Читать книгу Ольга - Бернхард Шлинк - Страница 12

За той час, поки Герберт залишався у Німецькій Південно-Західній Африці, Ольгу, завдяки зусиллям Вікторії, було переведено до іншої школи. Вікторії здавалося, що колишня подруга не достатньо гарна для її брата, тож вона мріяла розлучити їх і наполегливо плела інтриги, залучаючи власних батьків, батьків своїх друзів та подруг і священика. Помітивши це, Ольга вирішила поговорити з нею, але Вікторія все заперечувала. Із допомогою батька однієї своєї подруги, голови правління місцевого уряду, вона нарешті домоглася того, що Ольгу перевели до Східної Пруссії, кудись на край світу.

Село розташовувалося північніше від Тільзита. Єдина вулиця, що перетинала село, була незаасфальтована – у сонячні дні порохнявиста, а в дощові багниста. У центрі вона розширювалася, утворюючи майдан із церквою. Будиночки на вулиці були одноповерхові та брудні, такою ж потріпаною була і школа з прибудованою ззаду вчительською квартирою і садком.

Ольга сама опікувалася всіма класами. У школі був один кабінет для молодших і один – для старших дітей, учні були слухняні, і дівчина могла працювати в одному класі, не переймаючись дисципліною в іншому.

Більшість дітей не цікавилася навчанням, тож Ольга раділа, якщо могла навчити їх як слід читати, писати, рахувати, співати «Тепер поснули всі ліси» і пояснити їм рух Сонця та Місяця, розташування зірок на небі, зміну пір року, радість від роботи і повагу до мертвих. Оскільки в навчальному плані були також анекдоти про Старого Фріца17, а Старий Фріц виявив, що «Поснули всі ліси» – дурнувата пісенька, проте той, хто хоче її співати, може співати, Ользі вдавалося з її допомогою виховати дітей толерантними. Іноді траплялися хлопчики, яких вона підтримувала і відправляла до гімназії, або дівчинка, котру вона хотіла підготувати до жіночої гімназії в Тільзиті, і тоді подекуди доводилося долати опір батьків, заручатися підтримкою священика і добиватися для дітей безкоштовного місця.

Отак потихеньку-помаленьку йшло життя. Ольга раділа нагоді опинитися подалі від старого села, старої школи та інтриганки Вікторії. Вона займалася садом, щосереди репетирувала з церковним хором, який власноруч організувала, щонеділі грала в церкві на органі, була активною учасницею вчительської спілки і час від часу їздила на концерт або виставу до Тільзита. Ольга потоваришувала з однією родиною з сусіднього села й особливо полюбила Айка, наймолодшого з ватаги дітей на подвір’ї.

Дівчина уважно слідкувала у «Тільзитер цайтунґ» за війною між колоніальними військами та гереро й дебатами щодо цього в Рейхстазі. Буржуазні партії вірили у колоніальне майбутнє Німеччини, якщо до аборигенів ставитимуться порядно й по-християнськи. Соціал-демократи відмовлялися від колоній, вважали їх аморальними й економічно невигідними, такими, що згубно впливають на характер відправленого туди персоналу. Так само по-різному описували війну проти гереро газети: повідомляли про випадки жорстокості та негідної поведінки або називали війну неминучою особливістю колоніальної політики. Ольга погоджувалася з соціал-демократами, але не хотіла уявляти Герберта неминуче жорстоким, тож сподівалася, що безлад незабаром припиниться.

А ще вона писала Гербертові довгі листи і чекала на його відповіді. Якщо кохати ставало важко, – адже вони з Гербертом не бачилися роками, щоб потім зустрітися на кілька годин чи днів, – Ольга згадувала багатьох людей, для кого розлука була звичкою, а зустрічі – винятками: солдатів, матросів, дослідників, комівояжерів, поляків, що працювали в Німеччині, та німців, що працювали в Англії. Їхні дружини бачили своїх чоловіків не частіше, ніж вона Герберта. Вона переконувала себе, що кохана людина – не данина, а подарунок, а бути одне для одного подарунком можна і в листах. Гербертові листи завжди були більш журналістськими, хвалькуватішими, ніж їй хотілося, але саме тому вони продовжували залишатися подарунком, що робив її щасливою. А Герберт так само радів її листам.