Читать книгу Провина - Джефф Эбботт - Страница 4

Щойно прокинувшись, Перрі Голл дозволила собі ще раз добряче виплакатись, а потім пішла в душ, у якому ще трохи похлипала, стоячи під пружними струменями. Коли ридати вже не стало сили, вона сказала собі: «Досить, більше не треба». Тепер жінка відчувала в собі готовність поглянути в очі жахливому дню. Вона витягла з холодильника пару ложок і лягла на канапу, поклавши їх на повіки, аби прибрати набряки з-під очей. Розвеселі голоси ведучих ранкового телешоу та їхня занадто бадьора балаканина роз’їдали мозок. Перрі вирішила вдягти скромний темний топ і сірі слакси з малопомітним візерунком, а з прикрас – срібне кольє, яке Девід подарував їй на Різдво, коли ще ходив до середньої школи. Вона ретельно наклала макіяж. Оглянувши себе, Перрі подумала, що має смутний, але елегантний вигляд. Зараз їй треба бути сильною. Заради пам’яті про Девіда, заради всіх, кому потрібно, щоб вона була сильною. Перрі подивилась у дзеркало й упевнилася в тому, що нижня губа більше не сіпається.

Вони зі скоро-колишнім-чоловіком Келом домовилися поснідати в «Беконі» – модному лейкгевенському ресторані, відомому тим, що там подають сніданки цілий день, а ще своєю багатолюдністю. Тепер, коли почався навчальний рік, вранці там завжди можна зустріти когось із її друзів, адже в цьому ресторані зустрічаються і громадські активісти, й уболівальники, й волонтери, тобто люди, які завжди чимось опікуються: футболом, волейболом, хоровим співом, оркестрами, робототехнікою, фізикою чи якимось шкільним клубом, що їх у лейкгевенських школах безліч. Школи цього району вважають престижними, входять до національного рейтингу, й батьки учнів багато часу присвячують безкоштовній праці, допомагаючи вчителям і тренерам. Колись і вона робила так само, волонтерство було її життям. Зробивши біля стійки замовлення, вони з Келом пройшли в глиб зали, й, неначе брижі на спокійній воді, у приміщенні зчинився легкий рух – голови присутніх повільно поверталися, проводжаючи містера й місіс Голл поглядами. Перрі глибоко вдихнула й приготувалася до ввічливих тортур на зразок «Як ти?» (начебто їй хоч колись могло стати легше), «Маєш пречудовий вигляд» (абсолютно не має значення), «Він у кращому світі» (найстрашніше, але таке ж безглузде й малозначуще для неї, жінки, яка понад усе хоче його повернути). Перрі вважала, що знайомі та друзі повторюють ці банальності не стільки для неї, скільки для самих себе. На її думку, звичайного «Мені шкода» було більше ніж достатньо, воно, принаймні, не могло її ранити й бодай натякало на те, що їм не байдуже і що її горе змушує їх ніяковіти чи дякувати Богові, що ця трагедія сталася не з ними. Авжеж, їхні діти були живі-здорові, а от її вродливий, розумний, шляхетний син лежить у сирій землі.

Ронні Джервіс, місцева зірка і за сумісництвом невтомна збирачка коштів для лейкгевенського шкільництва, обійняла їх обох і виголосила дві з трьох банальностей, на які Перрі й очікувала.

– Побачимося на урочистому зібранні наступного тижня, – промурмотіла Перрі у відповідь, бажаючи понад усе, аби їй якнайшвидше дали спокій.

– Звичайно, – сказала Ронні.– Будь сильною, люба.

Голли сіли за стіл і взялися до страв. Кел мав поганий вигляд, утомлений і пошарпаний. Але коли вони вже допивали каву, він узяв Перрі за руку. За руку, з якої вона вже зняла обручку.

Після сніданку вони поїхали на кладовище. Кел – великий і сильний, цілеспрямований чоловік, котрий у коледжі грав у футбол, а потім зробився успішним бізнесменом – завжди, здавалося, з великими труднощами підходив до могили, ніби бути поруч із Девідом йому було нестерпно. Він заледве тягнув ноги. Перрі спочатку міцніше стиснула, а потім відпустила його руку.

