Читать книгу Провина - Джефф Эбботт - Страница 3

Джейн Нортон запитувала себе, як воно буде, коли раптом згадати якийсь один найважливіший момент зі свого життя, хоча б якусь одну дрібничку. Сьогодні виповнилося рівно два роки від дня аварії. Вона лежала в ліжку, втупившись у стелю і ніби чекаючи, коли там з’являться картинки. Але стеля над нею залишалася білою, мов порожній екран у кінотеатрі.

Вона встала о шостій чотирнадцять, кинула погляд на друге ліжко. Воно було порожнім. Її сусід по гуртожитській кімнаті Адам знову ночував у своєї дівчини. Вставати раніше за інших мешканців гуртожитку було ліпше. Джейн надягла халат, зібрала в сумочку туалетне приладдя, трохи прочинила двері та визирнула в коридор; там було порожньо. Вона тихенько прослизнула до загального душу в самому лише халаті; як любила, постояла під гарячими струменями води, почистила зуби. У душовій теж було порожньо, тож ніхто з дівчат не кидав на неї косих поглядів у дзеркалах. Закінчивши та повернувшись до своєї кімнати, Джейн перевдяглася в останні чисті речі, що залишалися в її наплічнику. Зовсім скоро їй доведеться з’ясувати, де можна випрати одяг. У підвалі навколо пральних машин завжди крутиться надто багато студентів, і їм усім кортить поговорити. Вона не любила розмов.

Джейн спустилася в їдальню, вибрала страви та підійшла до немолодого касира, який упізнав її і усміхнувся. Розплачуючись, вона використала стару студентську картку, хакнуту для неї Адамом. Гроші за сніданок списалися з його рахунку, й комусь цікавому могло б здатися, що хлопець уже якийсь час купує набагато більше, ніж може з’їсти. Інші студенти коледжу гуртувалися навколо круглих столів і дружньо теревенили. Вона ж сіла подалі від усіх у кутку, щоб залишитися на самоті з яєчнею-бовтанкою, беконом і кавою. Інші ранні пташки з тих, що також сиділи за столиками поодинці, витріщалися в свої смартфони, ніби намагаючись побачити в них відповіді на всі загадки світу. Тільки не вона. Вона не хотіла заповнювати свою непевну пам’ять о5бразами, побаченими на екрані. Джейн дивилася на життя за вікном: на Сент-Майкл, на професорів і студентів, які пробігали повз, на небо, що починало жевріти, на гілки дерев, які погойдувалися від звичайного для листопада вітерця. Джейн мовчки поїла, намагаючись відсторонитися від емоцій дня, а потім повернулася назад до кімнати Адама. Коли на Сент-Майклі закалатали дзвони, вона підняла віконну раму й висунулася назовні. Потім стала рівно, але вікна не зафіксувала, залишивши його не зовсім зачиненим.

«Можна було б піти на його могилу, – подумала Джейн, – можна було б покласти квіти…»

Стояв типовий для Остина м’який осінній ранок, білі цятки хмаринок контрастували з глибокою блакиттю високого неба. Вона пішла на заняття з історії Америки, викладач якої, здавалося, ніколи не звертав уваги на її нерегулярне відвідування. Минулого року вона вже вивчала цей предмет, але з іншим професором.

Джейн завжди вдавалося знайти вільне місце в першому ряду, хоча з її боку було дуже сміливо, навіть нахабно сідати прямо під носом у професора. Інші студенти приходили на пару з новенькими лискучими ноутбуками, а вона робила нотатки в старенькому альбомі, призначеному для малювання, а не для писання. Але Джейн він подобався. Колись він мусив стати таким собі журналом, у якому дівчина мала фіксувати свої спогади, а також усе, що розкажуть друзі про події, яких вона не пам’ятає. Така собі книжка згадок. Ця ідея належала лікареві К., але Джейн від неї відмовилася, за винятком хіба що випадків, коли відвідувала заняття. Іноді під час лекції вона механічно заповнювала кілька нових сторінок, проте частіше малювала безкінечні плутані лінії, якісь кельтські орнаменти, сплетіння, мережива й тоді завжди обмірковувала сюжети, в яких цікаві персонажі намагатимуться вибратися з намальованих лабіринтів, як це роблять герої відеоігор. Але сьогодні Джейн не малювала, усі її думки були про Девіда. Руки її злегка тремтіли.

