Читать книгу Хранителі - Дин Кунц - Страница 10

Після обіду ретривер не проявляв нічого надзвичайного, що раніше настільки приголомшило Трейвіса. Він спостерігав за псом, іноді прямо, іноді краєм ока, але нічого цікавого не запримітив.

На вечерю Трейвіс зробив кілька канапок із беконом, салатом і помідорами, а для ретривера відкрив бляшанку «Альпо». Псові харч сподобався, висновуючи з того, як жадібно поглинав його, проте було зрозуміло, що він віддавав перевагу людській їжі. Він сидів на кухонній підлозі біля крісла і сумно дивився на Трейвіса, поки той їв дві свої канапки за червоним столом, оббитим формікою8. Врешті-решт Трейвіс дав ретриверу дві смужки бекону. У тому, що пес просив їжу, не було нічого дивного; він не робив ніяких дивовижних трюків. Пес просто облизувався, підвивав час від часу і постійно із сумом поглядав на Трейвіса – мабуть, щоб викликати жалість і співчуття. Будь-який пес так може випрошувати гостинця.

Пізніше у вітальні Трейвіс увімкнув телевізор, а пес скрутився на дивані біля нього. За мить він поклав голову Трейвісу на стегно, щоб той погладив і почухав його за вухами. Трейвіс так і вчинив. Пес іноді поглядав на екран телевізора, але не проявляв хоч якогось інтересу до телепередач.

Трейвіса теж не цікавив телевізор, його цікавив лише пес. Він хотів більше дізнатися про нього і побачити більше його фокусів. І хоча Трейвіс намагався якимось чином змусити пса проявити свої незвичайні розумові здібності, він так і не вигадав нічого путящого, з допомогою чого міг би точно визначити інтелектуальний рівень собаки.

Окрім того, у Трейвіса було передчуття, що пес не захоче проходити перевірку. Чомусь він підозрював, що той інстинктивно приховує свій розум. Трейвіс пригадав, як ретривер по-дурнуватому незграбно і сміховинно ганявся за метеликом і як це контрастувало з його кмітливістю та спритністю, необхідними для того, щоб відкрутити кран на терасі; здавалося, що в обох випадках діяли дві різні тварини. Хоча, можливо, це могло виявитися ахінеєю, але Трейвіс запідозрив, що ретривер не бажає привертати до себе увагу і проявляє свою незвичайну кмітливість лише в екстремальних ситуаціях (як-от, для прикладу, у лісі), або коли дуже зголоднів (коли він відкрив бардачок у машині, щоб дістати батончик), або коли вважав, що його ніхто не бачить (коли відкрутив кран).

Це була абсурдна ідея, оскільки в такому разі пес був не лише найрозумнішим представником свого виду, а й усвідомлював незвичайний характер своїх талантів. У собак – як і в інших тварин – відсутній високий рівень самосвідомості, необхідний для порівняння себе з іншими представниками свого виду. Порівняльний аналіз – це суто людська якість. Якщо собака навіть досить розумний і вміє робити багато трюків, то це не означає, що він зможе відрізняти себе від своїх одноплемінців. Можна припустити фактично, що цей пес розуміє ці речі не лише через свої надзвичайні розумові здібності, а завдяки логіці та вмінню раціонально мислити, які домінують над інстинктами, що керують поведінкою інших тварин.

– Ти загадка, сповита таємницею, – промовив Трейвіс до ретривера, легенько погладивши його по голові. – Або ж мені пора в «дурку».

Пес у відповідь глянув на нього, на мить зазирнувши прямо в очі, відтак позіхнув і раптом підвів голову, витріщившись на полиці з книгами обабіч арки, що ділила вітальню та їдальню. Вдоволений дурнуватий собачий вираз зник з його морди, а натомість з’явився непідробний інтерес, який до цього Трейвіс уже помічав, і цей інтерес виходив поза межі звичайної собачої цікавості.

