Читать книгу Хранителі - Дин Кунц - Страница 17

Вже десять років Вез Далберґ замешкував самотою в кам’яній хатині у верхній частині каньйону Святого Джима, що на сході округу Оріндж. Хатина освітлювалася лише завдяки кемпінговій лампі, а воду Вез помпав ручним насосом, встановленим над кухонною зливальницею. Нужник був за хатиною на відстані 30 метрів від неї, на його дверях було вирізано щербатий місяць (задля жарту).

Везу було сорок два, але він виглядав старшим. Це був чоловік із добряче видубленим вітром і сонцем обличчям, акуратно підстриженою бородою та пишними сивими вусами. Хоч він виглядав старшим як на свій вік, але здоров’я мав, як двадцятип’ятирічний. Вез вважав, що це через те, що він жив на природі.

Увечері 18 травня, у вівторок, Вез сидів за кухонним столом при світлі шиплячої кемпінгової лампи, потягуючи домашнє сливове вино і читаючи роман Джона Д. Макдональда з циклу про Макгі11. Вез вважав себе «антисоціальним волоцюгою, котрий народився не у своєму сторіччі» й не бачив свого місця в сучасному світі. Але він любив книги про Макгі, оскільки той постійно плавав у тому брудному і підлому світі й плив упоперек його смертельної течії.

Коли о першій ночі Вез закінчив книгу, то вийшов надвір, щоби принести оберемок дров. Вітер хитав гіллям платанів, що кидали на землю химерні тіні, а блискуча поверхня шелесткого листя тьмяно виблискувала в місячному сяйві. Десь вили койоти, ганяючись за кролями й іншою лісовою дрібнотою. Поряд у кущах виспівувала комашня, а у верховітті дерев голосив холодний вітер.

Вез тримав заготовлені дрова у прибудові з північного боку хатини. Він зняв защіпку із клямри подвійних дверей дровітні. Вез так добре орієнтувався тут, що навпомацки накидав з півдюжини полін у великий ношак і, винісши його надвір, поставив на землю і повернувся, щоб зачинити двері.

Нараз до Веза дійшло, що койоти і комахи раптом затихли. Було чутно лише шум вітру.

Спохмурнівши, Вез повернувся обличчям до лісу, що темною стіною оточував невелику галявинку, де стояла його хатина.

Щось десь загарчало.

Вез окинув поглядом нічний ліс, і йому здалося, що місяць світить не так яскраво, як за мить до цього.

Гарчання було глухим і сповненим люті. Вез не чув нічого подібного за всі десять років, які провів тут на самоті.

Йому було цікаво, але не страшно. Він завмер, прислухаючись. Так минула хвилина, але повсюди панувала тиша.

Вез зачинив двері халабуди, поставив защіпку на місце й підняв ношак із дровами.

Гарчання почулося знову, але за мить-другу воно затихло. Після цього почувся тріск сухого гілляччя та шарудіння листя під чиїмись ногами.

Висновуючи зі звуку, істота була десь за тридцять метрів у лісі, на захід від його хатини.

І знову гарчання, але вже ближче. Тепер на відстані двадцяти метрів, не більше.

Вез не бачив джерела звуку. Зрадливий місяць продовжував ховатися за вузьким, але філігранним мереживом хмар.

Слухаючи грубе нутряне, із підвиваннями, гарчання, Вез раптом захвилювався. Вперше за останні десять років, упродовж яких він жив у каньйоні, Вез усвідомив справжню небезпеку. З ношаком полін у руках він поспішив до кухонних дверей.

Шум у потривожених кущах дедалі голоснішав. Істота в лісі почала рухатися швидше, ніж до цього. Чорт забирай, та вона бігла!

Вез теж побіг.

За мить гарчання переросло у зловісний і агресивний рик – враження було таке, наче це нараз озвалися собака, свиня, кугуар і людина. Істота вже майже наступала йому на п’яти.