Сьогоднішня лекція була про старовинні похоронні звичаї Нової Англії. Програми курсу, звичайно ж, у Джейн не було, й вона мовчки подякувала за це долі, а потім прикусила губу, коли професор почав демонструвати слайд-шоу давніх надгробків кладовищ Массачусетса. Більшість із них стояли над могилами дітей або померлих у підлітковому віці – ангельські крила припасовані до черепів. Гидко та мило водночас. Двічі на могильних плитах вона бачила Девідове прізвище. Серце стискалося в грудях, вона кліпала – й Девідове прізвище зникало з екрана, на якому було зображення надгробка. З’явилося відчуття, ніби вона розучилася дихати. Джейн утекла з лекції, заледве досидівши до половини; її не зупинили ні осудливі погляди, ні чийсь глузливий регіт, що супроводжував її до дверей. Професор не звернув на цю витівку ніякої уваги.

Дівчина вийшла на вулицю й зупинилася, кліпаючи очима від яскравого сонячного світла, глибоко вдихаючи свіже прохолодне повітря. Потім намацала в наплічнику сонцезахисні окуляри, отримані від матері, й надягла їх. Окуляри були потворними, з круглими лінзами та металевою оправою, але захищали від гострих сонячних променів, що шпичаками пронизували її очі та мозок. Сонце сьогодні було невблаганним, як присуд.

Можна було б повернутися до Адамової кімнати, засмикнути фіранки й проспати решту дня. Під матрацом було заховано кілька пігулок, які Джейн поцупила в матері перед самим від’їздом із дому. Живучи на вулицях, не варто вживати певних препаратів, бо вони роблять тебе занадто вразливою, а це небезпечно. Ті, хто страждає на амнезію, часто мають безсоння, начебто те, чого вони не можуть згадати, не дає їм заснути. Але тут Джейн не загрожує ніяка небезпека. У сенсі пігулок.

Підійшовши до гуртожитку, Джейн проминула головний вхід і рушила довкруж будівлі, аж до завбачливо не зачиненого вікна, що виходило на порослий травою майданчик. Вона перетягла своє тіло через підвіконня й гепнулася на підлогу.

До кімнати увійшов Адам, свіжовимитий і свіжовиголений. На ньому був банний халат.

– Привіт, красуне, – радо поздоровкався він і швиденько зачинив за собою двері.

– Привіт. – Джейн похапцем звелася на ноги та відвернулася, щоб не бачити, як він перевдягатиметься. Як відвернулася б і від рідного брата, коли б він у неї був. Щоб чимось зайняти руки, підійшла до вікна та потягла раму донизу.

– Як справи в Беттіни? – поцікавилася Джейн, маючи на увазі його дівчину – студентку бакалаврату з Німеччини, яка вчилася в Університеті штату Техас кількома милями північніше звідси. Адам частенько ночував у неї, що надавало Джейн можливість без проблем переховуватися в його гуртожитській кімнаті.

– Добре. Слухай, я не догнав, що сьогодні… Ну, ти знаєш, що сьогодні за день. Вранці мені, мабуть, треба було бути тут, із тобою.

– Адаме, я не хвора й не потребую догляду.

– Добре, бо я навряд чи придатний для догляду за хворими.

– Я в порядку, – сказала вона вголос, водночас думаючи: «Але ти дозволяєш мені лишатися тут, ти платиш за моє харчування й ніколи нічого не вимагаєш натомість. Тільки щоб я знову зібрала до купи своє життя».

Перевіряючи свій мобільний, вона уникала дивитися на Адама, начебто регулярно отримувала повідомлення від когось, крім нього. Була лише одна есемеска від матері: «Сьогодні ти в порядку? Не знаю, навіщо я плачу за цей апарат, якщо ти мені все одно жодного разу не зателефонувала. Я люблю тебе, сонечко. Дозволь, я тобі допоможу. Хоча б повідом, як ти».

Джейн видалила повідомлення й опустилася на вільне ліжко. Їй умить закортіло негайно піти на могилу. Дівчина там іще ніколи не була, бо їй було несила. Але вона дуже скучила за Девідом.

– Я нині добрий, – сказав Адам. Він уже зібрав усе необхідне, щоб іти на пари, й тепер натягав джинси та футболку з логотипом команди робототехніків із Сент-Майкла, на замовлення яких він писав програмне забезпечення. – Знаєш, недивно, що ти сьогодні почуваєшся не дуже.

