Читать книгу Провина - Джефф Эбботт - Страница 5

Книжка спогадів Джейн, написана нею упродовж багатьох днів і тижнів після аварії

Коротке пояснення для тих, хто це читатиме: після аварії пам’ять повертається до мене дуже повільно, але я так нічого й не згадала з останніх трьох років, тож, хоча зараз мені сімнадцять, я почуваюся чотирнадцятилітньою. Лікар К. сказала, що я маю записувати все, що згадаю, це мені допоможе. Вона сказала, що у моєї амнезії може бути дві причини: фізичне пошкодження мозку й емоційний шок. Справжньої причини ніхто не знає. І навряд чи ми про неї дізнаємося. Якщо мою пам’ять блокує емоційний шок (кілька наступних слів стерто), тоді записування спогадів може мені допомогти. Отож, починаю роботу над своїми проблемами. Камала малює в повітрі лапки, коли я пишу слово «проблеми». Я їй така вдячна. Вона зараз стоїть біля мене.

А ще, коли люди з амнезією не можуть чогось пригадати, вони іноді вигадують, аби заповнити пробіли. Це називається конфабуляція, й тому мої записи – а записувати я можу тільки те, що вважаю правдивими спогадами, – допоможе мені уникнути заповнення пробілів фальшивою пам’яттю. Інакше я могла б сама собі брехати й ніколи про це не дізнатися. Лікар К. не хоче, щоб я потрапила у пастку конфабуляції.

Отож, я пам’ятаю майже всі важливі події, що сталися в моєму житті до чотирнадцяти років. Родину, друзів, школу. Але спогади старших класів перетворилися на чистий аркуш. Я не пам’ятаю, як помер мій тато, коли я перейшла до старшої школи. Я не пам’ятаю, як почувалася після його смерті. Очевидно, із цього часу й почалися мої «проблеми». Лікар К. вважає, що ці дві події – татова смерть і аварія – і є такими собі маркерами, що позначають початок і кінець років, які випали з моєї свідомості.

Іноді, коли я думаю про щось із того забутого часу, у моїй голові з’являється якийсь примарний образ, наче якась неясна тінь спогаду, але я не завжди розумію, що вона може значити, не завжди знаю, що саме в цей момент згадую.

Отож, я мушу записувати важливі факти зі свого життя, у правдивості яких впевнена, а також, якщо з’являтимуться нові спогади, я мушу записувати їх теж.

Лікар К. сказала, щоб я вела записи в цьому щоденнику, а не надиктовувала на цифровий диктофон у телефоні, бо писати мені подобається (думаю, мама трохи перебільшувала, коли вихвалялася своїми письменницькими здібностями, наполягаючи, що це генетичне; від батька це мені теж передатися не могло). Так от, ось ті кілька речей, які я пам’ятаю.

1. Мабуть, ніколи не забуду виразу маминого обличчя, коли вона зрозуміла, що я її не впізнала. Побачити таке лице вдруге нікому не захочеться. Відновлення спогадів про неї (аж доки я стала чотирнадцятилітньою) забрало в мене декілька тижнів. Найперший спогад про маму, що повернувся до мене, – як вона мені читала. Я сиджу в неї на колінах, і її губи ворушаться десь дуже близько від моєї щоки, бо вона обіймає мене, читаючи. Я маю й інші спогади про неї, пов’язані з тим, як вона пише у свій мамський блог про те, як воно – мати мене за дочку, але ці спогади викликають у мене ніяковість. Можливо, я запишу їх пізніше. Одначе спочатку я дивилася на власну матір як на незнайомку. Мамо, пробач. Коли в тебе амнезія, ти просто не знаєш, як треба поводитися, й поводишся дуже незграбно. Через кілька днів після того, як я вийшла з коми, я вдала, ніби впізнала маму. Це було першою маленькою брехнею в нашому новому житті. Навіть не сумніваюся, що вона й про це написала у своєму блозі.

2. Мама каже, що місіс Голл, точніше Перрі,– я тільки недавно зробилася достатньо дорослою, щоб називати її Перрі,– наступного після аварії дня прийшла зі мною посидіти, доки я була в комі. Вона сказала мамі: «Наші діти… наші діти…» – й вони розплакалися й обійнялися. А потім серед уламків розбитої автівки було знайдено записку, й після цього вони вже майже не розмовляли. Звичайно ж, коли я вперше після коми побачила місіс Голл, то й гадки не мала, хто вона. Ви собі навіть уявити цього не можете. Мені й досі важко про це писати.

