Читать книгу Провина - Джефф Эбботт - Страница 12

Книжка спогадів Джейн, написана нею упродовж багатьох днів і тижнів після аварії

Найменш обміркований із усіх постів на фейсплейс за всю історію цієї соцмережі допис моєї мами: «Джейн пригадала, що тоді олень вибіг мало не під колеса її автівки».

Це була величезна й огидна мамина брехня, що її в Лейкгевені ніколи не забудуть. Припускаю, вона сказала це у намаганні, щоправда, дуже наївному та марному, применшити руйнівний ефект записки самогубці, знайденої серед уламків. І я підтримала маму лише тому, що всі лейкгевенці, крім неї, здавалося, зненавиділи мене одразу ж після того, як звістка про знайдену на місці аварії записку поширилася містечком. (У перших звітах преси згадок про неї не було. Слідчий, який діяв в інтересах Голлів, знайшов її на місці аварії наступного дня серед уламків автівки й передав поліції. Співробітники поліції ніколи не показували записку журналістам, оскільки вона була частиною доказової бази розслідування. Потім, під час проведення якихось експертиз, її було пошкоджено. Знищено. Та слідчий на ім’я Ренді Франклін або сам, або за вказівкою адвоката Голлів обмовився про існування записки самогубці кільком знайомим із Лейкгевена. Проте це могли зробити й самі Голли. А потім брехня поширилися – все. Мене було втоптано в бруд.)

Хтось скаже, що ця от мама є вдовицею, а ще в неї дочка має суїцидальні настрої і щойно втратила пам’ять, тож її легше пробачити. Хтось саме так і думав, але більшість – ні. Може, якби мама тримала язика за зубами, і їй, і мені було б значно легше (лейкгевенці можуть бути дуже милосердними). Але ця її єдина тупа брехня, здавалося, змінила геть усе між містечком і нами на віки вічні. Це як у скандалах із спортсменами та кінозірками: брехня є гіршою за невідомість або відмовки.

До того ж усі мали відчуття, ніби вона постійно захищає власні інтереси. Її блог, «Квітка Лорел». Вона зробила собі ім’я на тому, що виставляла себе в інтернеті взірцевою матір’ю, ділилася своїми думками та батьківськими знахідками. Усі мої розваги та дитячі витівки, що зазвичай переповідаються лише членам родини, близьким друзям і далеким родичам під час кавування та нетривалих святкових зустрічей, миттєво перетворювалися на кавалки прозових текстів і виставлялися на огляд усього світу. В інтернеті опинявся кожен момент, коли моя мама стояла перед «важливим батьківським вибором». А потім усе це ще й коментувалося. Зрештою вона всі свої дописи видалила, та тільки тоді, коли їх було вже перекручено до невпізнанності й злостиво оббріхано. Я почала усвідомлювати її блогерську діяльність, коли до мене потроху, наче повільний приплив, почали повертатися спогади. А потім, другого після повернення додому з лікарні дня, я прочитала кілька її постів; це порадила лікар К., яка вважала, що читання маминого блогу може допомогти мені швидше відновити пам’ять про дитячі роки, навіть якщо я читатиму це з відстороненої позиції, немовби про якусь іншу дівчинку. У маминому блозі я завжди була Квіткою – вона ніколи не називала мене у своїх дописах просто Джейн. У такий спосіб вона збиралася мене захистити: змінила одну деталь, не називала мого імені. Деякі дописи були смішними, інші – зворушливими. Її материнська любов була очевидною. Але було більш ніж дивно читати про своє життя, мов роман, викладений на загальний огляд. Вона писала буквально про все: про мою першу закоханість, про першу менструацію, про те, як я провалила річний екзамен. Але хіба вона бодай раз поцікавилася, чи подобається це мені?

Повертаючись до оленя, скажу, що то був останній мамин «важливий батьківський вибір». І вона обрала брехню.

Олені, що вибігали споміж дубів і кедрів прямо на вулиці Лейкгевена, були реальною загрозою. На околицях оленів було більше, ніж койотів, і, попри швидке зростання Лейкгевена та сусіднього з ним Остина, продажі нерухомості в якому переживали справжній бум, наїхати на оленя і досі було дуже легко, особливо вночі. Зіткнення з оленем для більшості містян було найгіршим нічним жахіттям. Зазвичай у дорожньо-транспортних пригодах за участю оленів гинуть саме тварини, а люди відбуваються легкими травмами та пошкодженням автомобілів. Я дивилася результати національного щорічного дослідження, й виявилося, що в таких аваріях кожного року гине близько двохсот людей, а матеріальні збитки сягають кількох мільярдів доларів, що, як на мене, страшенно багато. Однак у Лейкгевені за останні двадцять років не було жодної аварії за участю оленів, у якій загинула б людина.

