Читать книгу Провина - Джефф Эбботт - Страница 6

– Хочете, аби я відвезла вас назад до Сент-Майкла? – запитала у Джейн власниця седана. Вона притиснулася до узбіччя, коли машина від’їхала від кладовища десь із півмилі.

«Так, було б добре, – подумала Джейн. – У мене є ліжко, під яким можна сховатися». Але зусиллям волі вона змусила руки перестати тремтіти: «Сховатися можна й пізніше. Зараз треба подивитися на це з іншого боку».

– Ви знаєте, як проїхати на Хай-Оукс-Роуд?

– Ні, але можу знайти через GPS.

– Це недалеко. Я можу вам сказати, як туди проїхати.

– Я викликала поліцію, а потім зняла на відео, як та жінка на вас напала. Хочете його мати? На випадок, якщо вона знову прискіпається.

Мить повагавшись, Джейн відповіла:

– Так.

– Дайте свою електронну пошту, я надішлю.

Джейн продиктувала адресу і подякувала жінці-водієві.

Потім дівчина пояснила, як проїхати до місця аварії. Джейн приїжджала сюди лише раз, через кілька днів після того, як повернулася з лікарні додому. Вона дивилася на свідчення скоєного нею: позначки, нанесені на дорожнє покриття фарбою з балончика, що показували напрямок руху та приблизну швидкість транспортного засобу; відсутність попереджувальних знаків над урвищем; зрушений ґрунт крутого схилу; поламані молоденькі дубки та кедри; потовчену траву та великі брили каміння, об які розплющило передню частину автівки. Джейн була тут лише раз. Лікарі сказали, що це, можливо, допоможе поверненню пам’яті, але не сталося зовсім нічого. Мама дивилася на неї так, начебто очікувала, що спогади накриють дочку нестримною лавиною, а та стояла, осяяна сонцем, і чекала повернення пам’яті. Але дива не сталося. Узбіччя дороги так стрімко здіймалися вгору та западалися вниз, що побудувати на них помешкання було б дуже проблематично. Поруч було тільки три будинки, кожен із яких скидався на маленький палац, але всі вони стояли на протилежному від місця аварії боці дороги. Із усіх, хто там жив, лише один мешканець чув аварію. Його звали Джеймс Марколін.

Дорога робила гак і спускалася з пагорба вже з іншого боку маєтку Марколіна, перетинаючись із бульваром Олд-Тревіс – головною й найбільшою вулицею Лейкгевена, що проходить через усе місто й веде до Остина, впираючись у нього з південного боку озера Леді-Бірд. На Хай-Оукс-Роуд було багато поворотів, адже вона серпантином здіймалася на скельний виступ, і обидва її кінці виходили на бульвар Олд-Тревіс. Іноді, коли на бульварі збиралися затори, Хай-Оукс-Роуд використовували, щоб їх оминути. Але більшість часу ця дорога залишалася порожньою й тихою.

Джейн подумала: «То що ж ми з Девідом робили на цьому порожньому відтинку дороги? Ми ж тут нікого не знали. Куди ми могли їхати так пізно? Уроки скінчилися кілька годин тому, й нам, без сумніву, слід було давно вже сидіти вдома й робити домашнє завдання, чи чекати на попередні результати зарахування до коледжу, чи роздивлятися фотки друзів у соцмережах».

Власниця седана висадила пасажирку. Джейн призначила водієві додаткові великі чайові та поставила п’ять зірок у рейтингу. Жінка запитала:

– Упевнені, що з вами тут нічого не трапиться?

Джейн кивнула, й седан поїхав геть.

Хай-Оукс-Роуд була доволі вузькою і проходила з заходу на схід, з обох її боків росли молоденькі дубки та кедри. З північного боку дороги, там, де стояли три самотні будинки, схил досить стрімко здіймався вгору, а з південного – опускався, спочатку помірно, а потім дуже круто, перетворюючись на урвище, в якому були тільки кам’яні брили, молоді дубки і кедри та загострений край скелі. Там, де автівка Джейн два роки тому зрушила ґрунт, і досі лишався слід із поламаних дерев і вдавленого в землю каміння. Дівчина спустилася з дороги й пройшла під дубові крони, лагідний вітерець приємно холодив обличчя.

