Читать книгу Ольга - Бернхард Шлинк - Страница 13

Герберт писав про свою подорож кораблем до Німецької Південно-Західної Африки, про свою першу зустріч із чорношкірими, смішними хлоп’ятами, котрі пірнали у гавані Монровії18 за грошима, які він їм кидав, про морську битву, котру влаштували на екваторі солдати з відрами води, про приїзд до Свакопмунда19 і піщаний краєвид, де аж до обрію не було нічого, крім пісків. Після стрибка до човна, що танцював на хвилях, і штормового плавання хлопець нарешті знову спирався на тверду землю, яка ще довго не хотіла заспокоюватися під ногами, що вже звикли до брижів на воді.

Герберт із першого погляду закохався в пустелю. На півдні стриміли піщані дюни – спершу вони здіймалися високо, а потім різко падали в море; величаві та водночас ніжні округлості були втіленням чуттєвої краси. На схід простягнулася широка рівнина, піски й каміння – навперемінки червонясті й сірі піщинки, а між ними темні лишайники, світла ріденька травичка і час від часу вкриті кущиками горбочки, що нагадували лоно. Герберт любив це співіснування одноманітності та розмаїтості, небагате різноманіття камінців, піску й рослинності, звивисті долини й улоговини зі своєрідними формуваннями невисоких пагорбів, що з’являлися непомітно. Пустеля завжди залишалася просторою й порожньою. Раніше Герберт не здогадувався, що існує світ із гарячого піску, розпеченого сонця й мерехтливого повітря. І що його пишнота не має ні кінця ні краю, день у день.

Коли їхня рота приїхала на вокзал і чекала там на устаткування і провіант, Герберт зрадів станції з вузькими коліями і проїхав потягом невеличкий відтинок – угору нестерпно повільно, а згори швидко, немов експрес. Іноді він бачив чорні брудні постаті перед такими ж брудними халабудами або моторних хлопчаків, котрі тікали від роти і залишалися невловимими для перевірок патрулів, що гналися за ними галопом, чи жінок із коротким кучерявим волоссям і повними вустами. Іноді чорні постаті, які сиділи навпочіпки в хащах чи між скелями, виявлялися не чорношкірими, а павіанами.

Якось увечері Герберта відправили на патрулювання, щоб виявити джерело пожежі. Він бачив, як палає степ; під темно-червоними хмарами диму трава й кущі були охоплені вогнем і розсипали снопи іскор. Потім хлопець шукав свій табір, але на зміг його знайти. Коли кінь стомився і більше не міг бігти, Герберт зрозумів, що мусить чекати ранку і ночувати у степу. Він чув, як скиглять шакали, цей звук нагадував собачий виск або дитячий вереск. Тварини шукали здобич, унюхали його і наближалися все ближче, аж поки їхній плач не оточив його, стиснув йому серце й нагнав жаху. Його рука потяглася до зброї, і він виструнчився, вдивляючись у ніч та помираючи від страху перед шакалами, яких чув, леопардами, про яких знав, і гереро, проти яких воював. Проте Герберт не бачив нікого – ані шакалів, ані леопардів, ані гереро. Він бачив лише нічну темряву, таку щільну, наче хтось накрив його ковдрою, і не знав, чи боїться тих, хто навколо, чи чогось у себе всередині.

Проте замість того щоб описати Ользі свої страхи, він хотів справити на неї враження. «Знаєш, що ми тут, на південному сході, робимо для вас? Я читав у газеті, що, коли ми не подолаємо цих убогих чорних, решту виділених на кампанію грошей буде змарновано і краще було б продавати Англії пісочниці. Ти теж так думаєш? Я на це заперечую, що уряд не має права діяти інакше, якщо не хоче розбовкати подробиці місії всім білим людям і нашкодити Батьківщині. Тоді б ми втратили рай!» Герберт захоплено розповідав Ользі про клімат, котрий був для хворих на легеневі недуги кращим за клімат на батьківщині, про колодязі, які можна було тут викопати, сорти тютюну, дерев і кактусів, які можна було б розводити, ліси, які можна було б посадити, тунелі, які можна прокласти, і фабрики, які можна збудувати. Але для цього тут мусили запанувати німці. «Чорні намагаються урвати собі трохи влади за допомогою бунтів. Не можна допустити, щоб їм це вдалося. Ми переможемо заради їхнього і нашого благополуччя. Вони належать до типу людей, котрий досі стоїть на найнижчому культурному щаблі й котрому бракує наших найвизначніших та найкращих якостей, як-от старанності, вдячності, співчуття та решти ідеалів. Навіть якщо зовні вони сформувалися, душі їхні залишаються на тому самому рівні. Якщо вони переможуть, це призведе до жахливої кризи в житті цивілізованих народів». Він писав про патрулювання, перестрілки й переслідування, у яких із криками «Ура!» кидався вперед, та про захват, коли кайзер у телеграмі похвалив офіцерів і всю команду.