Читать книгу Провина - Джефф Эбботт - Страница 10

Того вечора Перрі налила собі келих совіньйону ще до того, як приїхав Кел. Вона цілий день відповідала на телефонні дзвінки та електронні листи. З одного боку, жінка була вдячна тим, хто не забув про неї, але з іншого – з’явилося відчуття обтяжливості подібного спілкування. Вона б із набагато більшим задоволенням провела цей день у тиші й на самоті.

Кел прислав есемеску, повідомляючи, що вже в дорозі. Перрі сіла за барну стійку з гранітною стільницею, що стояла посеред кухні, поставивши поруч із собою келих з вином. Зробила глибокий вдих і відкрила свій ноутбук, відчувши нарешті себе готовою зайти у фейсплейс і прочитати сьогоднішні дописи. Безліч співчуттів, безліч особистих повідомлень, суть яких зводилася до банального: «Думаю про тебе». Нагадування від Ронні Джервіс щодо гала-зібрання благодійників, що супроводжувалося віртуальними обіймами, наповнило Перрі почуттям вдячності, а потім вона побачила:

Місіс Голл, скажіть, будь ласка, чи можемо ми з вами поговорити? Я знаю, що сьогодні річниця і що вам дуже важко, але я обмірковую написання ще одного матеріалу про загибель вашого сина й амнезію Джейн Нортон. Прошу вибачення, але в мене немає вашої теперішньої електронної адреси. Я більше не працюю в газеті, але ви можете відповісти через мій аккаунт у фейсплейс або написавши на адресу

mv@now-mail.net.

Дякую.

Маттео Васкес

Перрі більше не бажала бути предметом обговорення широкої публіки. Їй абсолютно не хотілося прочитати ще одну статтю про загибель сина, в якій переважно йтиметься про нещасну вбивцю, котра страждає на амнезію і досі не одужала. До того ж, якщо вона публічно заговорить про Джейн, та усім розповість про її вчинок на кладовищі. Джейн має свідка. Тому Перрі натиснула «Відповісти», написала «Ні, дякую», а потім клацнула «Надіслати».

Їй більше не хотілося бачити ніяких слів, тому Перрі закрила ноутбук, узяла келих і пішла нагору, до Девідової спальні. Вона там нічого не змінювала, залишила все так, ніби син щойно вийшов, ніби у цій кімнаті час застиг і перетворився на бурштин. Єдиною річчю, що її прибрала Перрі, була фотографія Девіда і Джейн Нортон, на якій вони в четвертому класі знялись у своїх футбольних формах. Вони грали у змішаній команді. Девід був зіркою, а Джейн дозволили грати виключно з ласки, та на фото цього зовсім не було видно. Джейн у білій футболці, з медаллю за участь у змаганнях здивовано всміхалася, а Девід у такій самій футболці теж мав медаль, але за найкращу гру чи за спортивну майстерність, Перрі вже не пам’ятала. Авжеж, за щось подібне. Девід завжди мав загострене почуття справедливості, хотів, щоб усі грали чесно. Перрі прибрала фотографію, бо не могла дивитися на обличчя Джейн Нортон, коли переживала такі скрутні часи й заходила до Девідової кімнати, щоб полежати на його ліжку й дозволити горю та самотності заповнити себе всю.

Жінка сіла на синове ліжко й дозволила погляду безтямно блукати кімнатою. Намальовані ним картини – Девід був таким обдарованим. Книжки на полиці: романи та різноманітні посібники з малювання. Він мав хист до малювання, але вони з Келом розуміли необхідність м’яко підштовхнути сина до чогось практичнішого. Малювання було чудовим хобі, але ж Девід звик до певного стандарту життя.

Келих тріснув прямо в руці Перрі. Вона вчасно зреагувала, й вино не пролилося на підлогу, але ніжка, хоч і відкололася досить рівно, все одно не давала змоги поставити те, що залишилося від келиха. Довелося випити решту совіньйону одним ковтком. Гострий край врізався у долоню, тому жінка поспішила до ванної кімнати та змила краплинку крові, що виступила на шкірі. Потім викинула розбитий келих.

