Читать книгу Хранителі - Дин Кунц - Страница 18

Оскільки Трейвіс не був любителем випити, то трьох бляшанок пива йому вистачило, щоб вибавитися від безсоння. Він заснув за кілька секунд, ледь поклавши голову на подушку. Йому наснилося, що він дресирувальник у цирку, де всі тварини, які виступали на манежі, могли говорити. Після кожного виступу він заходив у їхні клітки, де тварини розповідали йому різні таємниці, які вражали його, хоча він і забував їх, коли йшов до наступної клітки вислухати нові секрети.

Трейвіс прокинувся о четвертій ранку і побачив Ейнштейна біля вікна у спальні. Пес стояв на задніх лапах, обіпершись передніми на підвіконня. Його морда була освітлена місячним сяйвом. Він дуже сторожко вдивлявся у нічну темряву.

– Що трапилося, хлопче? – запитав Трейвіс.

Ейнштейн подивився на нього, а потім знову повернувся до посрібленого місяцем краєвиду. Він тихенько підвивав і ледь настовбурчив вуха.

– Там є хтось? – запитав Трейвіс, натягуючи джинси.

Пес стрибнув на чотири лапи і побіг зі спальні. За мить Трейвіс побачив його біля іншого вікна у напівтемній вітальні, де той знову вдивлявся у темряву з іншого боку будинку. Присівши біля пса і поклавши руку на його широку волохату спину, чоловік запитав:

– У чому справа, га?

Ейнштейн прилип носом до скла і знервовано скавчав.

Трейвіс не бачив нічого загрозливого на галявині перед будинком чи на дорозі. Потім йому дещо спало на думку і він запитав:

– Ти переживаєш через нашого вранішнього лісового переслідувача?

Пес подивився на нього серйозними очима.

– Що це воно було в лісі? – запитав Трейвіс.

Ейнштейн знову заскавчав і здригнувся.

Згадуючи пронизливий страх, що оволодів ретривером (та й Трейвісом) на схилах Санта-Ани, та тривожне відчуття, що за ними женеться якась надприродна істота, Трейвіс також здригнувся. Він визирнув у темряву. Колючі чорні обриси фінікової пальми виділялися на тлі тьмяного жовтого світла вуличного ліхтаря, що стояв неподалік. Пориви вітру ганяли вздовж тротуару кушпелу, опале листя і дрібне сміття, на мить-другу давали їм спокій, а потім знову здіймали в повітря. Якийсь нічний метелик легенько стукнувся об шибку просто перед обличчям Трейвіса та мордою Ейнштейна, мабуть, повважавши відображення місяця чи вуличного ліхтаря живим полум’ям.

– Ти переживаєш, що воно досі за тобою женеться? – запитав він.

Пес тихо гавкнув.

– Я так не вважаю, – сказав Трейвіс. – Ти, напевно, не розумієш, наскільки ми далеко заїхали на північ. У нас була машина, тій істоті довелося би бігти за нами, а таке неможливо. Що б це не було, воно вже далеко позаду. Ейнштейне, воно залишилось у Богом забутому окрузі Оріндж і, звичайно, ні сном, ні духом не відає, куди ми поїхали. Не хвилюйся через це, зрозумів?

Ейнштейн понюхав і облизав руку Трейвіса, наче на знак згоди і вдячності, але після цього знову виглянув у вікно і ледь чутно заскавчав.

Трейвісу довелося кликати його назад до спальні. Там пес захотів лягти біля хазяїна. Трейвіс дозволив, щоб заспокоїти тварину.

На даху бунгало завивав вітер.

Час від часу в будинку щось поскрипувало – звичні, заспокійливі нічні звуки.

Тихо гуркочучи мотором і шурхочучи шинами, вулицею проїхав автомобіль.

Виснажений психічними та фізичними потрясіннями того дня, Трейвіс незабаром заснув.

Перед світанком він спросоння побачив, що Ейнштейн знову стоїть на варті біля вікна спальні. Напівсонний Трейвіс покликав пса і мляво поплескав долонею по матрацу. Але Ейнштейн не залишив свій пост, і Трейвіс знову занурився у царство Морфея.