Коли вона сказала: «Там щось на камені», він заперечив: «Ні, це просто сонячне світло», бо на граніт лягла тінь від гілки високого дерева. Та коли вони підійшли ближче й зупинилися перед могилою, вона чітко побачила на надгробку слова «Усі за все заплатять», виведені білою крейдою.

– Що це таке? – придушено вигукнула Перрі. Літери були маленькими, гарно виписаними й містилися прямо над висіченим на граніті іменем «Девід Келгун Голл». Кел опустився навколішки.

– Крейда… – Він потер літери великим пальцем, і вони розмазалися.

– Що це означає? – Холодна лють вибухнула в грудях, затьмарюючи її горе.

– Це означає тільки, що хтось – ідіот, – сказав Кел. Перрі побігла до автівки й принесла пляшку води та паперові рушники (вона й зараз тримала їх напоготові, начебто й досі мала маленьку дитину, яку постійно треба мити та витирати) і заходилася змивати напис, швидко перетворивши його на білу калюжку.

– Треба було мені спочатку це сфотографувати, – сказав Кел, оглядаючись довкола. – На інших могилах такого немає. Тільки на Девідовій. – Він обійняв Перрі, і вона міцно до нього притулилася.

– Що це означає? – Тепер уже вона контролювала свій голос.

– Мабуть, це якісь бездумні дітлахи. Я зателефоную до адміністрації та повідомлю про це, нехай знають. Давай ліпше зробимо те, для чого прийшли. Давай спробуємо виправити цей ранок.

– Привіт, сонечко, – сказала Перрі, кладучи квіти на могилу з такою ж ніжністю, з якою колись поправляла ковдру на сплячій дитині. Вона не звертала уваги на білі сліди на граніті. Упродовж кількох хвилин жінка говорила з сином, розповідаючи йому про все, що відбулося в родині, проте жодним словом не прохопилася про шлюборозлучний процес, що тривав уже якийсь час і от-от мав завершитись. Вона знала, що Кел не зможе цього зробити, не зможе поговорити з Девідом так, ніби він і досі був живим. Її мати робила так само на могилі її батька, й Перрі тепер не знала, як іще в такій ситуації можна поводитись, що ще можна робити. Мовчати, не говорити нічого було б для неї гірше й важче, ніж терпіти постійний біль від того, що її хлопчика більше немає.

Перрі закінчила свій монолог, і Кел кахикнув. Вона потяглася до його руки, й уже за мить він узяв її долоню у свою.

Що ще можна було додати? Клей, на якому тримався їхній шлюб, лежав зараз під землею, біля їхніх ніг. Через секунду Кел випустив її руку й витер очі й обличчя носовичком. Із монограмою – ініціалами Девіда. Перрі придбала лляну тканину, коли син закінчив котильйон – звичний для Лейкгевена шкільний курс танців та етикету, що його Девід ненавидів, але відвідував зі своєю звичайною чарівливою усмішкою. Кел купив йому відеогру. Її подарунок виявився ліпшим, ним і досі можна користуватися.

– Ти не хочеш тут бути, – сказала Перрі чоловіку таким тоном, ніби він самим лише своїм нерівним диханням і невпевненою позою зраджував її.

– Не думаю, що мені хоч колись стане легше.

– А хто тобі сказав, що мусить бути легше? – підвищила вона голос.

– Я все знаю, Перрі. Заради Бога, дозволь мені переживати своє горе так, як я хочу. Не всі можуть це робити, як ти.

Перрі не могла повірити, що він визвіриться на неї сьогодні прямо тут, на кладовищі, опоганюючи могилу свого власного сина.

– Я не хочу цього розлучення, – прошепотів він голосом, що був заледве голоснішим від вітерця.

– Не тут і не зараз.

– Чому ти не хочеш поговорити про це перед ним? Хіба він не має знати, що відбувається в нашому житті? Гадаєш, він би схвалив це розлучення?