Перрі придушила ридання. Що, коли б із нього вийшов художник? Якщо малювання було саме тим, чим Девід бажав би займатись усе життя? Він міг би зробитися дуже відомим. Він міг би бути дуже щасливим. Чому вони з Келом не дозволили синові займатися тим, чим він бажав? Чому просто не сказали йому: «Добре, будь тим, ким хочеш бути. Будь художником. Не треба нам на догоду робитися фінансовим магнатом або комп’ютерним генієм. Просто будь собою. Малюй супергероїв. Будь одним із них.»?

Перрі ретельно промила ранку і впевнилася, що в ній не залишилося ані найменшого шматочка скла. Потім наліпила на руку пластир, що його Девід тримав в аптечці під раковиною. Його одеколон, його бритва, його гель після гоління, його зубна щітка – все і досі було на своїх місцях. Їх давно вже треба було викинути. Але вона ніяк не могла наважитися це зробити.

Перрі повернулася до синової кімнати, на пластирі проступила кров.

За кілька місяців до його смерті Девідові купили новенький комп’ютер фірми «Епл», і тепер Перрі вивела його з режиму сну, торкнувшись клавіатури. Вона знала пароль, бо це було неодмінною умовою отримання Девідом комп’ютера. Вона не бажала порушувати синової приватності, але й втрачати можливості контролю його поштової скриньки та мандрів світовим павутинням теж не хотіла, хоча Девід жодного разу не надав їй ані найменшого приводу для хвилювання. У нижній частині екрану з’явилося сигнальне віконечко, і Перрі відкрила фейсплейс (пароль уже було введено за налаштуванням).

Вона вийшла на синову сторінку. Вшанування пам’яті йшли одне за одним. Перрі читала дописи й дізнавалася, що Девідові друзі, тепер розсіяні не лише по всьому штату, а й по всій країні, досі про нього пам’ятали й думали. Але меморіальних дописів було значно менше, ніж рік тому, й у грудях Перрі наче зав’язався болючий вузол. Час ітиме, й дедалі менше людей згадуватимуть про Девіда. Він відійде у світ спогадів, а життя всіх інших і далі триватиме.

Тільки не його.

Перрі схотілося написати відповіді деяким дівчатам і хлопцям з Девідової футбольної команди, чиї сьогоднішні дописи були особливо зворушливими, але здалося за краще зробити це зі свого власного комп’ютера. Було б більш ніж дивно відповідати від синового імені, тим самим створюючи ілюзію, нібито він живий.

У пошуковому рядку фейсплейс вона ввела запит: «Джейн Нортон». Потім клацнула кнопку «Знайти».

На сторінці Джейн верхній допис був від когось, кого Перрі не знала. Щось нове – Лів Денджер.

«Я знаю, Джейн, ти стверджуєш, ніби нічого не пам’ятаєш. Але мені відомо, що сталося того вечора. І я збираюся розповісти. Усі за все заплатять».

Сьогодні. Перрі незмигно дивилася на останню фразу. «Усі за все заплатять». Ті самі слова, що було виведено на могилі її сина.

Перрі проглянула сторінку до самого низу. Сама Джейн за весь цей час не написала зовсім нічого. Останній її допис був датований кількома днями пізніше аварії, коли Джейн і її мати оголосили, що Джейн пригадала, як на дорогу прямо перед її автівкою вискочив олень. Беручи до уваги той факт, що з трагічного вечора Джейн не пам’ятала нічого більше, а також те, що жодних слідів оленя ні в кущах на узбіччі, ні на м’якому ґрунті обох схилів вище й нижче дороги так знайдено і не було, це твердження усі сприйняли як вигадку. Жодного допису після повернення до Лейкгевенської школи, нічого з життя у Сент-Майклі. Ніяких привітань із Різдвом або з днем народження. Хоча було схоже, що кілька осіб усе ж таки контактували з Джейн. Вигляд це мало такий, ніби й вона померла разом із Девідом. Жодної світлини в коледжі, жодного виставленого нею відео, зовсім ніяких уподобань, дописів її друзів або інших людей.

