Читать книгу Хранителі - Дин Кунц - Страница 16

Ще ніколи Вінс Наско не був такий зайнятий. І щасливий.

Коли він зателефонував на добре знайомий номер у Лос-Анджелесі, щоб відзвітуватися про успішно виконане завдання в будинку Ярбеків, його відіслали до ще одного таксофону, що виявився між магазином, у якому продавали заморожені йогурти, та рестораном із рибним меню на острові Бальбоа в затоці Ньюпорт.

Там йому роботу дала та сама жінка із сексуальним дівчачим голосом. Вона розпитувала про вбивства обтічно, щоб на випадок прослуховування ними не зацікавилася поліція, заміняючи небезпечні слова екзотичними евфемізмами, які з точки зору юриспруденції не можна використовувати як докази. Вона телефонувала з іншого, вибраного навмання таксофону, тому шанс на те, що їх можуть прослуховувати, фактично дорівнював нулю. Але у світі, де панує Великий брат, не можна ризикувати.

У жінки була для нього третя робота за сьогодні.

Поки Вінс спостерігав за вечірніми машинами, що проїжджали вузькою острівною вулицею, жінка, яку він ніколи не бачив і навіть не знав її імені, дала йому адресу доктора Альберта Гадстона в Лагуна-Біч. Гадстон жив із дружиною та шістнадцятирічним сином. Подружню пару слід було вбити. Але долю хлопця Вінс міг вирішувати самостійно. Якщо нема потреби вбивати його, то й добре. Але якщо він помітить Вінса і зможе стати свідком, то його слід також прибрати.

– На ваш розсуд, – сказала жінка.

Вінс уже знав, що вб’є хлопця, позаяк йому більше подобалося вбивати; якщо жертва була юною, то це бадьорило його. Він уже давно не вбивав юних, тому ця перспектива збуджувала.

– Підкреслюю, що цю роботу слід зробити якнайшвидше, – сказала контактна особа (Вінс божеволів від її дихання під час пауз). – Сьогодні ж це слід завершити. Завтра наші конкуренти знатимуть, що ми хочемо провернути, і будуть нам заважати.

Вінс знав, що під «конкурентами» вона мала на увазі поліцію. Йому заплатили за вбивство трьох докторів за один день – а він до цього не вбивав докторів, – тому він знав, що їх щось об’єднує і копи зможуть зачепитися за щось, знайшовши Везербі в багажнику свого автомобіля і забиту до смерті Елізабет Ярбек у спальні. Вінс не знав, що їх зв’язувало, бо ніколи не дізнавався нічого про людей, яких йому замовляли, та й не хотів цього. Так було безпечніше. Але копи знайдуть зв’язок між Везербі та Ярбек, а потім і їхній зв’язок з Гадстоном, тому якщо не вбити останнього сьогодні, завтра поліція надасть йому захист.

Вінс промовив:

– Хотів уточнити… це слід виконати так само, як і дві інших справи? Вам потрібен почерк?

Вінс подумав, що, можливо, треба було вщент спалити будинок Гадстона, щоби приховати вбивство.

– Так. Нам конче потрібен почерк, – сказала жінка. – Такий, як і в інших двох випадках. Ми хочемо, щоб вони знали, що ми працюємо.

– Зрозумів.

– Ми хочемо втерти їм носа, – промовила жінка і тихо засміялася. – Посипати сіллю на рану.

Вінс поклав слухавку і пішов у «Джоллі Роджер» пообідати. Він замовив овочевий суп, гамбургер, картоплю фрі, цибулеві кільця, шатковану капусту і шоколадний торт із морозивом, а насамкінець узяв ще й яблучний пиріг. Все це він запив п’ятьма чашками кави. Вінс зазвичай любив добре поїсти, але після роботи апетит підвищувався, тому навіть давши раду пирогу, він не наситився. Та й це зрозуміло: за один напружений день він увібрав життєву енергію Дейвіса Везербі та Ярбеків, тож тепер потребував палива, наче двигун перегонової машини. У нього був дуже швидкий обмін речовин: йому зараз ще знадобиться паливо, поки його організм не відкладе надлишки життєвої енергії у біологічні батареї.

У Вінса був Дар, який відрізняв його від інших людей: він міг всотувати життєву силу своїх жертв. Завдяки своєму Дару він завжди буде сильним і сповненим енергії. Він житиме вічно.