Робити їм із Девідом у цьому місці було нічого. Хіба що вони приїхали сюди, аби побути на самоті, чи, може, записка, знайдена в розбитій автівці, не брехала й Джейн дійсно зібралася накласти на себе руки, скинувши машину зі скелі. Але ж вона цього не зробила. Хоча Девід міг вгадати її намір і спробувати вирвати з її рук кермо, вони могли навіть боротися, й у результаті автівка не впала зі скелі, а розбилася об кам’яні брили на її краю.

Джейн не хотілося про це думати.

Біля одного з дерев, що росли дуже близько одне від одного, неподалік від місця, де її автівка спочила у бозі, перевернувшись перед тим на дах, стояли букети прив’ялих квітів. Із трави стирчала велика кам’яна брила, об яку й розтрощився капот. Якби вони просунулися ще хоч на двадцять футів далі, то зірвалися б зі скелі й полетіли в сорокафутове провалля, прямо на гостре каміння та кедри й дуби, що росли внизу. Біля квітів і досі лежала зв’язка сріблястих повітряних кульок, що наполовину здулися й ледве трималися на вицвілій від сонця кольоровій стрічці. Привіт із минулого року? Чи подарунок до Девідового дня народження?

Джейн опустилася на коліна.

«Згадуй, – наказала вона собі,– згадуй». Із усієї сили напружила мозок, даючи йому команду думати, інтенсивно думати, щоб пригадати. Якби ж тільки її мозок розкрив свої таємниці.

Джейн уп’ялася пальцями в землю. Наче могла витягти з неї свої таємниці. Чи Девіда. Девід помер на цьому місці. Спогади про три роки її життя теж померли тут.

Вона піднялася. Підійшла до краю скелі. У голові паморочилось, але Джейн змусила себе глянути вниз. Якщо вона і дійсно хотіла, як ішлося в записці, покінчити зі своїм життям, а заодно і з Девідовим, то… Це було чудовим варіантом.

Джейн знов опустилася на коліна й розплакалася. Беззвучно. Попри яскравість сонячних променів, вона стягла свої стімпанківські сонцезахисні окуляри, що стримували гострі шпичаки головного болю, й дозволила сльозам вільно витікати з очей і зрошувати нерівну поверхню кам’яної брили.

– Ох, Джейн! Із тобою все гаразд? – почула вона позад себе жіночий голос.

Джейн здригнулася, повернулася назад і повільно звелася на ноги, тільки зараз усвідомивши, як близько від краю вона була. Між нею й дорогою стояла приваблива дівчина, котра тримала в руках букет квітів і футбольний м’яч. Вона мала чорне волосся, стягнуте на потилиці в акуратний кінський хвіст, високі вилиці, маленький рот зі складеними бантиком губами. Вдягнена юнка була в дорогі джинси та чорний топ, що відмінно до них пасував. Одяг підкреслював її гарну фігуру. Камала Ґрейсон. Її мати була королевою краси в Індії, четвертою на всесвітньому конкурсі вродливиць двадцять п’ять років тому. Гроші, отримані за перемогу, вона витратила на те, щоб здобути ступінь з медицини тут, у Техасі. Батько Камали походив із однієї з найстаріших лейкгевенських родин.

Її усмішка була теплою, співчутливою і турботливою. Джейн мало не зойкнула.

