Читать книгу Провина - Джефф Эбботт - Страница 9

– Радий, що ви погодилися зі мною зустрітися, – сказав Кевін. Джейн сиділа навпроти нього в дослідницькій кімнаті на факультеті практичної психології.– Поговорімо відверто. Ви – розгублені. Майже безхатченко, вас звинувачують у спробі чи то суїциду, чи то вбивства, ваше колись великонадійне життя обернулося катастрофою та руїнами.

– Вам треба працювати з дітьми, – сказала Джейн.

Він не засміявся і навіть не усміхнувся у відповідь, і Джейн подумала: «Добре, він, схоже, не збирається витрачати шість тижнів на вибудову взаєморозуміння». Кевін нахилився вперед.

– Давайте я вгадаю, а ви скажете, якщо я помиляюся. Психотерапевти вам не подобаються, тому що вони завжди ходять на задніх лапках кругом та навколо. Так обережно говорять про те, чи то був нещасливий випадок, чи то була спроба самогубства, у чому була провина Девіда Голла. Скажу одразу, я на задніх лапках ходити не збираюся. Я використовую більш прямолінійну методику.

Джейн здалося, що на всіх численних і безрезультатних зустрічах із психотерапевтами він сидів із нею поруч.

– Гаразд, – сказала вона не дуже впевнено, вирішивши подивитися, що буде далі.

– Цілком може бути, що ви підсвідомо пригнічуєте власну пам’ять через те, що забуті спогади пов’язані з дуже сильними емоціями. Як на мене, вам має хотітися перевірити, чи дійсно причиною амнезії є виключно фізичне пошкодження.

– Мені робили ОФЕКТ, – сказала Джейн, гадаючи, чи знає він, що це таке.

Але після того, як Кевін зрозумів, що вона не збирається продовжувати, він сказав:

– Однофотонна емісійна комп’ютерна томографія. Показує, як кров потрапляє до різних ділянок головного мозку, та дозволяє виявити пошкоджені місця, куди кров майже не доходить. І що ж?

– Я маю пошкодження скроневих доль.

– Які відповідають за збереження довготермінової пам’яті. Саме так. Але спогади про роки дитинства поступово відновилися, правильно? Принаймні, про це пише у своїх газетних статтях містер Васкес.

– Так.

– Закон Рібо. Простіше кажучи, найдавніші спогади забуваються найважче.

– Так. – Джейн чула прізвище Рібо від лікаря К. Цей француз був психологом і досліджував пам’ять.

– Ви пригадали все, крім років у старшій школі.

– Так.

– Тому причина може бути як емоційною, так і фізичною. Ви втратили батька?

– Так.

– І амнезія починається саме в той час. Від моменту, коли ви пішли до старшої школи за кілька тижнів до батькової смерті, й до нещасливого випадку та смерті Девіда. Випадіння пам’яті обмежується двома жахливими трагедіями.

Джейн нічого не сказала.

– Тож якого результату ви очікуєте від нашої спільної роботи?

У неї не запитували нічого подібного вже дуже давно. Джейн мало не затремтіла під його уважним поглядом.

– Я хочу згадати. Я хочу дізнатися, що не вбивала Девіда навмисно. Що це і насправді був лише нещасливий випадок. Я хочу з усім цим упоратися, – сказала вона. – Я хочу закінчити навчання. Хочу бути самодостатньою, хочу, щоб Девіда…

– Девіда вже немає.

– Я хочу, щоб Девіда не було так багато в моїх думках. Я не хочу, щоб мене й далі звинувачували в цьому жахітті. У містечку, де ми жили, у школі, до якої ходили, мене всі ненавидять. У мене залишився тільки один друг. Якщо то був нещасливий випадок, мене зможуть пробачити. Але спроба самогубства не буде прощеною ніколи.

– Боюся, що вас завжди звинувачуватимуть. Нам доведеться виробити певні стратегії, що допоможуть вам із цим упоратись і не дозволять людському осуду та звинуваченням вам зашкодити. Ми придумаємо, як вас убезпечити.

– Кевіне, це буде важко зробити. – Джейн зовсім не вміла й вважала, що ніколи не зможе навчитися долати почуття провини. Вона була здатна лише заховати його на задвірки свідомості, де воно неспокійно вовтузилося, лютуючи й шукаючи виходу.

– Джейн, ваша проблема – зовсім не крихітна. Гадаю, і плани в нас теж мають бути великими.

Вона потерла долонями бильця крісла.

– Окей. То як ми це все почнемо? Ви будете аналізувати моє життя від самого народження? У мене було дуже миле нудне дитинство.