А нижче був цілий потік брудних коментарів до газетної статті, що вийшла після аварії. Якийсь «доброзичливець» позначав Джейн у всіх тих паскудних дописах.

«Серед уламків знайшли записку самогубці. Вона хотіла померти, вона хотіла, щоб вони обоє померли. Можете собі уявити?»

«Просто двоє лейкгевенських пришелепуватих мажорів. Кому до них є діло?»

Перрі відчула, що її серце от-от вибухне в грудях.

«Батько Джейн помер, люди кажуть, то було самогубство. А тепер і вона спробувала вбити себе, тільки помер Девід. Ми за тобою сумуватимемо, Девіде!»

«Знаєте, вона ж була в нього закохана, тільки він її не кохав, от вона й вирішила вбитися з ним разом. Мабуть, думала кинутися зі скелі, та не змогла. Тупа егоїстична сучка. Горіти їй у пеклі».

«Як так, що вона не у в’язниці? Чого Голли не позиваються? Тут пахне помстою!!!!!»

«Її мати веде один із тих мамських блогів і має купи переглядів а значить грошей у них вистачить і її осудять тільки умовно а потім вона зробить нам ручкою й ушиється до однієї з тих шкіл для заможних сучок на півночі от і все».

«Ой та її мама писала про неї весь час коли вона була малою дитиною а вона як і батько виявилася самогубцею я підозрюю що не дуже розумно вести блог у якому описуєш все життя своєї сім’ї особливо не розумно з боку того ідіота що сів із нею в машину».

«Я в усьому звинувачую батьків. Обох родин. Вони не повинні були вештатися бозна-де, пити й потім сідати за кермо. Діти завжди роблять те, що бачать у своїх родинах, отака моя думка. Погані батьки! Поганий приклад!»

«Не сідай у машину з п’яною дитиною, бо помреш!»

«Хто сказав, що вони були п’яні, дурню? Але дякую, що підключився».

«Від придурка чую! Про них було в усіх газетах».

«Спробуй прочитати статті. Знаю, що там більше ніж три літери в кожному слові, але все ж таки спробуй».

Перрі Голл зупинилася. Заплющила очі. Життя її чудового сина обговорювали, перебирали брудними руками, хоча і близько його не знали, люди, котрим просто забаглося покричати та посваритися, так би мовити, прямо над його мертвим тілом. Вони вважають, буцім можно вільно висловлювати все, що заманеться, тільки тому, що вони мають дещицю вільного часу і клавіатуру під рукою.

Вона повернулася на початок сторінки. Клацнула на Ліва Денджера, котрий (або котра) нібито пам’ятає більше за Джейн. Список друзів зовсім невеликий, і всі вони здалися Перрі фейковими користувачами, спамерами. Було лише одне знайоме їй ім’я – Джейн Нортон.

То це – просто фейковий обліковий запис? Хтось збиткується з Джейн, а заразом і з неї та Кела. Тільки от осквернення Девідового надгробка – річ набагато гірша, ніж дописувати на сторінці Джейн у соцмережі. Що, коли цей (або ця) Лів Денджер не бреше і знає про аварію щось таке, про що й досі нікому не відомо?

«Усі за все заплатять».

«Я могла б спробувати в цьому розібратися», – подумала Перрі.

Біля вхідних дверей пролунав дзвоник.

«Ти мусиш бути вищою за це. Ти здатна бути вищою за це». Вона пішла вниз відчиняти двері.