* * *

Через чотири дні після того, як Джейн вийшла з коми, ця мила дівчина увійшла до її лікарняної палати з квітами в руках і теплою усмішкою на лиці. Вона тоді одразу ж сказала: «Привіт. Лікарі кажуть, ти можеш мене не пам’ятати. Мене звати Камала Ґрейсон. Ми з тобою зовсім як сестри». І мама, розчулена та щаслива від того, що хтось із соціального оточення Джейн (а воно було не таким численним, як мамі хотілося) прийшов і по-доброму всміхається, тут-таки відповіла: «Привіт, Камало. Так добре, що ти прийшла. Пам’ять Джейн іще не цілком відновилася, пробач їй». Ніби Джейн скоїла щось непристойне.

– Саме це мені й сказали, – відповіла Камала. – Ти мене пам’ятаєш?

Джейн заперечливо похитала головою.

– Вибач, не пам’ятаю, – відповіла вона дуже тихим голосом. Щоразу, коли доводилося з кимось говорити, вона почувалася так, наче провалює іспит.

– Ну… Ми з тобою знаємо одна одну ще з другого класу. Ми разом ходили до середньої школи й зараз разом вчимося у старшій. І на уроках іспанської ми разом страждали від місіс Монтоя.

– Зрозуміло, – сказала Джейн. Вона давала таку відповідь уже багато разів, і, здається, вона завжди всіх улаштовувала. Принаймні, нікого не засмучувала.

– Камало, хочеш пити? Я саме збиралася сходити за напоями, – запропонувала мама.

– Не хочу вас турбувати. – Камала не дивилася на маму, тільки на Джейн.

– Може, якщо ви з Джейн поговорите, це їй допоможе, – сказала мама. – Зараз вона зовсім нікого не пам’ятає, але я знаю, що дуже скоро їй стане краще. Що більше дружніх облич вона бачитиме. – Джейн відчула напруженість у її голосі.– Не заважатиму вам, дівчатка. Поговоріть, доки я ходитиму по напої для нас усіх. Як на мене, це лікарняне повітря – занадто сухе. Чи це лише мені так здається?

– Ні, мем, – відповіла Камала. – Я з вами згодна. Мої батьки кажуть, що в медичних закладах завжди так. Мама каже, вкрай важливо підтримувати рідинний баланс.

– Авжеж, саме так, – погодилася мама, наче рідинний баланс був найбільшою медичною проблемою.

– Як почуваєшся? – запитала Камала, коли мама вийшла з палати. Подруга поклала квіти поруч із тими, що вже лежали.

– Паскудно. Усе болить.

– Але це значить, що ти здатна відчувати, чи не так?

– Так.

– Це добре. Не втратити здатність відчувати. – Камала стояла майже впритул до її ліжка. – Твоя нещасна рука зламана.

– Так.

– Я влаштую, щоб усі розписалися на твоєму гіпсі, коли ти повернешся до школи. А ти точно нічого не пам’ятаєш? – Тепер вона легенько торкалася плеча Джейн. – Я хотіла б тебе обійняти, та знаю, що тобі буде боляче. І ти насправді мене ніби й зовсім не знаєш, так? Хоча це не виправдання.

– Мені шкода, що я тебе не пам’ятаю.

Камала стояла й вивчала обличчя Джейн, ніби воно було географічною мапою.

– Ти здаєшся трохи відчуженою. Думаю, це побічний ефект.

– Так, – знову сказала Джейн.

– До тебе вже багато хто з друзів приходив? Це мало б бути жахливим. Маю на увазі, що ти нікого з них не пам’ятаєш. – Камала уважно на неї дивилася.

– Та ні.

– Насправді ти й не маєш аж так багато друзів.

Її слова неприємно вразили Джейн, але Камала швидко виправилася.

– Ой, я зовсім не хотіла сказати нічого поганого. Ти маєш право іти власним шляхом. Я в тобі це завжди обожнювала. Що я можу зробити, щоб тобі допомогти?

– Не знаю. Розкажи мені про всіх. Хто є хто. Я ж нікого не знатиму, коли повернуся до школи.

– Знатимеш. Ми пройдемо через усе це разом.