Зіскочивши з дивана, ретривер побіг до полиць. Він бігав під ними, дивлячись на барвисті корінці акуратно розставлених томів.

Орендований будинок був уже повністю вмебльований, але з напрочуд дешевою оббивкою, щоб вона довго не зношувалася (вініл) або щоби приховати невиводжувані плями (клітинка, яка постійно привертала погляд). Замість дерева тут була наявна форміка «під дерево», яку неможливо відколоти, подряпати, протерти чи пропалити цигаркою. Фактично єдине, що в цьому домі відображало смаки та захоплення Трейвіса Корнелла, – це книги – як у м’якій, так і у твердій обкладинках, – що стояли на полицях у вітальні.

Пес особливо зацікавився лише кількома книжками з-поміж сотень томів.

Зводячись на ноги, Трейвіс промовив:

– Що таке, хлопче? Що тебе так зворохобило?

Ретривер звівся на задні лапи, зіпершись передніми на одну з полиць, і взявся нюшити корінці книг. За мить він позирнув на Трейвіса, а тоді знову повернувся до ретельного вивчення його бібліотеки.

Здивований Трейвіс підійшов до полиці і взяв одну з тих книжок, у яку пес тицьнув носом. То був «Острів скарбів» Роберта Льюїса Стівенсона. Трейвіс простягнув книгу псу.

– Саме ця? Тебе вона цікавить?

Пес уважно дивився на зображення Довгого Джона Сілвера та піратського корабля, що прикрашали суперобкладинку. Пес поглянув на Трейвіса, а потім знову на Довгого Джона, відтак опустився на підлогу, побіг до полиці на іншій стороні арки, а потім знову підстрибнув і взявся нюшити інші книжки.

Трейвіс поставив «Острів скарбів» на місце й пішов услід за ретривером. Тепер той тицяв своїм вологим носом у колекцію романів Чарльза Діккенса. Трейвіс узяв «Повість про два міста».

Ретривер почав знову уважно вивчати ілюстровану обкладинку, наче намагаючись визначити, про що книга, а потім в очікуванні подивився на Трейвіса. Той сказав у надзвичайному збентеженні:

– Французька революція, гільйотини, відтинання голів, трагедії та героїзм. Це… ммм… про важливість того, що особистість вища за спільноту, та про те, що життя кожного чоловіка чи жінки має набагато більшу цінність, аніж інтереси мас.

Пес знову повернувся до томів на полицях перед ним, постійно щось винюхуючи.

– Я з’їхав з глузду, – промовив Трейвіс, поставивши «Повість про два міста» на місце. – Чорт забирай, та ж я роблю короткий переказ сюжету псові!

Переставивши передні лапи на наступну полицю, ретривер заскавчав і почав нюшити корінці в тому ряду. Коли пес побачив, що Трейвіс не витягує жодної із книжок, аби показати йому, він нахилив голову, обережно взяв якийсь том у зуби і спробував витягнути його для подальшого вивчення.

– Гей, – промовив Трейвіс, потягнувшись за книжкою. – Дивись не обслини гарну обкладинку, волохата мордо. Це «Олівер Твіст», той самий Діккенс. Історія одного сироти за часів королеви Вікторії. Він стикається з різними неприємними типами, кримінальним світом, і вони…

Ретривер стрибнув на підлогу і подріботів назад до полиць з іншого боку арки, де продовжив обнюхувати ті томи, до яких міг дотягнутися. Трейвіс міг навіть заприсягтися, що пес із ностальгією дивиться на книги, що стояли на верхніх полицях.

Напевне, десь хвилин із п’ять Трейвіс ходив за псом; його не полишало зловісне передчуття, що скоро трапиться щось дуже важливе. Він показував псу обкладинки безлічі романів, переказуючи сюжети одним-двома реченнями. Він ніяк не міг дотямити, чого хоче від нього цей занадто розумний песик. Звісно, він не міг розуміти сюжети, які Трейвіс розповідав йому, але, здавалося, уважно слухав. Трейвіс знав, що він, найімовірніше, неправильно витлумачує поведінку тварини, приписує їй хитромудрі наміри, яких насправді і близько не було. Але все ж у його голові крутилося погане передчуття. Поки вони з цікавістю займалися пошуками, Трейвіс щомиті очікував на якесь страшне одкровення і водночас почувався все більше ошуканим і дурнішим.