– Замовкни, ти говориш, як психотерапевт. – Джейн ненавиділа психотерапевтів. Вони завжди раді вдертися тобі у голову й покопирсатися в мізках, даючи фальшиву надію.

Хлопець сів на ліжко поруч із нею й обережно обійняв. Дуже ніжно. Спочатку Джейн це не сподобалося, та потім вона подумала, що це ж Адам, її уявний брат, і вирішила не пручатись. За якусь мить обійми вже почали здаватися їй таким собі запевненням, що в цьому світі вона не така вже й самотня. Його рука залишилася на її плечі на секунду довше, ніж їй це було приємно, його лице було так близько до її, що Джейн відсахнулася. Й тоді він відсунувся – ходяче втілення суворої братерської любові.

– Тобі треба знову включитися. Якщо висидиш одну пару, зможеш висидіти п’ять. Але якщо адміністрація дізнається, що ти тут отаборилася, вони відрахують тебе назавжди. Я вже мовчу про все інше, що звалиться на мою голову.

– Ти викидаєш мене зі своєї кімнати? – Вона не мала куди йти. Лише додому. Але цей варіант навіть не розглядався.

– Джейн, я не хочу тебе образити, – його голос зробився м’якшим. – Ти ж знаєш, я хочу тобі тільки добра.

– Я не бажаю говорити про це сьогодні.– Вона знала, що найлегше змусити його заткатись, перевівши розмову на свій нещасливий випадок. Магічна штука, що закриває рота буквально всім. Джейн встала з ліжка й підійшла до столу, де лежав Адамів «айпад».

Вона відкрила інтернет-браузер і ввела адресу фейсплейс – соцмережі, у якій зависала до аварії і потім, щоправда, дуже недовго, доки намагалася відновити в пам’яті інформацію про життя своїх однокласників із Лейкгевенської старшої школи. Тоді вони були людьми, обличчя яких вона бачила щодня, та навряд чи знала, хто вони такі й чого від них чекати.

– Що ти робиш? – запитав Адам, дивлячись на екран і розуміючи її наміри. – Припини.

Джейн ввела логін, на мить зупинилась, пригадуючи пароль, яким слугувало слово «пароль». Раптом вона відчула напад безпричинного страху перед амнезією, злякалася, що раптом може забути й те, що пам’ятає зараз, адже скроневі долі саботують, і дівчина тільки зараз усвідомила очевидне. Джейн не заходила на свою сторінку цілих десять місяців. На екрані з’явився її старий профіль із фотографією, знятою на трибуні стадіону Лейкгевенської школи, де усміхнена Джейн дивилася гру. За кілька днів до аварії. Остання вдала фотографія. Мати ще наполегливо радила замінити її світлиною з лікарні, де Джейн була одразу після коми, щоб люди були до дівчини добрішими.

Не з’явилося жодного нового запиту на дружбу. Адам був одним із небагатьох її друзів. Вона перейшла до пошуку й ввела в поле «Девід Голл». Перший же результат видав їй сторінку Девіда. Його батьки не видалили її.

– Джейн, не роби цього. – Адам перехилився через її плече. Вона клацнула на результат.

На його сторінці вже було багато нових дописів, датованих сьогоднішнім днем. Квіти, світлини, що зображують Девіда в різні хвилини його життя, анімована банерна стрічка з написом «Ми ніколи тебе не забудемо!», сотні вподобайок. Знайомі імена – імена людей, які колись були її друзями.

«Девіде, ми ніколи тебе не забудемо, любитимемо тебе завжди».

«Девіде, брате, досі за тобою сумую. Думаю про тебе й старі добрі часи».

«Світ без тебе, Девіде, зробився порожнішим».

«Не можу повірити, що вже минуло два роки. Знаю, ти спочиваєш із миром у товаристві Господа нашого».

– Не треба, – повторив Адам, але й не поворухнувся, щоб вимкнути «айпад» або відібрати його у Джейн.

Вона прочитала решту добрих слів, адресованих Девідові, й відчула полегшення від того, що ніхто не назвав її імені. Адам схилився до її плеча. Тоді Джейн повернулася на власну сторінку. Зверху з’явився новий допис, датований сьогоднішнім числом. Імені автора вона не знала.