І от це сталося зі мною та Девідом, якщо вірити моїй мамі, письменниці, котра так і не зуміла змусити мешканців Лейкгевена повірити в цю історію.

– Просто кажи, що олень вискочив на дорогу, – суворим тоном повчала мене мама. Я вже четвертий день була вдома після повернення з лікарні. Попередні три я тільки те й робила, що або спала, або ходила будинком і брала до рук різні речі, бо лікар К. сказала, що фізичний контакт із різними предметами, що оточували мене багато років, може стимулювати відновлення пам’яті. Ми переїхали сюди, ще коли я була немовлям, і лікар К. покладала великі надії на те, що я матиму удосталь предметів, що нагадуватимуть мені про колишнє життя. Я не уявляла собі, як це може спрацювати, якщо мій мозок пошкоджений фізично. Та на той час я не піддавала сумніву те, що казала лікар К., бо вона була неврологом і мала рацію, адже я вже почала пригадувати деякі моменти з раннього дитинства. Спогади часом народжувалися в моїй голові й були схожими на сни. Мені доводилося зосереджуватися, концентрувати увагу, й тоді пам’ять прокручувалася, мовби відеофільм. Ось ми з Девідом граємо на вулиці у футбол; ось я під ялинкою розпаковую різдвяні подарунки, а поруч – мама і тато; ось я бігаю будинком і сміюсь; дивлюся з Камалою діснеївський музичний канал, ми з нею знаємо кожне слово і кожну ноту.

– Я не пам’ятаю ніякого оленя, – кажу я. Мама зробила мені на ланч сендвіч із шинкою, як вона каже, мій улюблений. Але я в цьому не впевнена. Мені цікаво, чи могла амнезія змінити мої смаки та вподобання. – Я що, сказала, ніби там був олень?

– Так, – сказала мама, споліскуючи тарілку. У її голосі бриніла залізна впевненість. – Ще коли ти була в комі. Ти розплющила очі й вимовила: «Там був олень, мамо, він вискочив на дорогу», а потім знову заснула. А наступного дня ти вже остаточно прийшла до тями.

– Коли я це сказала, там була медсестра чи лікар?

– Ні, там була тільки я. Лікар К. щойно вийшла. – Мама твердо дивилася мені в очі.– Там мусив бути олень, тому ти і викрутила кермо, щоб уникнути зіткнення. Це – логічне пояснення. Твій мозок знає, що це – правда.

– Але що змінює цей олень? Девід усе одно мертвий, а ще та записка…

– Ти її не писала. Ти просто не могла її написати. Бачу, однієї речі ти зовсім не забула, бо сперечаєшся так само, як і раніше. – Але, кажучи це, вона мене міцно обійняла.

– Окей, мам. Якщо ти кажеш, що я сказала, що там був олень, я тобі вірю. – Але я вимовила це тільки тому, що хотіла їй вірити.

– Так. І я збираюся написати це на своїй сторінці у фейсплейс. І у своєму блозі, в якому я вже кілька тижнів нічого не писала, бо ти попросила мене на якийсь час його призупинити. А ще я розповім про це у церкві та кільком іншим батькам, які нам симпатизують, і, звичайно ж, Голлам. Може, тепер вони припинять цю свою кампанію проти нас.

– Кампанію? – Звучання цього слова мені дуже не сподобалося. Ніби велася добре організована діяльність.

– О, вони такі засмучені. Я розумію. Девід був їхнім сином. Але, сонечко, довкола тебе ведуться всілякі брудні розмови. Це очевидно. Їх ведуть, може, й не самі Голли, а їхні друзі. Та все це поширюється дуже швидко, наче пожежа у вітряний день. Ціла група людей регулярно поширює про нас усіляку дезінформацію та відверту брехню, і це триває вже не один день. Я маю відчуття, що Голли могли б стати на наш бік і покласти цьому край.

– Але я зовсім нічого не пам’ятаю. І тут цей спогад про оленя. Який це матиме вигляд? – Я відчула, як уся холону від паніки.

– Усе буде добре. Це – твій останній спогад. Пам’ять є дуже селективною.

– Мамо, не знаю, чи люди нам повірять.

– Але це ж правда. (Нотатка, зроблена синім чорнилом: «Перечитуючи це знову, я зрозуміла, що мама упевнила себе в правдивості власних слів. Вона повірила в це усім серцем і душею, бо це було ліпше, ніж думати, що я могла написати ту записку й захотіти покинути її саму на всьому світі».)

– Це через тата?

