Читать книгу Хранителі - Дин Кунц - Страница 4

Трейвіс і пес по черзі виривалися вперед. Вони довго йшли, аж поки Трейвіс не згадав, що зовсім забув про той відчай та цілковиту самотність, які й привели його до підніжжя Санта-Ани.

Великий замизканий пес супроводжував його аж до пікапа, що стояв на узбіччі сільської дороги під розлогим гіллям величезної канадської сосни. Зупинившись біля машини, ретривер озирнувся, наче щоб подивитися, який шлях вони подолали.

У безхмарному небі кружляло гайвороння. Здавалося, що його відправив на вивідки якийсь гірський чарівник. Темні дерева, що юрмилися довкола, нагадували бастіони казкового зловісного замку.

Хоча ліс виглядав досить похмуро, сільський путівець, на який вийшов Трейвіс, заливало сонце. Земля була запечена до блідо-брунатного кольору і вкрита дрібною м’якою пилюкою, яка здіймалася при кожному кроці Трейвіса. Він не міг збагнути, як непоборний і майже відчутний страх міг так несподівано перекреслити цей погожий день.

Уважно дивлячись на ліс, з якого вони щойно втекли, пес уперше гавкнув за останні півгодини.

– Досі женеться за нами? – запитав Трейвіс

Пес глянув на нього і сумно заскавчав.

– Так, – відповів Трейвіс. – Я теж його відчуваю, хоч це й безглуздя… Але що воно, в біса, таке, малюче? Га? Що то за чортівня?

Пес різко здригнувся. Він був нажаханий, і Трейвісу від цього стало ще страшніше.

Він опустив задній борт машини і промовив:

– Залазь. Я вивезу тебе звідси.

Пес стрибнув у багажник.

Трейвіс підняв борт і обійшов машину. Коли він відкривав дверцята водія, йому здалося, що у найближчих кущах був якийсь порух: не з боку лісу, а в дальньому кінці дороги. Там було вузьке поле, вкрите коричневою травою по пояс, хрумкою, як сіно, а також кілька колючих мескитових дерев та розлогих кущів олеандра. Їхнє коріння, мабуть, проросло досить глибоко – і завдяки цьому листя ще зеленіло. Коли Трейвіс знову глянув у поле, то вже не запримітив жодного руху. Але він був майже впевнений, що йому не здалося.

Трейвіс знову відчув тривогу, тому заліз у машину й поклав револьвер на сусіднє сидіння. Він їхав так швидко, наскільки дозволяв путівець, і, крім того, слід було ще й зважати на чотирилапого пасажира в багажнику.

Через двадцять хвилин, коли Трейвіс вибрався на шосе поряд із каньйоном Сантьяго і зупинився, знову опинившись у світі асфальту та цивілізації, він досі тремтів і відчував слабкість. Але цей страх був не такий, як у лісі. Його серце вже не калатало, а долоні та чоло не вкривались холодним потом. Дивне поколювання в потилиці та чолі зникло; Трейвіс навіть не вірив, що це відбувалося з ним. Тепер він радше боявся своєї дивної поведінки, аніж невідомої істоти. Опинившись у безпеці, далеко від лісу, він уже не міг пригадати міру свого переляку; ба й більш од того – його дії здавалися йому геть нелогічними.

Він потягнув за ручне гальмо і заглушив мотор. Була одинадцята, і ранковий потік автомобілів уже порідів; сільською дворядною асфальтівкою тепер проїжджали лише поодинокі машини. Трейвіс посидів хвилинку, намагаючись запевнити себе, що діяв суто під впливом інстинктів і що це було добре, правильно та надійно.

Він завжди пишався своєю незворушністю та тверезим поглядом на життя і цінував ці риси найбільше. Трейвіс міг спокійно перебувати в епіцентрі пожежі, вирішувати, навіть коли на нього тиснули, і завжди відповідав за наслідки.

Але зараз Трейвіс заледве вже вірив, що за ним справді гналася якась дивна істота. Можливо, він просто неправильно зрозумів поведінку собаки, а все те ворушіння в кущах були лише витвором його уяви, способом відволіктися від жалощів до самого себе.