– Досить. Келе, будь ласка, зупинись. – Вона раптом заквапилася назад до автівки. Швидко сіла на пасажирське сидіння. Їй здалося, що в салоні пахне чужими парфумами, не такими, як у неї. Від запаху лаванди скрутило живіт. Але ж це вона наполягла на тому, щоб вони жили нарізно, а потім – щоб розлучились, тож нема чого нарікати на те, що Кел міг утішитися в чиїхось іще обіймах. Але тепер вона ненавиділа його ще трохи більше. За те, що він зміг рухатися далі.

– Тільки відвези мене назад, – попросила вона, коли Кел сів у машину.

– Я сподівався, що ми проведемо цей день разом, – тихо сказав він. – Мені не хотілося б залишитися самому.

«Запах лаванди підказує мені, що ти не сам», – хотіла сказати вона, але змовчала. Сьогодні був не той день.

– Просто мені треба якийсь час провести на самоті. Вибач.

«Чому я прошу вибачення? – подумки картала себе Перрі.– Мені немає за що просити вибачення». Потрясіння від видовища напису на надгробку поверталося.

«Усі за все заплатять». Була лише одна людина, котра мусила заплатити. Джейн Нортон.

Вона намагалася не думати про цю дівчину ніколи. Але вдавати, ніби Джейн Нортон більше не існувало, було неможливо. Нортони мешкали в сусідньому будинку.

Ну добре, тепер там залишилася тільки Лорел Нортон. Джейн пішла за вітром, припускали, що вона з’їхала з глузду і живе десь на вулицях Південного Остина, якщо вірити лейкгевенським пліткаркам, які славляться блискавичністю поширення інформації, але й недостовірністю новин теж. До Перрі вже долітало кілька диких чуток про теперішнє життя Джейн. Нібито Лорел не вдається вмовити її повернутися додому. Батько Джейн – Брент – помер три роки тому, за рік до аварії, і не було ніяких інших родичів, які б могли допомогти. Лорел Нортон нудилася у своєму великому будинку сама, відмовляючись його продати. І Перрі тепер нудитиметься у своєму поруч із нею.

Колись мешканці обох будинків були такими щасливими, насолоджувалися повнотою життя. А тепер ці два будинки неначе потрапили в пастку: у них залишилися тільки втрати, нічого, крім втрат. І десь по землі ще ходить ця маленька брехлива сучка, вона дихає, підставляє обличчя сонцю, а не лежить у холодній могилі, яку так легко опоганити.

– Перрі,– Кел і досі не завів двигун, – мені так шкода. Мені шкода, шкода… Страшенно шкода… – Він заховав обличчя в долонях. Не плакав, хоч і заледве стримував сльози, що вже готові були пролитися.

– Не треба…

– Я не зумів уберегти нашого хлопчика від небезпеки. Це через мене ми повернулися жити до Лейкгевена. Якби ми залишилися в Сан-Франциско… Якби ми сюди не переїхали… Якби я віддав його до приватної школи… Якби я тільки…

– Не треба себе звинувачувати. Ніхто не міг знати, що вона спробує… Що вона йому зашкодить.

– Я знаю. Але почуваюся так, ніби це я його недогледів.

– Колись я уявляла собі найгірше, – сказала Перрі повільно. Кел повернувся до неї обличчям. – Найгірше. Що він може опинитись у вогні, потрапити під потяг, захворіти на невиліковну хворобу. Розумієш, я тоді вірила, що коли я уявляю такі жахіття, то вони ніколи не стануться. Я дійсно у це вірила. Мої думки були наче захисним щитом для Девіда. Але мені ніколи й на думку не спадало, що треба берегти його від якоїсь ідіотки, котра захоче вбити себе і його заодно.

Кел дивився на неї майже впритул, і вираз його обличчя поступово м’якшав. «Він і досі тебе кохає,– подумала Перрі.– Він тебе кохає, а ти його відпихаєш. Ти втратила свого сина й тепер намагаєшся позбутися і чоловіка». Але ні на які почуття вона вже була не здатна. У неї просто скінчилися сили. Її серце вже було до всього байдужим. Перрі подивилася на могилу, що тепер була її якорем, її компасом.

– Я б хотіла потрапити до своєї машини, – сказала Перрі.– Заходь десь о шостій, пообідаємо разом. Як тобі така ідея?