– Не будь дурною. Два зовсім різні нещасливі випадки.

– Мам, я не можу про це брехати. Я просто не зумію.

– Вони розіпнуть тебе у школі. Девід був популярним хлопцем, Джейн, і похорон уже відбувся. Тепер їхнє горе перетвориться на лють, жагучу ненависть до тебе. Я вже зіткнулася з цим, коли ходила до супермаркету. На мене всі витріщалися. Одна мамочка навіть сказала, що на місці Девіда мусила бути ти. Нехай. Не звертай уваги. І ще мене попросили відмовитися від усіх моїх волонтерських посад. Ти маєш коло близьких друзів, але, вибач, сонечко, це коло дуже вузьке. А Девід був зіркою. Я у твоєму віці була не такою, у школі я була популярною і знала, як із цим упоратись. Знаєш, люди з радістю повірять у будь-які брехні, що роблять тебе поганою.

– Тоді чому я була з цим суперпопулярним хлопцем, мамо, якщо я – аж така вигнанка? – Саме тоді я вперше почула про наш із Девідом протилежний соціальний статус.

– Ви більше не належали до одного кола. І ти віддалилася від багатьох своїх друзів після татової смерті. Ти змінилася. – Мама закашлялася, ніби останні два слова її душили.

– Змінилася?

– Ти трималась осторонь від людей. Ти скинула з себе всі позакласні обов’язки. Уже не так багато зависала з друзями. – Вона підбадьорливо погладила мене по плечі.– Піду й додам допис про оленя на своїй сторінці у фейсплейс. А потім треба буде зробити кілька телефонних дзвінків.

– Мам, я не зумію зв’язно про це говорити.

– Звичайно. Ти й не мусиш. У тебе пошкоджено мозок, – відповіла вона так, ніби це було перевагою.

Мені страшенно захотілося розплакатись, але сил плакати не було, я вже виплакала всі сльози. Після виходу з коми я весь час була приголомшеною та перестрашеною, почувалася так, ніби от-от занурюсь у розпач. Не могла спати. Весь світ здавався мені чужим. Відчуття було таке, ніби я не знаю правил гри. Коли ти хворієш, хіба люди не мусять бути до тебе добрими, надавати підтримку? Я була хворою, а мама казала, що мене всі ненавидять. Страх, який народжувався десь під хребтом, піднімався до шиї, згортався кільцями й розливався по всьому тілу. Страх усвідомлення того, наскільки змінилося моє життя.

– Ні, мамо.

Мама нахилилася ближче до мене.

– Ти пам’ятаєш лише один кадр із нещасливого випадку. Мов спалах. Олень біжить перед капотом твоєї автівки, і ти викручуєш кермо, щоб на нього не налетіти. Повторюй за мною.

Я повторила:

– Там був олень, він біг перед нами. Більше нічого не пам’ятаю. – Доки я це говорила, почувалася, ніби навколо моєї шиї затягується петля.

– Правильно. Розкажеш це Камалі. А вона розповість іншим дітям, усім, чиє слово важить.

– Мамо…

Але вона вже сіла за комп’ютер і відкрила фейсплейс, аби написати цей свій коротенький пост про нібито згаданого мною оленя, що мусив у якийсь чарівний спосіб урятувати мене від статусу самогубці. Мама позначила в цьому пості мене, тож він мусив з’явитись і на моїй сторінці.

Мені треба було написати Девідовим батькам листа з вибаченнями за нещасливий випадок, але я цього не зробила. Тому моїм першим після аварії виступом перед світом був мамин допис, що містив наївну відмовку, цю дешеву брехню про оленя.

Авжеж, мама не думала, що слідчій, який працював на адвоката Голлів, той містер Франклін, а заразом і вся команда поліцейських, які займалися розслідуванням аварії, прочешуть обидва схили й не знайдуть у м’якому ґрунті жодного відбитку оленячих копит. Вона не розуміла, що стандартна процедура розслідування аварій, що відбуваються в подібній до нашої місцевості, найперше передбачає перевірку наявності факту ДТП за участі тварин. Усе свідчило про те, що в день аварії жоден олень взагалі не з’являвся поблизу того відтинку дороги. Я вже мовчу про те, що невролог-консультант, який свідчив на користь Голлів, із легкістю спростував таке магічне повернення одного-єдиного спогаду.

А потім, щойно звіт про проведене розслідування, в якому було спростовано інформацію про наявність оленя, потрапив до рук Голлів, я миттю перетворилася з нещасної дівчини, котра розбила свою автівку та втратила пам’ять, на огидливу брехуху. Ату її, ату!

Вони розповіли всім і кожному, що ми з мамою брехали.