Її погляд вивчав його черевики. Вони були помітно неновими та стоптаними. Аспіранти ніколи не мають грошей.

– Розкажіть про той день. День аварії. Я знаю, що ви нічого не пам’ятаєте. Це так?

– Це що, запитання з підтекстом?

– Ні. Хтось мусив розказати вам бодай щось про той день.

– Того дня Девід і я вийшли зі школи о шістнадцятій п’ятнадцять. Нас бачили разом. Він написав батькам, що залишиться в товаришки попрацювати над шкільним проєктом, а потім пообідає десь у центрі. Ми взяли мою автівку.

– Вам із ним задали додому зробити спільний проєкт?

– Очевидно, ні. Ми мали тільки два спільних предмети: хоровий спів і підприємництво.

– У старшій школі вивчають підприємництво?

– Так, у Лейкгевенській старшій школі є такий предмет. – Вона на мить зупинилась. – Один наш друг, Тревор Блінн, бачив, як ми разом поїхали від школи.

– Ви жили в сусідніх будинках. Хіба ви не могли просто поїхати додому й там поговорити?

– Авжеж, могли. Тільки ми цього не зробили.

– І ви того дня не листувалися електронною поштою, не обмінювалися есемесками? Якщо я розумію правильно, саме так американські підлітки узгоджують свої плани. – Він злегка усміхнувся.

– Ні.– Джейн засовалася в кріслі. Це починало скидатися на допит. Більшість психотерапевтів, навпаки, намагалися пом’якшити можливий негативний ефект своїх запитань. Але, може, у цьому і полягав його особливий метод. – Дівчина на ім’я Емері Боумен каже, що передавала мені записку на уроці підприємництва, бо вона сиділа між мною й Девідом. Я хочу сказати, люди не передають одне одному записки, коли можуть послати есемеску. Але на підприємництві, як мені сказали, від нас вимагали вимикати телефони на початку уроку й дозволяли вмикати їх знову лише після дзвоника. Ми всі клали мобільні в особисті шухлядки й забирали після уроку.

– Що було в тій записці?

– Я її не зберегла, тому й не знаю. – Погляд Джейн опустився донизу.

– І ви не знаєте, де зараз ця записка?

– Думаю, я могла її викинути. Чи, може, вона загубилась у лікарні, коли з мене зрізали одяг. – Джейн продовжувала дивитись у підлогу. – Там, імовірно, було щось типу «Давай зустрінемося після уроків». Адже відбулося саме це.

– То цілих шість годин ви були разом невідомо де й ніхто не знав, що ви робите. Мабуть, вам дуже важко це все усвідомлювати. – Його тон нарешті пом’якшав.

– Того вечора нас бачили в центрі. Спочатку ми обідали. Потім були в крамниці. Ми купували ломик. У Девідовій кишені знайшли чек.

– Ломик. – Кевін поклав підборіддя на сплетені пальці.– Навіщо вам міг знадобитися ломик?

Вона знизала плечима.

– В автівці його не знайшли, то я й не знаю, де він подівся. Оце й усе, що мені відомо. Через чотири дні я прийшла до тями в лікарняній палаті. Я зовсім нічого не пам’ятала. Десь за тиждень почала щось пригадувати. Але згадувалося лише те, що було до чотирнадцяти років. Після того – порожнеча.

– Зовсім нічого? Ніяких фрагментів, ніяких уривків спогадів? – Їхні погляди зустрілися.

– Нічого такого, що я могла б назвати спогадом. – Її очі дивилися прямо й незмигно.

Він нічого не сказав, немовби чекаючи, що от зараз вона зізнається, мовляв, авжеж я пожартувала, насправді я дещо пам’ятаю, тільки не хочу про це нікому розповідати.

– Яким є ваш останній спогад перед тим, як сталась аварія?

– Перед початком мого першого навчального року в старшій школі ми з татом поїхали в подорож. Мама працювала й не могла з нами поїхати. Тільки ми вдвох. Подорож до «Дісней Ворлд». Було просто чудово. – Її голос був м’яким, у ньому більше не звучало виклику. – Девід мені страшенно заздрив. Він теж хотів поїхати, але його батьки ненавиділи всілякі тематичні парки. Я привезла йому книжку про діснеївське малювання. Він дуже любив малювання і дуже любив малювати сам.

– Я радий, що останній спогад такий приємний. То що, зовсім нічого з першого року навчання в старшій школі?

– Та ні.– Але вона вже не дивилася Кевінові в очі.