– Добре. – Він прочистив горло. – Думаю, я організую щось на зразок менторської програми, що носитиме Девідове ім’я. Щось таке, що допоможе підліткам із неблагополучних родин вийти на ринок програмного забезпечення. – Кел був виконавчим директором двох стартапів, один із яких виявився цілком успішним, а другий, хоч і провалився, багато чого його навчив. Кел швидко оговтався після провалу й узявся за новий проєкт. Перрі боялася, що вони втратять будинок, але чоловік швидко переорієнтувався, і його справи знову пішли вгору. Зараз Кел працював сам на себе, займався приватними інвестиціями по всій країні. Він казав, що саме в цій царині й крутяться справжні гроші. Якби Девід був живий, приватне інвестиційне бюро його батька могло б перейти до нього. Перрі знову визирнула у вікно. Так багато всього пішло намарно, протекло крізь пальці.

– Прекрасний спосіб ушанувати його пам’ять. – Вона наказала собі не плакати.

Кел заїхав на паркувальний майданчик «Бекона» й зупинив автівку поруч із її «лексусом».

– Побачимось о шостій. Я принесу вино.

– Звучить чудово. – Перрі потяглася й обійняла його. Вона сподівалася, що Кел не сприйме це як заохочення до чогось більшого. Він обійняв її у відповідь, щоправда, без особливого ентузіазму. Потім Перрі сіла у своє авто й зачекала, доки Кел від’їде.

Вона не поїхала назад до будинку, в якому вони колись жили разом.

Вона зупинилася біля крамниці, придбала мийні засоби й повернулася на кладовище.

Вона підійшла до Девідової могили та опустилася навколішки прямо на мокру траву. Потім розбризкала очищувачем на граніт і ретельно стерла залишки небажаних слів.

– Дитинко, – прошепотіла Перрі до Девіда після того, як стерла всю крейду. – Я так за тобою сумую. Що це таке? Що це за брудний непотріб на твоєму камені? Хто це зробив?

Коли надгробок знову став чистим, їй зробилося значно легше. Перрі тихо говорила до могили, розповідаючи синові про те, чим наповнені її дні, чим займаються його друзі, хоча вона і раніше, й тепер дуже мало знала про справи Камали Ґрейсон, Тревора Блінна та інших, бо думки про їхнє радісне та щасливе життя в коледжі змушували її серце наповнюватися новою гіркотою.

Вона почула звук наближення автівки і повернулась у той бік. Бічною алеєю, що вела до Девідової могили, їхав седан. Перрі аж здригнулася від гніву на того, хто так несподівано урвав її самотність. Водій спочатку скинув швидкість, а потім прискорився. Через вікно Перрі побачила Джейн Нортон, яка сиділа на задньому сидінні й дивилася на неї.

Щось усередині Перрі надломилося.

Джейн нахилилася до переднього сидіння і щось сказала водієві. Автівка рушила вперед, але, щоб виїхати з кладовища, треба було зробити майже повне коло, й Перрі, раптово схопившись на ноги, кинулася бігти ліворуч, аби перехопити її на виїзді. Жінка досягла односторонньої дороги раніше, ніж авто виїхало за ворота, і вискочила на середину шляху, високо піднявши руки. Машина скинула швидкість. Водій – немолода жінка з кучерявим сивим волоссям – висунула голову в вікно і голосно сказала:

– Перепрошую, мем.

У Джейн Нортон, очевидно, зовсім не залишилося мізків, бо вона й уявлення не мала про те, що наробила своєю дурістю, бездумністю, необачністю, нахабністю. Перрі фурією налетіла на автівку, лице її палало від люті. Вона відчинила дверцята, хоча Джейн і намагалася їх замкнути.

– Навіщо ти сюди припхалася? – закричала Перрі, витягаючи дівчину з салону.

– Я викликаю поліцію, – попередила жінка-водій, беручи до рук смартфон.

– Ні, не треба, – попросила Джейн, але Перрі не була впевнена, до кого та звертається: до жінки за кермом чи, може, до неї. Мимохіть Перрі подумала, що дівчина має жахливий вигляд. Цілком імовірно, що вона й справді зробилася безпритульною.