Трохи згодом Камала запитала:

– Чому ви з Девідом були разом у твоїй машині? – Вона присіла на край ліжка.

Джейн зібгала в кулаках простирадло.

– Хто такий Девід? Усі повторюють його ім’я, але ніхто не каже, хто він такий.

– Ти точно не брешеш? Навіть зовсім трошечки? Можеш мені зізнатися, якщо так. C’mon[3], амнезія? Це так, ну, не знаю, як у вечірній мильній опері.– Вона сказала це дуже м’яко, майже по-доброму.

– Я дійсно не пам’ятаю.

– Девід – не той хлопець, якого можна забути. – Очі Камали знов усміхалися. – Але твоє обличчя не постраждало. Це добре. Ти залишилася дуже привабливою. – Камала провела рукою по своєму шикарному чорному волоссю. – Я чула, Девідове обличчя перетворилося на казна-що. Його ховали в закритій труні.

Джейн мало не підскочила на ліжку й відсунулася від Камали подалі, дивлячись на неї здивованими очима.

– Ховали?

– Я не знаю механізму амнезії. Ти хоча б пам’ятаєш базові поняття культури, в якій живеш? Ти знаєш, що таке похорон? Що таке закрита труна? Коли люди помирають, ми закопуємо їх у землю. Труна – це те, у що вкладають тіло. Закритою вона буває, якщо тіло дуже пошкоджене, настільки понівечене, що на нього несила дивитися.

Джейн неначе відібрало мову. Відколи вона прийшла до тями після коми, дівчина почувалася немов у якомусь напівсні, але знала, що варто лише натиснути кнопку на контрольній панелі ліжка, як одразу ж з’явиться дуже мила медсестра, а сьогодні роль медсестри виконував широкоплечий чолов’яга близько шести футів і трьох дюймів зростом, який може завиграшки підняти Камалу Ґрейсон і віднести її дуже далеко звідси. Рука Джейн поповзла в бік контрольної панелі. Долоня Камали накрила її руку майже ніжно.

Камала нахилилася ближче до лиця Джейн і торкнулася губами її лоба.

– Це зараз я трохи не стрималась, а взагалі ми з тобою подруги. Завжди були найкращими подругами, і я тебе люблю. Коли згадаєш усе, що сталося з тобою та Девідом, розкажи мені. Тільки мені й більше нікому. Обіцяю, все буде нормально.

До палати ввійшла мама, тримаючи дві пляшечки.

– Я подумала, що й тобі, Камало, може захотітися пити.

– Я що, вбила цього Девіда? – запитала Джейн у мами хрипким голосом.

– Вибачте, місіс Нортон, – сказала Камала. Її голос був м’яким і співчутливим. – Джейн занервувала. Я намагалася її заспокоїти, але, мабуть, треба було просто збігати по медсестру. Я необачно згадала в розмові ім’я Девіда. Мені дуже шкода…

– Хто такий Девід? – Джейн підвищила голос. – Я що, когось убила?

Лорел швидко підійшла до її ліжка.

– Джейн, вибач. Усе буде гаразд. – Камала позадкувала. – Мені треба йти. Місіс Нортон, будь ласка, зателефонуйте мені, якщо я зможу хоч чимось допомогти. Із радістю допоможу Джейн оговтатися в школі, коли вона туди повернеться. – І з цими словами Камала підхопила пляшечку, що її мати Джейн поставила на столик, намагаючись обійняти дочку, й зробила великий ковток, виходячи з палати.

Джейн довелося вколоти заспокійливе.

* * *

Камала дійсно зробила, як обіцяла. Якою ж корисною була її допомога!

І от тепер вона стояла перед Джейн, зовсім близько від краю скелі. Найпершою думкою Джейн було: «Ми тут самі, поряд зовсім нікого, тільки урвище».

Камала всміхнулася. Й тоді вище на схилі Джейн побачила припарковане на узбіччі Хай-Оукс-Роуд авто, з вікна якого дивилася ще одна дівчина.

