бога немає.

Ольга сиділа, підібгавши ноги, з книжкою на колінах.

– Секундочку.

Хлопець почекав, поки вирівняється дихання; витягнувся поруч із подругою на траві, заклав руки за голову і переводив погляд із дівчини на пса, із дівчини, що сиділа праворуч, на пса ліворуч від себе або на соковито-синє літнє небо зі стрімкими білими караванами хмарок. Тепер він повторив свою думку ще раз, спокійно та впевнено, наче зробив відкриття, або радше дещо вирішив:

– Бога немає.

Ольга підвела погляд від підручника і подивилася на хлопця.

– Натомість?

– Натомість?

– Що є на його місці?

– Нічого. – Гербертові її запитання здалося кумедним, і він з реготом похитав головою. – Світ існує, але не має ні Раю, ні Бога.

Дівчина відклала книжку вбік, витягнулася біля нього у траві й подивилася на небо. Небо їй подобалося, байдуже блакитне чи сіре, у дощ чи у сніг, коли його видно лише мигцем між краплями, що падають згори, або сніжинками, які пливуть у повітрі. Бог? Чому б Йому не жити на Небесах? А часом спускатися на землю, до церкви чи просто на природу?

– Що б ти зробив, якби Він раптом перед тобою з’явився?

– Як Лівінґстон перед Стенлі?11 Я б легенько вклонився і простягнув руку. «God, I presume?»12

Власний жарт так надихнув Герберта, що він розреготався, плескаючи долонями по землі. Ольга уявила собі цю сцену: Герберт у шкіряних бриджах і картатій сорочці й Бог у білому костюмі та пробковому шоломі, обидва трохи розгублені, обидва надміру ввічливі. Дівчина теж засміялася, однак вирішила, що людині жартувати над Богом негоже. А ще негоже сміятися з жартів інших, якщо вони стосуються Бога. Найбільше Ользі хотілося, щоб їй дали спокій і не заважали вчитися. З Божою поміччю, якщо Він захоче їй допомогти, а як ні, то ні.

Але Герберт не давав їй спокою. Останнім часом він неабияк захопився запитаннями. За кілька днів хлопець поцікавився:

– А чи існує безкінечність?

Вони знову лежали поруч, її обличчя в затінку книжки, яку дівчина тримала в руках, а його, із примруженими очима та соломинкою в роті, – на сонечку.

– Паралельні прямі перетинаються у безкінечності.

– Це дурниці, яких учать у школі. Невже ти справді віриш, що, йдучи довго-довго між рейками, колись можна дістатися туди, де вони перетнуться?

– Між рейками я можу йти лише до певного місця, а не безкінечно. Якби я могла так бігати, як ти…

Герберт зітхнув.

– Не кепкуй з мене. Я хочу знати, чи має безкінечність якесь значення для смертних людей зі смертними життями. Чи, може, Бог і безкінечність – це одне й те саме.

Ольга поклала розгорнуту книжку на живіт, але не відпустила її. Найбільше їй хотілося б підняти підручник і повернутися до читання. Вона мусила вчитися. Безкінечність її не хвилювала. Проте, коли дівчина повернулася до Герберта, він побачив її заклопотаний і повний сподівань вираз обличчя.

– Чому тебе цікавить безкінечність?

– Чому мене цікавить безкінечність? – Хлопець сів. – Те, що безкінечне, залишається також недосяжним, хіба ні? Та чи є щось таке, що залишатиметься недосяжним не лише сьогодні й із сьогоднішніми можливостями, а завжди?

– Чого б ти хотів від безкінечності, якби зміг її досягнути?

Герберт мовчав, утупившись поглядом кудись у далечінь. Ольга теж сіла. Що він там бачив? Поля буряку. Довгі рядки зелених рослин і коричневих борозн, спершу ці рядки прямі, потім вони вигинаються у долині, рухаючись до небокраю і врешті-решт тануть у суцільній зелені. Поодинокі тополі. Купку буків, темний острівець у світлому морі буряку. На небі не було жодної хмаринки, сонце застигло в Ольги та Герберта за спинами й осяяло для них усе – зелень рослин і дерев, а також коричневу землю. Що він там бачив?