– Ти хочеш його побачити? Хочеш йому що-небудь сказати? – продовжувала Перрі.– Може, ти вже тут побувала й написала отой непотріб на його надгробку?

Обличчя Джейн було дуже блідим.

– Що? Просто дозвольте мені поїхати.

– Е, ні. Іди й привітайся з ним. Іди й подивися, що ти наробила. – Однією рукою Перрі вчепилася дівчині в волосся, другою тримала її за плече й тягла до Девідової могили, просто через бездоганний холодний і вогкий газон. – Любий, подивися, хто до тебе прийшов. Це – Джейн. Ти пам’ятаєш Джейн? Вона тебе вбила.

– Місіс Голл, припиніть це. – Джейн була здатна хіба що на жовчну відповідь, але не на спротив і втечу.

Перрі, не думаючи, вдарила дівчину по обличчю, а потім кинула її на траву.

– Я не знала, що ви тут будете, – сказала Джейн.

Ці слова справили ефект ляпаса.

– А де ще, по-твоєму, я можу бути? На манікюрі? У супермаркеті? Я тут навіть тоді, коли мене тут немає. Він завжди присутній у моїх думках. Ти забрала його в мене, а тепер іще й не знаєш, що я могла тут бути, та ще в такий день?

Джейн притиснула до надгробка обидві долоні, поволі провела ними по граніту догори, а потім обернулася через плече й знизу подивилася на Перрі.

– Мені дуже шкода. Я тільки й можу постійно це повторювати. Дуже багато разів. – Обличчям Джейн котилися сльози.

– Це тебе так мати навчила? Думаєш, якщо ти багато разів скажеш, що тобі шкода, то я тебе вибачу?

– Чого ви від мене хочете? – відповіла Джейн. – Я не можу його повернути. Чому не можна, щоб ми обидві просто за ним сумували?

Перрі здригнулась, а потім відвернулася від Джейн і, похитуючись, пішла геть, потім впала навколішки біля якоїсь могили, що належала чиїйсь дитині, матері, сестрі чи коханій.

– Будь ласка, більше ніколи сюди не приходь. Я не хочу тебе тут бачити.

– Поліція вже їде, – прокричала жінка-водій, розриваючи довколишню тишу. Вона тримала в руці телефон і показувала ним у бік Джейн і Перрі.

Перрі похолола від переляку. «Що, Господи, що я кою? Вдарити дівчину з пошкодженим мозком прямо на Девідовій могилі!» Її лють почала випаровуватись, але ненависть нікуди не ділася. Ця ненависть була схожою на насінину, що її Перрі може посіяти у своєму серці, що зійде й почне рости, заживе своїм власним життям, якщо їй це дозволять. Ця ненависть була такого роду, що легко перетворюється на одержимість. І на якусь коротку жахливу мить Перрі забажала піддатися спокусі й дозволити насінині впасти в підготовлений ґрунт. Джейн так і не заплатила за те, що зробила з Девідом. Так і не заплатила…

Віддалік почувся звук поліцейської сирени.

– Місіс Голл… – Джейн стояла над нею, очі дівчини почервоніли.

«Охолоджені ложки легко це виправлять», – подумала Перрі.

Волосся Джейн було в іще більшому безладі, ніж раніше.

«Невже це зробила я? – здивувалася Перрі.– Ну так, я ж тягла її за волосся».

Джейн підібрала та знову вдягла потворні сонцезахисні окуляри, що впали від удару Перрі.

– Поліція буде тут уже за хвилину. Я йду до машини й чекатиму на них там. У мене є свідок. Я маю підстави для звинувачення.

Перрі нічого не відповіла. Їй страшенно захотілося розридатися, скрутитися клубочком і лежати так, аж доки не настане смерть. Вона так добре трималася цього ранку, але Джейн вибила її з колії.

– Я маю підстави для звинувачення. Ви мене розумієте?

– Просто йди звідси, – видушила Перрі.