* * *

Перрі приготувала улюблену Девідову страву: запечені курячі грудки, фаршировані сиром фета й загорнуті в бекон, із кіноа та салатом у домашньому лимонно-цибульному соусі. Кел приніс пляшку охолодженого білого австрійського вина «Ґрюнер Вельтлінер» й, не кажучи ані слова, налив добрячу склянку їй, а потім – так само й собі. Він не здогадувався про те, що вона вже відкоркувала пляшку, яка зараз стояла в дверцятах холодильника, і Перрі подумала: «Добре, хай буде так, може, після цього прийде забуття». Вона зробила великий ковток, а потім упала в обійми Кела. Він дуже здивувався. Та все ж таки без вагань обійняв Перрі та поцілував у маківку.

– Адміністрація кладовища збирається підвищити безпеку. Більше з Девідовою могилою ніяких проблем не повинно бути.

На духовці дзенькнув таймер. Перрі відвернулась і зайнялася стравами. Вона дорізала салат, відчуваючи, як вино паморочить голову. Зовсім так, як за часів, коли він тут жив.

– Я провів день, роблячи опис менторської програми, що носитиме Девідове ім’я.

– Сам?

Він здивовано кивнув.

– Ти ж сказав, що не хочеш бути сам сьогодні,– уточнила Перрі, думаючи про запах парфумів у його автівці,– от я і подумала, що, може, ти з кимось зустрічався.

– Ні,– відповів він по короткій паузі.– Я б тобі сказав, якби почав із кимось зустрічатися.

Перрі почала прибирати, але Кел її зупинив, сказавши: «Ні, я сам. Ти готувала». Тож вона сиділа й попивала вино, а він прибирав. Потім він підсів до неї і знову наповнив її, а потім і свою склянку прохолодним білим австрійським вином. Два келихи були її нормою, але сьогодні Кел узяв великі склянки для коктейлів, які він називав «склянки читацького клубу»; Перрі зазвичай могла випити тільки одну.

Сьогодні ввечері вона не довіряла відкоркованим пляшкам із вином. Вони дуже легко притлумлять біль, завіють її у невідомості, а завтра вона почуватиметься хворою та геть розбитою.

Кел узяв її руку. Перрі не чинила спротиву.

– Що ти знаєш про нинішнє життя Джейн Нортон? – запитала вона.

Перрі відчула, як його долоня мимоволі здригнулась, і погладжування пальців зробилося напруженішим.

– Нічого. На відміну від тебе, я не хочу про неї думати.

– І через це ти припинив судовий процес, бо тобі стало її шкода, – сказала Перрі. «Це було першою тріщиною в нашому шлюбі».

Його склянка застигла на півдорозі до рота.

– Гадаєш, якби я довів до банкрутства вдову свого найліпшого друга, чия донька отримала пошкодження мозку, наш син би ожив?

– Ні. Але ми могли б зрештою дізнатися правду. Могли б наполягти на розслідуванні й дізнатися, чи вони брешуть про її амнезію, або ж знайшовся би хоч якийсь свідок.

– Перрі.– Голос Кела звучав спустошено.

«Чудово, – подумала вона. – Я не розповім тобі про сьогоднішню мою сутичку з Джейн Нортон і про цього Ліва Денджера теж промовчу. Ти все одно нічого не захочеш із цим робити. Я тебе знаю, Келе. Ти надто легко відмовляєшся. Ти завжди готовий усе прийняти».

– Я тебе кохаю, – сказав він. – Я кохатиму тебе завжди.

– Я знаю. – Але вона не могла відповісти йому взаємністю.

Біль поразки, з якою він уже змирився, відбився на Келовому обличчі. Він сказав, що втомився, й пішов геть. Вона замкнула вхідні двері. А потім узяла свою склянку з вином і пішла нагору. На екрані й досі залишався відкритим фейсплейс. Перрі клацнула посилання «Лів Денджер».

«Я збираюся тебе викрити», – подумала Перрі і надіслала запит на дружбу.