3. Я навчилася їздити на велосипеді, коли мені було шість. Тата майже ніколи не бувало вдома, а мама була проти велосипедів (якщо хочете, можете знайти її статті в мамському блозі про велосипеди та пов’язану з ними небезпеку; щоправда, потім у неї з’явився велосипедний спонсор), тому мене вчили місіс Голл із Девідом. Коли ми закінчували, місіс Голл частувала мене лимонадом. Були такі спекотні літні дні, аж я боялася, що асфальт почне плавитись, якщо я на нього впаду, тому я поклала собі не падати.

4. Моєю улюбленою вчителькою в середній школі була місіс Мартинс, яка вчила нас англійської. Вона приходила до мене в лікарню і коли я була в комі, й після виходу з неї. Я її теж не пам’ятала (цілий світ тоді здавався мені чужим і дивним), і вона намагалася стримати сльози, але так і не змогла. Коли я через кілька місяців її згадала, повернулася і пам’ять про те, що саме вона заохочувала мене стати письменницею. У дитинстві я списувала цілі блокноти якимись поганенькими історіями, але мені дуже подобалося їх вигадувати. Однак тепер я зовсім не впевнена в тому, що коли-небудь зможу стати письменницею.

Письменник мусить розуміти людей. А в мені це вміння майже зовсім померло.

5. Тревор каже, що поцілував мене, коли ми з ним ходили до першого класу, і що тоді ми на великій перерві прикидалися щойно одруженою парою. Думаю, він так каже, лише щоб мене розважити, бо зараз мене майже всі ненавидять. Ця загальна ненависть така густа, що нагадує туман, крізь який я мушу щодня пробиратися. Він сказав це в кафетерії, через два тижні після того, як я повернулася до школи. А потім одразу ж пішов геть. Він такий дивний. Тревор грає в шкільній футбольній команді, й мені важко втриматися від припущення, що з ним не усе гаразд. (Хоча хто б говорив!)

6. Камала була моєю найкращою подругою ще коли нам було по сім років. Вона була дівчиною Девіда, а він раптом помер. Камала могла б мене ненавидіти, але вона не відчуває до мене ненависті. Вона не відцуралася від мене й допомагає в усьому, особливо в школі. Я мушу записати декілька спогадів, пов’язаних із нею.

7. Моїм улюбленим фільмом у старшій школі була «Касабланка», та дивилася я її у той період життя, що стерся з пам’яті. Постер «Касабланки» й досі висить у моїй кімнаті. Я так і не завдала собі клопоту передивитися цей фільм іще раз. Його любила та, інша дівчина, що нею я була колись. А може, мені теперішній він узагалі не сподобається? Якщо кіно здасться мені жахливим, то навіть не матиму чим замінити постер на стіні.

8. Я не пам’ятаю, як помер мій тато. Ці спогади й досі залишаються ніби в чорній дірі. Ось що сказала мені мама: він укоротив собі віку, але сталося це випадково. Вистрілив сам у себе з пістолета. У нього були проблеми на роботі. Він був приватним підприємцем, бухгалтером, і саме розпочинав новий бізнес: відкривав нові офіси, що обслуговували б декілька найближчих районів і надавали послуги з бухгалтерського обліку. (Усі ці розумні слова належать не мені, я вичитала їх у роздруківці, зробленій для мене мамою з татового вебсайту.) Тато мав пістолет і взявся його чистити, не знаючи, що зброя заряджена. Але тоді, коли це сталося, поруч нікого не було, тому люди й почали вигадувати. З’явилися чутки, що він заподіяв самому собі смерть. На якийсь час мама перестала вести свій мамський блог і почала вести блог удовиний, але хороших спонсорів для нього не знайшлося, та й заняття це виявилося досить депресивним.

Про тата варто написати набагато більше, але я зроблю це не зараз. Знаю, коли я була ще зовсім малою, він багато посміхався й не відчував того суму, який потім змусив його відсторонитися й жити своїм окремим життям. Але кілька тижнів тому до мене почали повертатися спогади кількарічної давнини. Тато був таким радісним і схвильованим, коли ми щойно переїхали в будинок на Ґреймалкін-Сьокл, як близько до серця він узяв провал розпочатої з Келом Голлом справи. Вони спочатку стали бізнес-партнерами, а вже потім – сусідами. Мама з місіс Голл були дуже близькими подругами, може, навіть занадто близькими, бо від любові до ненависті – один крок. Для мене так важко не пам’ятати татової смерті. Хоча мама каже, ніби я тоді так страждала, що забути все це для мене є Божим благословенням. Мама бажає мені добра.

