Читать книгу Ольга - Бернхард Шлинк - Страница 3

Він ще не дуже добре міг стояти, а вже хотів бігати. Хода крок за кроком здавалася йому недостатньо швидкою, тож він піднімав одну ногу раніше, ніж ставив другу, і тому падав. Підводився, робив крок, потім ще один і знову виявляв, що рухається занадто повільно, знову забирав із землі ступню раніше, ніж опускав другу, і знову падав. Підводився, падав, підводився – нетерпляче й невтомно йшов далі. Він не хоче ходити, він хоче бігати, думала його мати, спостерігаючи за дитиною і хитаючи головою.

Вивчивши, що нога може відриватися від підлоги лише тоді, коли там стоятиме друга, він однаково не хотів ходити. Дріботів маленькими моторними кроками, а коли батьки вдягали на нього збрую і вели на повідці, згідно з тодішньою модою, їм самим робилося смішно, бо хлопчик на прогулянці трюхикав, як невеличкий поні. Водночас їм було трохи ніяково, адже інші діти краще бігали у збруї.

У три роки він побіг. Бігав просторим будинком із трьома поверхами та двома горищами, довжелезними коридорами, угору та вниз сходами, кімнатами, що вели одна до одної, терасами до парку, на поля й до лісу. Ставши школярем, він бігав до школи. Не тому, що, встаючи вранці, барився, а чистячи зуби, довго колупався й інакше запізнився б на уроки. Просто бігати йому подобалося більше, ніж ходити.

Спершу інші діти теж бігали з ним. Його батько був найзаможнішим у селі, забезпечував багато родин у своєму маєтку платнею і хлібом, вирішував суперечки, піклувався про церкву та школу і пересвідчувався, що чоловіки правильно голосуватимуть. Це змушувало інших дітлахів поважати його сина і наслідувати його, аж поки повага, яку виказував до нього вчитель, та геть інакші манери, мова й одяг не відмежували хлопчика від решти. Можливо, діти радо б стали його почтом, якби він захотів бути їхнім ватажком. Але це його не цікавило – не через зверхність, а через норовливість. Нехай інші бавляться у свої ігри, а він гратиметься у власні. Інші діти не були йому потрібні. А надто, коли він бігав.

Коли йому виповнилося сім, батьки подарували йому песика. Захоплюючись Англією і поважаючи Вікторію5, вдову кайзера Фрідріха, вони обрали бордер-коллі, англійську пастушачу собаку, що мала супроводжувати й охороняти їхнього любителя побігати. Пес так і робив – завжди біг попереду, часто озираючись назад і чудово відчуваючи, куди хоче бігти хлопчик.

Вони гасали путівцями і польовими межами, манівцями і лісовими просіками, часто бігали по пересіченій місцевості й займалися кросом. Син любив широке поле і негустий ліс, але там, де колосилася висока пшениця, він біг просто серед колосся, яке хотів відчувати голими руками й ногами; а ще мчав підліском, аби той дряпав і колов незваного гостя і щоб можна було вириватися, коли той захоче його зупинити. Якщо бобер зводив греблю і перетворював струмок на загату, хлопчик біг через загату. Ніщо не мало його зупинити, ніщо.

Він знав, коли на залізничну станцію приїжджає поїзд і коли він покидає її, біг на вокзал і мчав уперед разом із потягом, аж поки його не обганяв останній вагон. Дорослішаючи, він із кожним роком міг довше бігти разом із поїздом, але його цікавило не це. Потяг допомагав йому дістатися до точки, де вже не вдавалося швидше дихати і серце билося на межі своїх можливостей. Хлопець міг досягнути її й самотужки, але з поїздом йому подобалося більше. Він чув своє важке дихання і відчував гупання власного серця. Чув, як відлунюють від землі удари ніг, рівномірні, впевнені, легкі; і в кожному ударі ховалася піднята нога, а в кожному підйомі – політ над землею. Часом йому здавалося, наче він летить.