Лів Денджер[1]. Лоскоче уяву. Цікаво, чи це справжнє ім’я? Текст був такий: «Я знаю, Джейн, ти стверджуєш, ніби нічого не пам’ятаєш. Але мені відомо, що сталося того вечора. І я збираюся розповісти. Усі за все заплатять».

Першою її думкою було: «Це жарт?»

– Хто такий цей Лів Денджер? – запитав Адам. – Ти його знаєш?

– Навіть гадки не маю. – Якась несформована думка промайнула на краю її свідомості. Подібно до тіні спогаду, що ніколи не набуде чітких обрисів. Руки Джейн затремтіли. Раптом кишки звело спазмом – вона кинулася порожнім коридором до ванної кімнати. Її знудило раз і ще раз. Вона вмила обличчя холодною водою, роздивляючись у дзеркалі темні кола під очима. Потім почистила зуби й повернулася до кімнати. Адам подивився на неї, відірвавши очі від «айпада».

– Цей Лів Денджер. Схоже, це фейковий користувач. Зареєструвався місяць тому, товаришує з людьми, які мають довжелезні списки друзів.

– Я не приймала жодного нового запиту на дружбу.

– Виходить, хтось хакнув твою сторінку й прийняв цей запит.

– Мене хакнули?

– Джейн, твій пароль – «пароль», – Адам округлив очі, але говорив спокійно. – А ще цей хтось міг купити твій пароль на хакерському сайті. Вони там збирають інформацію з тисяч облікових записів. Коли отримують доступ до якогось одного твого аккаунту, пробують дані на всіх інших сторінках, де ти зареєстрована: у банках, соцмережах, інтернет-магазинах тощо. Ти скрізь використовуєш слово «пароль» як пароль?

– Так. Мені не складно це запам’ятати, – відповіла вона дещо вороже. – Якщо пам’ять знову зникне, не доведеться довго сушити мізки, згадуючи.

Він заговорив значно м’якше:

– Джейн, тебе хтось тролить. Просто викинь із друзів і забудь.

Але вона цього не зробила, натомість прочитала повідомлення ще раз. Вона знала, що існують люди, які вважають, що вона заслуговує на покарання за аварію.

– Лів Денджер, – сказала вона, – звучить як прізвисько.

– Погугли його, – запропонував Адам.

Джейн так і зробила. Виявилося, що ще в двох соцмережах існують користувачі з таким іменем. Вона подумала, що це може бути таким собі грайливим скороченням від «live dangerously» – «живи небезпечно». Але й тоді все це більше схоже на псевдонім, а не на справжнє ім’я та прізвище. Вона по черзі клацнула на кожен профіль і виявила, що перший живе в Каліфорнії, а другий – у Нью-Йорку. Тут, в Остині, вона ніколи їх не бачила.

Джейн прокрутила свою сторінку на кілька рядків нижче. Ніхто нічого їй не писав упродовж багатьох місяців. А потім з’явилися численні дописи дворічної давнини, що починалися словами «Думаю про тебе», «Молюся за тебе, Джейн» і «Швидше одужуй», які швидко змінилися зовсім іншими. Хтось, кого вона зовсім не пам’ятає, написав «Ти – брехуха й убивця».

Це написав хтось із її школи, та хто саме, Джейн не знала, бо зовсім забула все, що було в школі перед аварією. Про це потурбувався той нещасливий випадок.

От тоді Джейн і перестала заходити на фейсплейс. Вона не видалила цей допис не тому, що хотіла його залишити, а тому що подумала, що за неї вступляться друзі. Кількоро людей і дійсно прокоментували допис, висловлюючи їй підтримку й кажучи, що нічого так і не було доведено. Останній коментар залишив Адам. Він написав: «Скажи це їй в очі. Чи мені. Дай їй спокій».

Адам торкнувся плеча Джейн.

– Ліпше видали цей аккаунт. Ти з нього нічого доброго вже не отримаєш. Тримати його – все одно що намалювати мішень на своїй спині.

А вона не зводила очей зі слів «Я знаю, Джейн, ти стверджуєш, ніби нічого не пам’ятаєш. Але мені відомо, що сталося того вечора. І я збираюся розповісти. Усі за все заплатять».

Розповісти кому? Розповісти про що? Такі запитання подумки ставила сама собі Джейн. І що означає це «Усі за все заплатять»? Їй зробилося холодно.