Художні смаки Трейвіса були доволі хаотичними. Серед томів на полицях були «Щось лихе насуває» Бредбері, «Довге прощання» Чандлера; «Поштар завжди дзвонить двічі» Кейна та «І сонце сходить» Гемінґвея; дві книжки Річарда Кондона й один роман Енн Тайлер; «Вбивству потрібна реклама» Дороті Лі Сейєрс та «П’ятдесят два до виплати» Елмора Леонарда.

Нарешті пес відвернувся від книжок і подався у центр кімнати, де, явно чимось збуджений, почав ходити туди-сюди. За якийсь час він зупинився навпроти Трейвіса і тричі гавкнув.

– Що трапилося, хлопче?

Пес завив, подивився на заставлені полиці, поколував трохи і знову втупився в книги. Здавалося, він засмучений і роздратований, та ще й дуже сильно.

– Я більше не знаю, чим можу зарадити, хлопче, – сказав Трейвіс. – Бог знає, що в тебе на думці і що ти хочеш мені сказати.

Пес чмихнув і обтрусився. Знічено опустивши голову, він покірно повернувся на диван і влігся на подушках.

– Все? – запитав Трейвіс. – Ми просто здамося?

Пес глянув на Трейвіса вологим, сумним поглядом. Чоловік відвернувся від нього і повільно перевів погляд на книжки, ніби вони не лише містили інформацію на своїх сторінках, а й несли якесь зашифроване повідомлення; здавалося, що їхні різноколірні корінці були дивними рунами забутої мови, які слід витлумачити, аби дізнатися якусь дивовижну таємницю. Але це було понад сили Трейвіса.

Повіривши, що він стоїть на самому краю якогось великого відкриття, Трейвіс відчув глибоке розчарування – ще більше, ніж пес, проте він не міг на подобу ретривера просто скрутитися на дивані, покласти голову і все забути.

– Що, в біса, відбувалося? – запитав він.

Пес загадково поглянув на нього.

– Що означала вся оця метушня з книжками?

Пес дивився на нього.

– Що в тобі особливого? Чи, може, мені вже геть знесло дах і всі мізки звіялися з голови?

Пес лежав нерухомо; здавалося, що він от-от заплющить очі й засне.

– Якщо ти тільки спробуєш позіхнути, дідько б тебе вхопив, то отримаєш копняка.

Пес позіхнув.

– Чортовий покруч, – промовив Трейвіс.

Ретривер знову позіхнув.

– Так. Що ти маєш на увазі? Ти навмисне позіхаєш, бо я так сказав, і хочеш мене подражнити? Чи ти просто так собі позіхаєш? Як я повинен це розуміти і що це означає?

Пес зітхнув.

Трейвіс теж зітхнув і, підійшовши до одного з парадних вікон, задивився на ніч, де розкидисті гілки канарської фінікової пальми химерно підсвічувалися тьмяним жовтуватим світлом вуличних натрієвих ліхтарів. Він почув, як пес зістрибнув із дивана і вибіг з кімнати, проте вирішив не втручатися у його дії. Зараз він би вже не витримав ще одного розчарування.

Ретривер шумів на кухні: звідти чулося якесь брязкання, а потім тихеньке постукування.

Трейвіс зрозумів, що пес п’є воду зі своєї миски.

Через кілька секунд він почув, як пес повертається. Він зупинився біля Трейвіса і потерся об його ногу.

Глянувши вниз, Трейвіс побачив, що пес тримає в зубах бляшанку пива «Курз». Трейвіс узяв запропоновану бляшанку і відчув, як вона холодить пальці.

– Ти взяв її з холодильника!

Здавалося, пес посміхається.