Він ніколи не відкривав таємницю свого чудового Дару жінці з гортанним голосом чи своїм замовникам. У світі обмаль людей, наділених достатньою уявою, щоб належно сприйняти й поцінувати такий незвичайний талант. Вінс нікому не розповідав про це, оскільки побоювався, що його вважатимуть божевільним.

Вийшовши з ресторану, він якусь хвилину постояв на тротуарі, глибоко дихаючи і насолоджуючись морським повітрям. Із затоки дув прохолодний нічний вітер, ганяючи тротуаром папірці та фіолетовий цвіт палісандра.

Вінс почувався шаленцем. Йому здавалося, що він такий же сильний, як стихія моря та вітру.

З острова Бальбоа він поїхав на південь до Лагуна-Біч. Об одинадцятій двадцять припаркував мікроавтобус навпроти одноповерхового будинку Гадстона, який закоренився на крутому пагорбі. Звідти було добре видно океан. У кількох вікнах будинку світилося.

Вінс переліз через сидіння і присів позаду мікроавтобуса, щоби бути непоміченим і дочекатися, поки Гадстони заснуть. Залишивши будинок Ярбеків, Вінс змінив свій синій костюм на сірі штани, білу сорочку, темно-бордовий светр і темно-синю нейлонову куртку. Сидячи у темряві, він тепер гаяв час, дістаючи зброю з картонної коробки, у якій її було заховано поміж двома буханцями хліба, упаковкою з чотирма рулонами туалетного паперу та іншими речами, які створювали видимість, що Вінс їде з ринку.

«Вальтер П-38» був повністю заряджений. Завершивши справи у будинку Ярбеків, Вінс надів новий глушник на ствол. Це був один із коротких стволів, які, завдяки науковому прогресу, були наполовину коротшими за старі моделі. Вінс відклав пістолет.

У нього був п’ятнадцятисантиметровий викидний ніж, який він переклав у праву передню кишеню штанів.

Відтак Вінс туго закрутив дротяний зашморг і поклав у ліву кишеню куртки.

У праву зовнішню кишеню куртки він запхав ваговитий мішечок зі шротом.

Вінс не планував користуватись нічим, окрім пістолета, але волів бути готовим до випадковостей.

Для деяких замовлень Вінс використовував пістолет-кулемет «узі», нелегально перероблений для автоматичної стрільби. Але теперішнє завдання не потребувало наявності важкого озброєння.

Також у нього була невелика шкіряна сумочка, вдвічі менша за набір для гоління. Там було кілька інструментів для злому. Вінс навіть не перевіряв їх, бо знав, що вони можуть і не знадобитися, оскільки багато людей приділяли на подив мало уваги домашній безпеці, залишаючи двері та вікна незачиненими вночі, так наче вони жили у квакерському селі в дев’ятнадцятому столітті.

Об одинадцятій сорок Вінс схилився до переднього сидіння і глянув на будинок Гадстонів крізь бічне скло. У вікнах було темно, а отже, всі сплять. Чудово.

Щоб у них був час заснути, Вінс знову сів на заднє сидіння мікроавтобуса, з’їв батончик «Містер Ґудбар»10 і почав міркувати, на що витратити доволі непогані гроші, які він отримав цього ранку за роботу.

Він віддавна мріяв про гідроцикл «PowerSki» – один із тих хитромудрих пристроїв, які дозволяли кататися на водних лижах без катера. Вінс любив океан. Море приваблювало його; під час припливів він почувався як вдома, відчуваючи душевне піднесення, коли рухався в гармонії з великими темними масами води, що здіймалися майже вертикально. Вінс обожнював пірнати з аквалангом, обожнював парусний спорт і серфінг. У підлітковому віці він проводив більше часу на пляжі, ніж у школі. Він досі час від часу займався серфінгом, коли хвилі були високими. Але щойно йому стукнуло двадцять вісім, серфінг почав здаватися не настільки цікавим, як раніше. Він полюбив швидкість. Він уявляв, як мчатиме на водних лижах сірувато-темними хвилями, коли вітер б’є в обличчя, як підстрибуватиме на нескінченних бурунах, приборкуючи Тихий океан, як ковбой на родео приборкує дикого мустанга.