Джейн повернулася й пішла назад до автівки. Патрульна машина з увімкненою мигалкою вже під’їхала й зупинилася біля седана, водій якого махала руками, спочатку підкликаючи поліцейських, а потім показуючи в бік Джейн і Перрі.

Перрі повільно звелася на ноги.

– Леді, що тут відбувається? – Офіцер поліції, яка вилізла з патрульної машини й тепер оглядала бездоганне вбрання Перрі та поношений одяг Джейн, була дуже молодою й мала туго закручене на потилиці волосся.

– Он та божевільна, – пояснила жінка-водій седана, показуючи на Перрі,– напала на мою пасажирку. Вона силоміць витягла її з автівки.

– Сталося непорозуміння, – втрутилася Джейн. – Вона не хоче, щоб я відвідувала могилу її сина. Я більше цього не робитиму. І якщо ви не збираєтеся мене заарештувати, я звідси їду. – Джейн сіла в машину. Водій зробила те саме, й вони рушили. Офіцер їх не зупинила.

Перрі спостерігала за їхнім від’їздом. Вона вся тремтіла. Лють остаточно зникла, й тепер у серці лишилася тільки сяйлива порожнеча.

– Мем, із вами все гаразд? – поцікавилася офіцер. – Бажаєте, щоб я комусь зателефонувала?

Перрі осмикнула одяг, перевірила нігті та поправила зачіску.

– Усе гаразд, – збрехала вона. Зусиллям волі натягла спокійний вираз на обличчя. – Дякую, що швидко відреагували. – Начебто це вона викликала поліцію.

– Мем, я не знаю, що трапилося між вами й тією дівчиною, але ви не можете витягати людей за волосся з автівок.

– Мені сказали, що мій син був живий іще дві хвилини після того, як його витягли з автівки, – сказала Перрі.– Його намагалися врятувати, але не змогли. І от я питаю, чи могли вони намагатися краще? А ви ніколи про це не думаєте, офіцере? Що ви могли б краще постаратися?

– Я дуже стараюся кожного дня, мем.

– Упевнена, що саме так ви й думаєте, – відповіла Перрі.– Я не хочу здатися брутальною, але якби ваша дитина лежала в розтрощеній автівці, якими були б тоді ваші зусилля? Ви про це ніколи не замислювалися? – Її голос тремтів. – Я хочу сказати, якщо ви можете постаратися щось зробити, аби ваш син не крутився з отакою дівчиною, котра вирішує покінчити зі своїм життям, а натомість убиває вашого сина. – Її голос стишився до шепоту. – Я завжди буду її звинувачувати. Завжди.

– Мем, я дуже співчуваю вашій втраті.

– Це не ваша провина. Це зробила вона! – Перрі показала пальцем у той бік, де зникло авто, в якому поїхала Джейн. – Вона – потвора. Мій син…

Але офіцер поліції не могла сказати нічого такого, що виправило б ситуацію.

«Усі за все заплатять». Якби тільки це було правдою. Якби тільки вона могла зробити так, аби це стало правдою. Але вона нічого не могла вдіяти.

Перрі розвернулася й пішла до свого «лексуса» з усією гідністю, на яку була здатна. Вона сіла за кермо, руки її тремтіли. Що, коли Джейн розповість кому-небудь про те, як Перрі на неї накинулася? Вона з такою майстерністю грала свою роль, ніколи нікому і слова поганого про Джейн не говорила. Вона почувалася такою досконалою в своїй ґречності та всепрощенні. Люди називають Перрі святою за її доброту. «У жінки-водія є відеозапис того, як я витягаю Джейн із машини за волосся. Я її вдарила, хай і не сильно, але вдарила».

Та це не матиме ніякого значення. У Лейкгевені Джейн Нортон зробилася парією, мимовільною вбивцею, а Перрі тепер назавжди буде матір’ю вбитого хлопця. Ось за це Перрі й ненавиділа Джейн: та вкрала не лише Девіда, а й її нормальність. Перрі вважала себе матір’ю від моменту, коли тільки дізналася про свою вагітність, а Джейн вкрала її звичне самопочуття.

Вона зробила більше, ніж просто вбила Девіда. Вона знищила все те, чим колись була Перрі.