9. Девіда я пам’ятаю тільки до восьмого класу. У старшій школі він дуже витягнувся і вразив-моє-серце своєю вродою. Брекети, які він носив раніше, безслідно зникли. У мами знайшлася фотографія, на якій ми з Девідом одразу після мюзиклу, ще в костюмах, стоїмо в оточенні схвильованих батьків із Ривер-Сіті, котрі чудово виголошують хором по складах слово «прикрість». Я маю майже божевільний вигляд нещасної людини, котра зовсім не рада там бути. Звичайно ж, я не пам’ятаю, чим мені так не сподобався «Продавець музики». А Девід, звичайно ж, увесь світиться від радості та слави. Містер Популярність. Так мені сказали. Але ці якості в ньому почали прокльовуватися ще в середній школі: зірка футболької команди, президент класу, найкращий учень, соліст під час зимового концерту хору. Я переглянула щорічний фотоальбом, аби побачити, чи коли-небудь була на знімках поруч із ним у старшій школі. Знайшлася одна світлина: я – за його спиною, дивлюся на Девіда, а він стоїть перед хором і співає. Я дивлюся не на публіку, а на нього. Катастрофа. За останній рік середньої школи ми були разом на дванадцяти фотографіях. Нерозлийвода. І після цього тільки одна світлина у старшій школі. Намагаюся пригадати, що ж змінилося.

10. Добре пам’ятаю літні канікули. Спогади про шкільні роки злилися в один, але кожне літо згадується окремо. Я часто ходила до бібліотеки. Найчастіше самотою. Проходила повз бейсбольне поле. Бачила там Девіда й Тревора. Іноді зі мною ходила Камала, й тоді ми обговорювали книжки, що нам найбільше сподобалися. Ми з нею – а коли Камали не було, я сама – стояли в прохолодній тиші між полиць і читали, вибираючи книжки. «Складки часу» Мадлен Л’Енґл. Я любила її настільки, що тато купив мені примірник, аби я не затягала до дірок бібліотечну книжку (якщо вона стояла на полиці, я сідала там просто на підлогу й читала цілий день, а якщо її не було, діставала щось іще з «Квінтету часу» чи книжки Вікі Остин). Також до моїх улюблених письменників належали Едвард Іґер, Ллойд Александер, Урсула К. Ле Ґвін; пізніше я підсіла на британські містерії (хоча ніколи не захоплювалася ні «Ненсі Дрю», ні «Братами Гарді»). У той час мене цікавили різноманітні читацькі конкурси, й коли я вийшла з коми та повернулася додому, мама показала мені складені під моїм ліжком цілі стоси постерів усіх успішно пройдених мною програм літнього читання, що майже повністю були вкриті кольоровими позначками та бібліотечними наліпками. Виявляється, я це все прочитала. Один із постерів мав нерівно відірваний кутик. Мама пояснила, що це зробила Камала, котра мало не збожеволіла від того, що я успішно закінчила програму читання, а вона – ні. Камала страшенно не любить програвати. Потім, сказала мама, вона дуже шкодувала й навіть приліпила кутик на місце. Й тоді я пригадала ті літні дні, проведені в бібліотеці, усі, аж до старшої школи. Та коли я запитала в мами, чи й у старшій школі продовжувала брати участь у читацьких конкурсах, вона відповіла, що я це переросла. А потім вона розплакалася прямо над постерами. У кутку одного з них Девід написав своїм нерівним дрібним почерком: «Джейн, не будь таким книжковим черв’яком. Виходь до нас грати». Я упізнала його почерк, хоча підпису там не було. Після гри в баскетбол він приходив у бібліотеку на чолі ватаги друзів. Він хотів побачити мене, він мене шукав.

11. У Лейкгевені є дві середні школи, Гиллтоп і Риджвей, але старша школа тільки одна. Я ходила до Риджвею разом із Девідом, Камалою і Тревором. Більшість моїх друзів училися в Риджвеї. У старшій школі в мене з’явилося кілька нових друзів із Гиллтопу, я потоваришувала з ними на уроках французької (щоправда, жодного французького слова я не пам’ятаю) та на заняттях хоровим співом (не можу пригадати жодної вивченої тоді пісні). Але спогади про нових друзів повністю стерлися. За винятком одного-єдиного – Адама, котрий відрекомендувався мені наново й ніколи не відмовлявся від нашої дружби. Девід усім подобався, й після його смерті я зробилася радіоактивною.

Я могла б подумати про те, як відновити або хоча б вимолити чиюсь дружбу. Я – найбоягузливіша істота на світі. Мені не стало хоробрості мати друзів, із якими я могла б говорити про все. Я не розповідала Камалі та Адамові про викрутаси моєї пам’яті, про те, якою розгубленою я почуваюся. А відчуття було таке, ніби частина мого мозку зникла. І серце також. Зникло. Спогади є таким собі двигуном для наших відчуттів.