О дванадцятій п’ятнадцять Вінс вибрався з мікроавтобуса. Засунувши пістолет за пояс, перетнув тиху спорожнілу вулицю і підійшов до будинку Гадстона. Він пройшов крізь відчинену дерев’яну хвіртку й опинився на бічній терасі, залитій місячним світлом, що пробивалося крізь зелені гілки величезного розлогого коралового дерева.

Там Вінс зупинився, щоб надіти пару шкіряних рукавиць.

Розсувні скляні двері, від яких відбивалося місячне сяйво, вели з тераси у вітальню. Вони були зачинені. Кишеньковим ліхтариком, що його Вінс витягнув із сумки з інструментами для злому, він освітив унизу дверей дерев’яну запору, встановлену для того, щоб їх не можна було відкрити.

Гадстони приділяли безпеці більше уваги, ніж більшість людей, проте Вінсу було байдуже. Він прикріпив присмоктувач до скла біля дверної ручки, алмазним різцем обвів кругом і безшумно вийняв кружало скла разом із присмоктувачем. Насамкінець він просунув руку в дірку і відкрив замок. Потім вирізав іще одне кружало біля порога і через нього виштовхнув дерев’яну запору у кімнату, під занавіски.

Вінс не боявся, що в будинку може бути собака: жінка із сексуальним голосом повідомила йому, що у Гадстонів не було домашніх тварин. Ось чому йому подобалося працювати із цими замовниками: вони надавали детальну і точну інформацію.

Відчинивши двері, Вінс пройшов крізь закриті занавіски й опинився у темній вітальні. Там він постояв якийсь час, аби очі звикли до темряви, і прислухався. В будинку була мертва тиша.

Спочатку він знайшов кімнату хлопця, підсвічену зеленими цифрами на електронному радіогодиннику. Підліток лежав на боці й тихо спав. Йому було шістнадцять. Дуже малий, а Вінс таких любив.

Вінс обійшов ліжко і присів збоку, обличчя до обличчя зі сплячим. Зубами він зняв рукавицю з лівої руки. Тримаючи пістолет у правій, торкнувся кінчика підборіддя хлопця. Той одразу ж прокинувся.

Вінс сильно ляснув його по лобі голою рукою й одночасно вистрелив. Куля пройшла через м’яку частину підборіддя і верхнє піднебіння в мозок. Хлопець помер одразу.

Клац!

Вінс отримав сильний заряд життєвої енергії, що вирвався з помираючого тіла. Це була така чиста і живильна енергія, що він аж заплакав від задоволення, відчуваючи, як вона переповнює його.

На мить Вінс затримався біля ліжка, боячись поворухнутися, п’яніючи і задихаючись. Нарешті у темряві він поцілував мертвого хлопця в губи і сказав:

– Я прийняв. Дякую.

Вінс швидко і тихо, наче кіт, скрадався через дім, аж поки знайшов спальню господарів. Інший електронний годинник із зеленими цифрами спільно з м’яким світлом нічника, що проникало через привідкриті двері ванної, достатньо добре освітлювали кімнату. Доктор Гадстон та його дружина спали. Вінс спочатку вбив жінку…

Клац!

…а її чоловік навіть не прокинувся. Вона спала оголеною, тому коли він отримав від неї пожертву, то приклав голову до її голих грудей, прислухаючись, чи перестало битися серце. Він поцілував її пипки і пробурмотів:

– Дякую.

Обійшовши ліжко, він увімкнув нічник і розбудив доктора Гадстона. Спершу той не міг зрозуміти, в чому справа, а потім наткнувся поглядом на свою мертву жінку. Тоді Гадстон закричав і схопив Вінса за руку, так що йому довелося аж двічі вдарити його по голові руків’ям пістолета.

Вінс затягнув Гадстона, який теж спав голим, у ванну. Як і минулого разу, він знайшов скотч і заклеїв зап’ястя та щиколотки доктора.

Наповнивши ванну холодною водою, затягнув туди жертву. Доктор нарешті отямився.

Незважаючи на те, що Гадстон був голий і зв’язаний, він спробував вилізти з ванної і напасти на Вінса.

Той ударив чоловіка пістолетом в обличчя і знову запхнув його назад.

– Хто ти? Чого тобі треба?

Гадстон почав плюватися, коли вийняв голову з води.

– Я вбив твого сина і дружину. Зараз вб’ю і тебе.

Здалося, що очі Гадстона запали на вологому пом’ятому обличчі.

– Джиммі? Ні, тільки не Джиммі.