– Пробачте мою наполегливість і прямолінійність, Джейн, але ви не пам’ятаєте зовсім нічого, що підтверджувало б правдивість тієї записки про самогубство?

– Ні.

– Вам розповідали про щось таке, що тоді відбувалося в вашому житті й могло навіяти суїцидальний настрій?

– Ні. Я не відвідувала психотерапевта. Шкільні психологи не мають записів, у яких ішлося б, що я належу до групи ризику. Гадаю, в Лейкгевені таким речам надають великого значення, особливо якщо помирає один із батьків.

– Ви були з батьком, коли він помер?

Джейн знову провела долонею по бильцю крісла, в якому сиділа. Він же ніби прочитав усі статті про неї, тож мусить знати, що там писалося про смерть її батька. Проте вона вдала, ніби цього не усвідомлює.

– Він тоді був у будинку в центрі Остина. Будинок раніше належав його дядькові, тато його успадкував і збирався виставити на продаж. Дядько тримав удома зброю, гвинтівку та кілька пістолетів. Тато взяв до рук один, а той випадково вистрілив і його вбив. – Вона вп’ялася нігтями у власну долоню.

– Вибачте.

Джейн знизала плечима.

– Я цього не пам’ятаю. Але мамі, гадаю, реально дуже важко від цього всього.

– І напевно, ви не можете розповісти про свою реакцію.

– Про це писав у своїх статтях Васкес. На якийсь час я пустилася берега. Переважно пила. Але потім, очевидячки, виправилася.

– Чи коли-небудь існувало припущення про те, що ваш батько наклав на себе руки?

Джейн витріщилася на нього.

– Поліція провела розслідування і довела, що постріл був випадковим.

– А потім була ваша записка самогубці. Я маю на увазі, що люди мусили дійти невтішних висновків.

– Яке коріння, таке й насіння… – Вона припинила длубати власну долоню, встала з крісла та зробила кілька кроків до вікна. – Моя мати відома – ну добре, відома в інтернеті – тим, що постійно записувала й аналізувала свої батьківські рішення та вчинки. Вона втратила чоловіка, а потім мало не втратила мене. Я чула, як люди казали, буцім вона зробилася сама на себе несхожою.

Кілька секунд Кевін мовчав.

– Давайте все ж таки повернемося назад, до того дня, коли сталась аварія, – сказав він. – Що ж, насправді між вами з Девідом не було ніякого листування чи обміну есемесками? Невже він не надіслав жодного повідомлення, в якому б ішлося про те, чим ви будете займатися того вечора?

– Ні. Мама переглянула їх усі, а потім і я, коли намагалася розбудити свою пам’ять. Ми не обмінювалися ані листами, ані есемесками, навіть не ходили на ланч разом. Тоді ми вже не були такими близькими друзями, як раніше.

– Припускаю, що батьки хлопця так само перевірили його телефон і поштову скриньку.

– Гадаю, що так. Його мама землю рила, щоб довести мою провину. Але ніхто так і не знайшов ніяких доказів на кшталт тих, про які ви питаєте.

– Ви пам’ятаєте що-небудь про його батьків?

Це запитання її здивувало.

– Тільки те, що вони були добрими до мене, коли я була маленька. Та й потім. Аж до аварії. Тепер його мама мене ненавидить. Сьогодні зранку вона напала на мене біля його могили. Вона наговорила стільки всього…

– І що ви відчули?

– Хотіла її вдарити. Я просто жахлива. У жінки таке горе, а я… я просто хотіла, щоб вона дала мені спокій.

– Ви хочете довести їй свою невинуватість, принаймні в тому, що не намагалися вкоротити собі віку?

– Мені байдуже, що вона про мене думає.– Джейн повернулася до крісла і сіла з таким виглядом, наче розмова її дуже втомила.

– Не знаю, чи це допоможе, але сподіваюся. Можете детально розписати мені події того дня? Тільки те, що точно відоме. Ви вже в загальних рисах розповіли, та я б хотів подивитися на хронометраж, що й коли відбувалося. Мають бути відомості, отримані від свідків. Напевно, ваша мама має копію матеріалів слідства.

Джейн відчула, як гаряча хвиля прокочується її тілом.

– Я ніколи не хотіла повертатися до подій того вечора. Думала, що пам’ять просто візьме й повернеться.

– Пропоную, – сказав Кевін, – спробувати впорядкувати те, що нам відомо про той таємничий вечір. Можливо, вдасться отримати відповіді на якісь запитання. Ви ж не сиділи казна-де, нещасливі та сповнені суїцидальних намірів, адже так? Ви щось робили. Придбання ломика передбачає діяльність. Якусь мету. І вона була дуже секретною. Він нікому нічого не сказав. Ви нікому нічого не сказали.