Трейвіс вийшов з машини і зупинився поряд із багажником, звідки на нього глянула морда ретривера. Пес почухався об нього своєю кудлатою головою й облизав його шию та підборіддя. Хоча він до цього гавкав на Трейвіса, все ж це був дружелюбний пес – і вперше його замурзаний вигляд здався чоловікові кумедним. Він спробував відштовхнути пса, але той рвався до нього, заледве не падаючи через борт, намагаючись лизнути обличчя. Трейвіс засміявся і почухав його закошлану шерсть.

Грайливість ретривера, який щосили метляв хвостом, несподіваним чином вплинула на Трейвіса. Тривалий час його розум був темним місцем, наповненим думками про смерть. Сьогоднішня поїздка стала кульмінацією, коли ці роздуми сягнули свого найвищого піку. Але щеняча радість ретривера була тим маяком, що розвіяв внутрішній морок у душі Трейвіса й нагадав йому, що в житті є і світла сторона, про що він давно забув.

– Що то було? – запитав він уголос.

Пес припинив облизувати його, як і водночас метляти закустраним хвостом. Тепер ретривер дивився на нього своїми серйозними карими очима, і Трейвіса раптом заворожив цей добрий і м’який погляд. Щось у цьому погляді було незвичайне і привабливе. Він майже загіпнотизував Трейвіса, та й сам пес виглядав наче зачарований. З півдня подув легкий весняний вітерець, а Трейвіс з усіх сил намагався відшукати в очах пса розгадку його особливої сили та привабливості, проте так нічого й не віднайшов. Ну хіба що ті очі були виразніші, розумніші, ніж в інших собак, і в них було більше розуміння. Враховуючи, що більшість собак не можуть на чомусь одному зосередитись, непорушний погляд цього ретривера справді вражав, чорт забирай. Минали секунди, але Трейвіс і ретривер не відводили поглядів одне від одного. Цікавість Трейвіса зростала. Він відчув щось схоже на тремтіння. І це був не страх, а якесь надприроднє передчуття, що він стоїть на порозі якогось дивовижного відкриття.

Пес труснув головою і лизнув руку Трейвіса. Це вивело його із заціпеніння.

– Звідки ти, хлопче?

Пес нахилив голову вліво.

– Хто твій хазяїн?

Пес нахилив голову вправо.

– Що мені з тобою робити?

Наче у відповідь, пес перестрибнув через задній борт, оминув Трейвіса і помчав до водійських дверцят, щоб за мить заскочити в кабіну.

Коли Трейвіс зазирнув усередину, то ретривер уже сидів на пасажирському сидінні й дивився у лобове скло. Побачивши Трейвіса, пес повернувся до нього і тихо гавкнув, наче сердячись через його вагання.

Трейвіс сів за кермо, засунувши револьвер під сидіння.

– Не думай, що я зможу за тобою доглядати, – надто багато відповідальності, хлопче. Та й не входить це у мої плани. Вибачай.

Пес запитально подивився на нього.

– Ти виглядаєш голодним, хлопче.

Пес гавкнув один раз.

– Ну, тут я тебе зможу виручити. Гадаю, у бардачку знайдеться грильяж «Плантерз»… а зовсім поряд «Макдональдс», де, як я собі гадаю, для тебе знайдеться кілька гамбургерів. Проте після цього… тебе доведеться або знову відпустити, або відвезти у притулок.

Поки Трейвіс говорив, пес підняв передню лапу й натиснув кнопку бардачка. Бардачок відкрився.

– Що, до дідька…

Пес нахилився вперед, устромив носа у відкритий відділ і зубами витягнув батончик, але так обережно, що навіть не подряпав обгортку.

Трейвіс здивовано закліпав.

Ретривер простягнув батончик Трейвісу, наче прохаючи зняти з нього обгортку.

Збентежений Трейвіс так і вчинив. Ретривер спостерігав за ним, облизуючись.

Розламавши батончик на шматочки, Трейвіс годував пса невеличкими порціями, а той з радістю приймав пригощення і їв майже вишукано.