Адамів голос прозвучав дуже м’яко:

– Ти ж знаєш, що коли раптом згадається щось таке… Коли хоч щось згадається… Будь що… Ти завжди можеш мені про це розповісти. Можеш розповісти мені абсолютно все… Усе, що завгодно.

Вона подумала: «Навіть якщо це буде найогидніший факт із моєї біографії? То, значить, усе, що вони про мене написали, може бути правдою?»

– Ні, немає нічого такого. Мені нічого розповідати, – вимовила вона, заперечливо похитавши головою. – Можливо, хтось знає щось таке, чого не знаю я. Можливо, хтось щось бачив.

– Ніхто не бачив аварії. Якби були свідки, вони б уже об’явилися. – Адам знову торкнувся плеча Джейн. – Забудь усе це. Просто викинь із голови. Чи хоча б зміни пароль.

– Ні, я хочу подивитися, може, він іще щось напише. – Джейн вийшла з фейсплейс швидше, ніж Адам устиг відібрати в неї «айпад» і взагалі щось зробити. Вона встала й сказала: – Я постійно думаю, що десь у куточку мого мозку зберігається спогад про те, що трапилося. Треба лише знайти це місце й вивільнити той спогад.

– Джейн, ти ж знаєш, що амнезія працює зовсім не так.

Вона знала, що Адам не збирався її повчати, але його слова прозвучали саме так, і це її розлютило.

– Взагалі-то, Адаме, я із цим живу, відчуваю це щодня. – В одній науковій статті, присвяченій проблемам амнезії, це назвали «тягарем невпевненості», і Джейн вважала таку назву дуже точною. – Я знаю, що ти маєш на увазі. Я тільки хочу сказати, що не можу облишити думки про те, що колись усе згадаю.

– Минуло вже два роки. Більшість спогадів, що могли відновитися, мали це зробити впродовж перших шести місяців.

– Але ж ми знаємо про мозок так само багато, як і не знаємо. – Ці слова вона почула від свого невролога, лікаря К., й вони запалили в душі Джейн свічку надії, яка, однак, ніколи не горіла занадто яскраво.

– Джейн, хіба ти не бачиш, що це тягне тебе назад? Ця твоя марна надія.

Вона відвернулася від Адама, щоб той не бачив, як до її щік приливає кров.

– Ти упевнила себе, що єдиний можливий шлях повернутися до нормального життя – це все згадати. А я кажу тобі, що цього не станеться. Краще знайди якийсь інший спосіб, аби зібрати себе до купи.

Вона надавила кулаками на очі.

Голос Адама здригнувся.

– Вибач. Я не хочу на тебе тиснути. Я просто намагаюся допомогти. Я не піду сьогодні на пари. Краще побуду з тобою.

– От за це я тебе й люблю, – сказала Джейн, і раптом в її очах з’явилися сльози, які вона ненавиділа; довелося витирати їх зовнішньою стороною долоні.– Але ні, йди на пари. Будь там найкращим, а я…

«Піду на Девідову могилу», – продовжила дівчина подумки, сподіваючись, що це розбуркає спогади. Наче перебування поруч із ним могло мати якийсь чарівний вплив на її мозок.

– А я трохи перепочину, – збрехала вона.

– Я міг би дізнатися, хто це, – сказав Адам. – Можу попросити когось із дружбанів-хакерів.

– Добре, – відповіла вона. – Давай дізнаємося. – Але її лякало закінчення допису: «І я збираюся розповісти. Усі за все заплатять». Наче це гра, рахунок у якій ще не підбито.

Він кивнув.

– Після пари й почну.

Адам іще раз її обійняв, а потім вийшов із кімнати.

Джейн більше не сідала за кермо автівки, але ж ніхто ще не скасував райдшерингу[2], та й мати дозволяла їй користуватися своїм PayPal-рахунком, хоча дівчина робила це дуже рідко, бо не хотіла, щоб мама знала її місце перебування. Джейн вилізла з вікна й рушила через газон до університетського паркінгу. Потім, коли до навчального корпусу на Конгрес-авеню залишалася лише пара кварталів, вона відкрила телефонний додаток і ввела запит. Думка про те, що вона зовсім скоро побачить Девідову могилу, змусила її закусити губу й відчути напад нервової нудоти.