– Як ти? – запитала Камала. – Я за тебе так переживала. Чула, ти вилетіла з Сент-Майкла.

– Ти чула неправду, – збрехала Джейн. – Але дякую за турботу. А як воно в УТі[4]?

– Джейн, давай не будемо зараз порівнювати, кому як ведеться. Я чула, у тебе справи не дуже. Чим я можу допомогти?

Вона зробила крок до Джейн. Джейн, своєю чергою, повільно рушила схилом угору, подалі від Камали, подалі від краю урвища.

Камала сумно похитала головою.

– Мені б хотілося, щоб ти дозволила мені знову бути твоєю подругою.

– Просто тримайся подалі від мене.

– Джейн, хіба тобі коли-небудь може стати краще, якщо ти не хочеш узяти на себе відповідальність за власне життя?

– Я знаю, яка ти насправді, за усіма цими усмішками, теплими словами і твоєю фальшивою турботливістю.

Камала ніяк на це не відреагувала, продовжуючи всміхатись і співчутливо похитувати головою.

– Я тебе вже пробачила. А от ти сама, гадаю, себе пробачити не можеш.

– Ти говориш, як психотерапевт на ток-шоу.

Джейн відвернулась, аби продовжити підйом крутим схилом.

– Джейн, я так хочу тобі допомогти, – сказала Камала їй у спину. – Чому ти не бажаєш мені це дозволити?

– Бо зрештою я тебе вирахувала. – Джейн повернула голову назад, аби подивитися Камалі в очі.– За всіма цими твоїми солоденькими усмішечками ховається ненависть до мене. Ця вся твоя фальшива занепокоєність – ніщо, тільки драма, в якій ти граєш головну роль. Ти хочеш зі мною товаришувати тільки для того, щоб остаточно мене зруйнувати. Оце – справжня ти. Навіщо ти привезла із собою цю дівчину? Щоб вона все бачила й могла розповісти в університетському клубі, яка ти добра, шляхетна й узагалі найкраща? – Був майже повний штиль, і в навколишній тиші слова Джейн прозвучали надто голосно та різко. Але в очах Камали була та сама співчутлива усмішка всепрощення.

– Я втратила не тільки Девіда, – сказала вона. – Я втратила й тебе теж. І тепер я просто не можу зрозуміти, чому ти мене так ненавидиш.

Камала. Мабуть, вона і є тим Лівом Денджером, який залишив моторошне повідомлення на фейсплейс. Викинути такий фортель – цілком у її стилі. «Усі за все заплатять». Особливо якщо йдеться про вбивство Камалиного бойфренда.

Джейн повернулась і знову пішла схилом угору, у бік дороги.

– Ми ще не закінчили, – сказала їй услід Камала. – Джейн, тобі дуже погано. Хіба ти не розумієш, що я переживаю, твоя мати переживає, ми просто хочемо, щоб тобі стало краще?

Джейн зупинилась і знову подивилася на молоду жінку, котра була її найкращою подругою стільки років.

– І ти не збираєшся назвати мене божевільною? Авжеж ні. Це буде хто завгодно, тільки не ти.

Сказавши це, вона знову закрокувала стрімким схилом, іноді спотикаючись на камінні. Їй хотілося якнайшвидше повернутися на Хай-Оукс-Роуд. На узбіччі дороги стояв BMW, а поряд із ним – молода жінка, котра не зводила з Джейн очей.

– Нащо витріщаєшся? – гарикнула на неї Джейн.

Молода жінка нічого не відповіла, але сховалася до автівки.

«Ну, клас». – Джейн усвідомила, що тепер їй доведеться чекати на узбіччі, доки хтось прийме її запит у райдшеринговому застосунку. Думка про те, що Камала поїде, а вона так і залишиться стояти на цій дорозі, була просто нестерпною.

Камала, шалено популярна, неймовірно вродлива, привітна, досконала Камала, яка навчається в одному з найкращих вишів Техасу. Джейн подумала, що коли Камала спробує її обійняти, то не стримається і вдарить її.