Трейвіс спантеличено спостерігав за твариною. Він не міг зрозуміти – вбачати в такій поведінці пса щось незвичайне чи цьому є розумне пояснення. Невже пес зрозумів його слова про те, що у бардачку є шоколадка? Можливо, він почув запах арахісу? Певно, останнє.

Трейвіс промовив до пса:

– Але як ти дізнався, що для того, аби бардачок відкрився, треба натиснути кнопку?

Пес подивився на Трейвіса, облизався і попросив ще шматочок.

Трейвіс промовив:

– Добре, добре, тебе, напевне, цьому навчили. Хоча зазвичай таким фокусам псів не вчать, еге ж? Зазвичай їх учать качатися, вдавати мертвого, подавати голос на їжу чи навіть ходити на задніх лапах… але їх не вчать відкривати замки та засуви.

Ретривер сумно дивився на останній шматочок шоколаду, але Трейвіс, замислившись, забрав долоню.

Він був готовий заприсягнутися, що пес досить дивно вичікував: через дві секунди після того, як чоловік згадав про батончик, пес потягнувся за ним.

– Ти зрозумів, що я сказав? – запитав Трейвіс. Він почувався дурнем, оскільки запідозрив, що пес розуміє людську мову, і попри те повторив питання: – Ти зрозумів, що я сказав?

Ретривер неохоче відвів погляд від останнього шматочка шоколадки, і їхні погляди вкотре зустрілися. Трейвіс усвідомив, що відбувається якась чудасія, і його знову кинуло у дрож. Але тепер це було приємне відчуття.

Трейвіс завагався і прокашлявся.

– Емм… ти не проти, якщо я візьму останній шматочок?

Собака подивився на останні два квадратики «Плантерза», що досі лежали в долоні Трейвіса, відтак чмихнув, наче шкодуючи, і став дивитися у лобове скло.

– Чорти б мене вхопили! – вигукнув Трейвіс.

Ретривер позіхнув.

Трейвіс знову звернувся до пса, намагаючись не поворухнути рукою, не показувати йому батончик і жодним чином не привертати уваги до шоколаду, крім як на словах.

– Ну, можливо, хлопче, тобі шоколад потрібний більше, ніж мені. Якщо хочеш, то останній шматок твій.

Ретривер подивився на чоловіка.

Досі не рухаючи рукою, лише тримаючи її біля себе, щоб не показати шоколад, Трейвіс промовив:

– Якщо хочеш, бери, бо інакше я викину її.

Ретривер посовався, а тоді нахилився до нього й обережно взяв шоколад із долоні.

– Щоб я сказився! – вигукнув Трейвіс.

Ретривер встав на чотири лапи, випроставшись на сидінні. Тепер він діставав майже до стелі. За мить він глянув крізь заднє скло кабіни й тихо загарчав.

Трейвіс подивився у дзеркало заднього огляду, але не помітив нічого дивного. Лише асфальтована дворядна дорога, вузьке узбіччя і трав’янистий схил справа.

– Гадаєш, слід їхати далі? Ти це хотів сказати?

Пес подивився на Трейвіса, знову визирнув у заднє скло, відтак усівся, підігнувши задні лапи під один бік, і знову почав дивитися вперед.

Трейвіс завів двигун, натиснув муфту зчеплення, виїхав на шосе і взяв курс на північ. Глянувши на свого супутника, він промовив:

– Ти справді є чимось більшим, аніж звичайний пес… чи це я просто з’їхав з глузду? Якщо так… то хто, до дідькової матері, ти такий?

У східній, передміській, частині Чепмен-авеню Трейвіс повернув на захід – у напрямку згаданого ним раніше «Макдональдса».

– Тепер я вже не можу тебе відпустити чи віддати у притулок, – промовив Трейвіс, а за хвилину додав: – Інакше я помру від цікавості.

Вони проїхали ще кілька кілометрів, аж поки не припаркувалися біля «Макдональдса».

– Гадаю, ти тепер мій пес, – промовив Трейвіс.

Ретривер не відреагував жодним чином.