Він повернув обличчя і знічено всміхнувся, оскільки не знав, що далі, однак був переконаний, що мусить знайти відповідь на своє запитання, мусить втамувати свою допитливість. Ольга хотіла б обійняти хлопця і погладити його по голові, але не наважилась. Його допитливість розчулила її, як допитливість дитини, що цікавиться світом. Утім, Герберт більше не був дитиною, і в його допитливості, його запитаннях, його бігу вона відчувала розпач, про який хлопець сам поки що не здогадувався.

Минуло ще кілька днів, і він захотів знати, чи існує вічність.

– А безкінечність і вічність – це одне й те саме? Безкінечність стосується простору й часу, а вічність лише часу. Проте обидві однаково виходять за межі того, що ми маємо?

– Люди згадують декого ще багато років. Не знаю, чи вічно, але дві-три тисячі років Ахілла і Гектора немає серед живих, утім ми про них досі знаємо. Ти хочеш бути відомим?

– Я хочу… – Хлопець обіперся на праву руку і повернувся до Ольги. – Я не знаю, чого хочу. Я хочу більшого, більшого, ніж є тут, більшого за поля, маєток, село, більшого за Кеніґсберг і Берлін, більшого за гвардію – не тому, що гвардія піша, гвардія на конях нічим би не відрізнялася. Я хочу чогось, що залишає все позаду себе. Або під собою – я читав, що інженери хочуть збудувати машину, яка зможе літати, і подумав… – Хлопець дивиться на небо над її головою, а потім сміється. – Коли людина нарешті матиме таку машину, сяде в неї і полетить разом із нею, це буде просто річ, що нічим не відрізнятиметься від інших речей.

– Я б хотіла мати деякі речі. Піаніно, вічне перо від «Зоннекен», нову літню сукню і нову зимову сукню, пару літніх черевиків і пару зимових. А кімната – це річ? Якщо не річ, то гроші – точно річ, а я б не відмовилася від грошей на кімнату. Можливо, ти…

– Розпещений? – Герберт іще більше розвернувся до Ольги, обіпершись правою рукою об землю, а лівою копирсаючись у волоссі, і подивився на дівчину.

– Мені шкода. Ти не розпещений. Ти не розумієш, як це – бути мною. Але я теж не знаю, що таке бути тобою. Мені здається, що твоє життя легше за моє. А може, мені здається, що моє життя було б легшим, якби я жила так, як ви з Вікторією, і легко могла б піти до жіночої гімназії чи вчительської семінарії. Проте, можливо, якби я була Вікторією, мені б теж хотілося лише поїхати до жіночого пансіону. – Ольга похитала головою.

Герберт почекав, та вона більше не озивалася.

– Я піду. – Хлопець підвівся, і тієї ж миті підскочив пес, який тулився до Ольги, аби вона його гладила, і подивився на господаря. Дівчина вже звикла, що її друг іде без зайвих пояснень. А ось те, що за мить близький пес робиться таким чужим, досі завдавало їй болю.

Герберт пішов, пес стрибнув на нього, бажаючи побігати разом із господарем. Хлопець, граючись, відмовив собаці та одразу ж пришвидшив крок. А тоді зупинився й обернувся до Ольги.

– У мене немає грошей. Я отримую їх лише тоді, коли мені щось потрібно, і стільки, скільки це щось коштує. На перші свої власні гроші я куплю тобі вічне перо.

Він кинувся бігти, а Ольга дивилася йому вслід. Уздовж узлісся, буряковим полем, потім дорогою, що вела до обрію і на якій хлопець із псом робилися меншими й меншими, аж поки нарешті не зникли за горизонтом. Вона дивилася йому вслід, сповнюючись ніжністю.