Забігши за хатину, Вез із розмаху жбурнув ношак туди, де, на його думку, була істота. Він почув, як поліна застукотіли об землю, як зверху на них упав металевий ношак. Проте рик із кожною миттю ближчав, і Вез зрозумів, що промахнувся. Під час останніх трьох кроків він прискорився, відкрив навстіж двері на кухню, забіг і з грюкотом зачинив двері на засув. Він не вживав таких заходів безпеки вже дев’ять років, з тих пір, як переконався, що жити у каньйоні цілком безпечно.

Вез підбіг до передніх дверей і теж зачинив їх на защіпку. Він був здивований тим, що настільки налякався. Навіть якщо там ховався якийсь кровожерний хижак – можливо, скажений ведмідь, що спустився з гір, – він би не зміг відчинити двері й зайти всередину. У замках не було потреби, але тепер Вез відчував, що даремно він їх не встановив. Він керувався інстинктом і досить непогано орієнтувався у дикій природі, щоб розуміти те, що інстинктам слід довіряти, навіть якщо вони викликані, здавалося б, ірраціональною поведінкою.

Що ж, тепер він у безпеці: жодна тварина не зможе відчинити двері. Навіть ведмідь – а це, найімовірніше, він і був.

Проте ведмеді так не ричать, тому це й налякало Веза Далберґа: жодна тварина в лісі не здатна видавати такі звуки. Він знав усіх лісових звірів і міг вирізнити їхні завивання, крики і тому подібне.

Єдине, що освітлювало кімнату, – це камін, проте вогонь у ньому не міг розігнати тіні у закутках. Омахи полум’я стрибали стінами. Вперше Вез пошкодував, що в домі нема електрики.

У нього була рушниця «ремінґтон» 12-го калібру, з якою він полював на невелику дичину задля доповнення до раціону з магазинних продуктів. Вона лежала на кухонній полиці. Вез вирішив зняти і зарядити її, але тепер, коли він був у безпеці за зачиненими дверима, засоромився свого панічного страху. Як жовторотик, їй-Богу. Так оранжерейні містяни верещать, побачивши мишу-полівку. Якби він просто крикнув і поплескав у долоні, то, найвірогідніше, налякав би ту істоту в кущах. Навіть якщо його реакцію повважати інстинктом, Вез поводився не як крутий дикий мешканець каньйону, яким він себе вважав. Якби він узяв гвинтівку, коли в ній не було нагальної потреби, то втратив би самоповагу. А це було важливо, бо єдина думка, до якої прислухався Вез Далберґ, – це його власна думка. Ніяких рушниць.

Вез ризикнув підійти до великого вікна у вітальні. Його встановив якийсь чоловік, котрий орендував цю хатинку для Лісової служби двадцять років тому; він замінив вузьке, старе багатосекційне вікно на велике з однією секцією, зробивши більшу дірку в стіні. Через це вікно ліс виднівся як на долоні.

Кілька сріблястих хмар у сяйві місяця світилися на тлі оксамитового чорного нічного неба. Двір перед будинком був залитий місячним сяйвом, яке виблискувало на ґратці радіатора, капоті та лобовому склі джипа «Черокі», який належав Везу, і підкреслювало примарні обриси дерев, що росли у дворі. Спочатку він побачив лише кілька гілок, які ледь-ледь похитувалися від легенького вітру.

Вез кілька хвилин вивчав лісовий пейзаж. Не почувши і не побачивши нічого незвичного, він вирішив, що тварина пішла геть. Йому відчутно полегшало, і він знову зніяковів. Повертаючись від вікна, Вез помітив якийсь рух біля джипа. Він придивився, але нічого не побачив, хоч і уважно вдивлявся протягом кількох хвилин. Потім Вез вирішив, що це йому здалося, але за мить знову побачив щось: воно з’явилося з-за джипа.

Вез припав до віконної шибки.

Щось швидко бігло по двору в бік хатини, майже стелячись по землі. У місячному світлі неможливо було розгледіти, що то за істота, і це світло робило її ще таємничішою і безформнішою. Істота неслася до хатини. Несподівано – о Господи! – вона здійнялась у повітря, і тепер це страховидло летіло в темряві просто на нього. Вез закричав, а миттю пізніше істота в польоті розбила велике вікно. А ще через мить він захлинувся власним криком.