Вона знову дивилася на його зношені черевики.

– Так от, ми маємо дві записки. Одна, що її вам передав Девід і змісту якої ви не пам’ятаєте. І друга, знайдена на місці аварії. Що в ній було?

– Не можу цього зробити. Я не можу. Краще б я померла. Краще б ми померли разом. Я хочу, щоб ми обоє померли, – сказала Джейн. Немов ненависний віршик, який надто добре знала.

– Чого ви не можете зробити?

– Зробити алгебру. Їсти броколі. Поратись у саду. Не знаю.

– Записка ні про що вам не говорить.

– Вона мене засмучує,– сказала Джейн, – бо я не уявляю, що могла таке написати.

Він змінив тему.

– Після аварії,– Джейн помітила, що Кевін більше не називає її нещасливим випадком, – вам треба було якось закінчити школу. Мабуть, самостійно готувалися до тестів?

– Ні.– Тепер вона дивилася йому в очі.– Я повернулася до Лейкгевенської старшої школи. Я її закінчила.

Тепер уже Кевін дивився на неї з неприхованим здивуванням у погляді.

– Чому було не перейти до іншої школи?

– Я про це думала, та залишався всього один семестр, і в мене там були друзі. Я сподівалася, що вони допоможуть мені з усім цим упоратися. Дехто й справді допомагав. І моя мама думала… Якщо люди бачитимуть, як я страждаю, вони мене пожаліють, а також пожаліють і її. Від неї відверталися друзі, вона втрачала впливовість у громаді. Їй хотілося повернути і те і те.

Кевін закашлявся, наче це його приголомшило.

– Але ж ви все одно не змогли б згадати вивченого раніше матеріалу.

– Я зуміла наздогнати. Наново вивчила пройдене, щоб якось залишатися на плаву. Думаю, учителі вирішили бути милосердними й зарахували мені всі заліки. Моя мама навіть думати не хотіла про те, що я можу залишитися на другий рік. Але, щиро кажучи, я не була готовою до Сент-Майкла, вони зарахували мене виключно з ласки.

Він подивився на неї з повагою.

– Це мусило бути дуже складно. І з соціальної точки зору теж. Ви не пам’ятали більшості друзів, не пам’ятали своїх учителів.

– Найскладніше було відчувати, що я вбила свого сусіда й уся школа бажає, аби я теж померла.

Кевін подивився на Джейн, відірвавши погляд від своїх нотаток.

– Дасте мені дозвіл на перегляд вашої медичної картки? Хотілося б побачити, наскільки важкими були травми.

– Ні,– відповіла вона.

– Чому?

– Бо не хочу. Я сказала, що поговорю з вами, але не дозволю порпатися в моєму житті. Ви не лікар.

Джейн чомусь здалося, що вона помітила тінь розчарування на його лиці, але майже одразу воно знову набуло нейтрального виразу.

– Тоді, може, ви їх мені опишете?

– Я була в стані коми чотири дні. Був перелом плеча та зламана ключиця. Я мала дуже сильний струс мозку та пошкодження скроневих доль.

– Які травми отримав Девід?

Якийсь час вона не могла змусити себе говорити.

– У нього були зламані обидві ноги, все лице – у рваних ранах. Переламані ребра. Переламаний хребет і пробита легеня. Він помер прямо там.

– Чому він отримав набагато більше травм, ніж ви?

– Автівка з’їхала з дороги й полетіла стрімким схилом униз, а потім перекинулась і врізалася в уламок скелі. Удар прийшовся на той бік, де він сидів. Машина в’їхала в кам’яну брилу й на ній застрягла. До того ж…

Кевін чекав продовження.

Джейн вимовила:

– Девід був непристебнутий.

– Він завжди їздив без паска безпеки?

– Хто ж бере до уваги ці постійні нагадування? Припускали, що він відстебнувся… – Вона знову замовкла.

– Відстебнув пасок безпеки, щоб зупинити вас? Не дати з’їхати з дороги в урвище?

– Саме ця теорія, – сказала вона, – була найпопулярнішою завдяки записці самогубці.– Джейн зробила кілька ковтків води.

– Пам’ятаєте, що було одразу, коли ви прийшли до тями після коми?

Джейн знову встала й закрокувала кімнатою.

– Ви не проти? Не можу всидіти на місці.

Кевін кивнув на знак згоди.