– Хлопець мертвий, – повторив Вінс. – Його мізки розлетілися.

Коли Вінс сказав про сина, Гадстон зламався. Він не розридався й не почав благати Вінса – жодного драматизму. Але його очі помертвіли за одну мить, наче в них вимкнули світло. Він дивився на Вінса, але в його погляді не було ні гніву, ні страху.

Вінс промовив:

– У тебе є вибір: легка або важка смерть. Ти скажеш мені, що я хочу дізнатися, і помреш легкою, безболісною і швидкою смертю. Якщо будеш упиратися, я розтягну це задоволення на п’ять-шість годин.

Доктор Гадстон витріщився на нього. Він був хворобливо блідим, якщо не брати до уваги яскравих патьоків свіжої крові на обличчі, і білим, як шкіра якоїсь глибоководної тварини. Вінс сподівався, що доктор не страждає на якісь приступи.

– Я хочу знати, що у вас спільного з Дейвісом Везербі й Елізабет Ярбек.

Гадстон кліпнув і витріщився на Вінса, а потім промовив хрипким і тремтячим голосом:

– Дейвіс та Ліза? Ти про що?

– Ти знаєш їх?

Гадстон кивнув.

– А звідки? Ви разом ходили до школи чи жили по сусідству?

Хитаючи головою, Гадстон сказав:

– Ми… ми працювали разом у Банодайні.

– Що це таке?

– Лабораторія Банодайн.

– Це де?

– В окрузі Оріндж, – сказав Гадстон і назвав адресу в Ірвайні.

– Що ти там робив?

– Займався дослідженнями. Але десять місяців тому я звільнився. Везербі та Ярбек досі там працюють, але не я.

– Які дослідження? – запитав Вінс.

Гадстон завагався.

Вінс додав:

– Швидко і безболісно чи довго і страхітно?

Доктор розповів про дослідження, якими займався у Банодайні: проект «Франциск»… експерименти… із собаками.

Це була неймовірна історія. Вінс змусив Гадстона все розповісти детально три-чотири рази, поки не переконався, що це правда.

Коли він упевнився, що все вичавив із цього чоловіка, то вистрелив йому в лоба, дотримавши обіцянку про швидку смерть.

Клац!

Їдучи мікроавтобусом пагорбами Лагуни від будинку Гадстона, Вінс думав про небезпечний крок, який він щойно зробив. Зазвичай він нічого не знав про своїх жертв. Так було безпечніше і для нього, і для його замовників. Зазвичай Вінс сам не хотів знати, через які дурниці бідолахи накликали на себе біду, бо й сам би переживав за них. Але зараз ситуація була не зовсім звичайна. Йому заплатили за вбивство трьох докторів – не медиків, як виявилося, а вчених, – які були шанованими громадянами, а також членів їхніх сімей, які опинилися не в той час не в тому місці. Подія – екстраординарна, і завтрашні газети розриватимуться від новин на цю тему. Відбувалися якісь важливі події, і Вінс не повинен проґавити таку можливість. Він може настільки розбагатіти, що зіб’ється з ліку, рахуючи гроші. Гроші можна отримати за потаємну інформацію, яку він витиснув із Гадстона… якщо, звичайно, знайде потенційного покупця. Але інформація була не лише товаром, а й джерелом небезпеки. Адам і Єва відчули це на собі. Якщо його замовники – жінка із сексуальним голосом і ті інші з Лос-Анджелеса – дізнаються, що він порушив одне з основних правил своєї професії (ні про що не розпитувати у своїх жертв перед ліквідацією), то Вінса теж замовлять, і відтак мисливець стане жертвою.

Звісно, Вінс не переживав за те, що може померти: в ньому було надто багато життів інших людей. Більше, ніж у десятьох котів. Вінс житиме вічно, в цьому він був непохитно впевнений. Але… він же не знав точно, скільки життів слід поглинути для того, щоб здобути безсмертя. Іноді Вінс відчував, що він уже житиме вічно, але іноді усвідомлював, що досі вразливий і йому потрібно ще багато енергії, аби дорівнятися до небожителів. Поки він точно не знатиме, що вже на Олімпі, слід бути обережнішим.

Банодайн.

Проект «Франциск».

Якщо Гадстон говорив правду, то Вінсу добряче заплатять, коли він знайде потрібного покупця інформації: він розбагатіє.