– Я була в лікарняній палаті. Не пам’ятаю, щоб була наляканою, лише збентеженою. Я не знала, що була в комі. Не впізнала маму, котра була зі мною в палаті. Вона сказала: «О Джейн» – і розплакалася через те, що я прийшла до тями. Я не знала, що це – моє ім’я. Відчуття було таке, ніби я щойно народилася на світ. А потім прийшли лікарі, оглянули мене й почали ставити запитання. Що я пам’ятаю? Де болить? Я запанікувала, бо не пам’ятала геть нічого. І тоді вони почали мене перевіряти: запитували, який нині рік, як мене звати, хто президент, до якої школи я ходжу. А я дивилася на цю жінку, на свою маму, і розуміла, що в неї розривається серце.

– Чи хтось висував припущення про те, що ви брешете стосовно своєї амнезії?

– Так. Місіс Голл. Вона вважала, що я це вигадала. Щоб уникнути відповідальності. Знаєте, з мене хтось кпить в інтернеті, пише, що пам’ятає те, що я забула. – Вона розповіла про допис у фейсплейс. – Це моє слабке місце. Знаю, що та людина стовідсотково бреше, але це все одно мене бісить.

– Ви брешете щодо своєї амнезії?

Їхні погляди знову зустрілися.

Кевін продовжив:

– Бо, якщо ви брешете, я зможу це зрозуміти. Це називається захисною реакцією. Можете мені зізнатись, я нікому не скажу. Наші зустрічі є абсолютно конфіденційними. – Він нахилився вперед. – Якщо ви говорили неправду, я буду вражений тим, як довго ви зуміли протриматися. Цілих два роки нести такий тягар…

Запала незручна тиша. Зрештою Джейн сказала:

– Ні, Кевіне, я не брешу про свою амнезію.

– Добре.

Джейн не була впевнена, що він їй повірив.

– Та людина, яка тероризує мене в інтернеті, вона що, отримує задоволення від знущання над тими, хто втратив пам’ять? Навіщо прикидатися, буцім знаєш щось таке, чого не знаю я, коли це абсолютно неможливо?

Кевін насупив брови.

– По-перше, в очах тієї людини це може бути невинним жартом або дотепною витівкою. По-друге, це може робити хтось, хто реально думає, буцім ви щось пам’ятаєте, і в такий спосіб намагається вас спровокувати.

– Чому хтось може вважати, що я розводжу ці брехні аж цілих два роки?

– Вони можуть думати, що ви пам’ятаєте щось із того вечора, а амнезія є просто ширмою. Ви знаєте, хто з вас кпить?

– Лише підозрюю, – сказала Джейн і подумала: «Це Камала».

– Кого?

– Мені б ліпше спочатку отримати докази, а потім уже звинувачувати.

– Усе, що ви тут говорите, залишиться між нами.

Вона заперечливо похитала головою. Джейн і досі не довіряла Кевінові до кінця.

Він не намагався на неї натиснути, але зробив якусь позначку у своїх записах.

– Ви скучаєте за Девідом?

– У мене ще про це ніхто не запитував. Не думаю, що маю право за ним скучати. – Але на запитання вона так і не відповіла.

– Добре. Ви зробите для мене хронометраж до нашої наступної зустрічі?

– Добре. А що мені робити з тим інтернет-приколістом?

– Я б радив ігнорувати. Коли ви відповідаєте на такі речі, то віддаєте тій людині владу над собою. Ваша увага ніби дає їй визнання, заохочує до нових нападів. Ви бажаєте спокою та прощення? От і починайте їх практикувати.

– Може, я скажу, хай викладає усе, що знає, а потім усім про це розповім, хай що воно буде? – Джейн встала й взяла наплічник. – Думаю, на сьогодні вже з мене досить.

– Джейн?

– Що?

– Як гадаєте, чи з того, що вам розповідали, про що розпитували, може випливати, що задіяний хтось іще?

– Що ви маєте на увазі?

Він завагався.

– Що вас скинув із дороги інший автомобіль, або хтось їхав вам назустріч і ви з’їхали в кювет, аби уникнути зіткнення, чи, може, хтось за вами гнався або стежив… Вам відоме відчуття, що за вами стежать? Або дуже сильно бажають зашкодити?

– Навіщо комусь бажати мені зла? Хто міг хотіти зашкодити Девідові? Ми були лише звичайними старшокласниками.

– Я впевнений, Джейн, що зараз уже ніхто не хоче вам зашкодити.

– Думаєте, сталося саме це? – запитала вона. Навіщо б інакше він ставив такі запитання?

Але замість відповіді Кевін глянув у свої нотатки.

– Ну що, зустрічаємося за два дні?