Діватися нікуди, звідси нікуди й не підеш. Аж раптом вона побачила ворота, а за ними під’їзну доріжку, що вела до будинку, котрий, як знала Джейн, належав чоловікові, який почув аварію та викликав поліцію. З газетних дописів вона дізналася, що ім’я цього чоловіка Джеймс Марколін.

Джейн закрокувала дорогою, до пуття не подумавши, що робить. Водій зможе підібрати її біля садиби Марколіна. У GPS буде його адреса, і навіть сотня ярдів між нею й Камалою – ліпше, ніж нічого.

Вона вже пройшла половину відстані до воріт, коли почула, що двигун BMW завівся.

Джейн подивилася на екран свого мобільного – непереконливе маскування, яке – вона це чудово розуміла – нікого не обдурить. Але вдіяти нічого не могла.

BMW порівнявся з нею. Камала сиділа на пасажирському сидінні.

– Ти не за кермом, чи не так? Давай ми тебе підкинемо. Мабуть, живеш у якомусь притулку для безхатченків? – запитала Камала.

Кожне слово – гострий удар ножем. Джейн продовжувала крокувати.

– Джейн, тобі немає де жити? Я хочу знати правду.

Джейн зупинилась і нахилилася до віконця.

– Добре, хай буде правда. Ти знаєш, якого монстра маєш за подругу? – звернулася вона до молодої жінки, що сиділа за кермом. – Я лежала в лікарні з мозковою травмою та втратою пам’яті, а вона вже розгорнула цілу кампанію, щоб налаштувати супроти мене всю школу. Вона прикидалася, що мене любить, а сама перетворила моє життя на пекло.

– Ох, Джейн, – Камала стишила голос. – Ти явно не в собі. Ти п’яна чи під дією вуличної наркоти? Моя мама може влаштувати тебе до лікарні вже сьогодні після полудня. Давай я…

Джейн стиснула руку в кулак.

– Якщо ти від мене не відчепишся, я… – Вона нахилилась, підняла з узбіччя камінь і замахнулася, наче збиралася кинути ним у недоторкано чистий лакований чорний капот автівки.

І тут молода жінка, що сиділа за кермом, рвонула з місця. Джейн лише побачила, як Камала повернулася на пасажирському сидінні, щоб подивитися на неї крізь заднє скло BMW.

З миттєвою переможною посмішкою.

Джейн закортіло кинути камінь услід автівці, що віддалялася. Очі її наповнилися слізьми. Вона уявила, як цієї самої миті Камала каже: «От бачиш, а я так хотіла їй допомогти. Я намагалася бути з нею поруч навіть після того, як вона вбила Девіда. Я робила все, що могла. Але їй просто неможливо допомогти». Джейн механічно переставляла ноги, намагаючись викинути ці слова з голови. Їй хотілося сказати тій дівчині, що Камала її одурить, змусить її почуватися центром усесвіту, думати, що вони – найвірніші подруги, посестри, найближчі люди, що Камалі можна спокійно розповідати все-все. А потім та ж сама Камала радісно спостерігатиме, як ти помиратимеш від тисяч дрібних уколів. І їх усі наноситиме вона, твоя найвірніша подруга.

Джейн зупинилася. «Забудь Камалу. Думай про аварію. Згадуй!» Вона озирнулася назад і знову подивилася на те місце, де її автівка так нещасливо вилетіла з дороги. Ні повороту, ні вибоїни, абсолютно рівна пряма ділянка.

«Що ж ми з Девідом тут робили?»

Вона підійшла до воріт, за якими починалася облада Джеймса Марколіна. Вони були високими, вище її зросту, й відчинялися та зачинялися автоматично; сталеві ґрати сплітались у вигадливий візерунок. Номер будинку здавався частиною ґратованих воріт і чудово вписувався в ансамбль. Тепер уже їй нічого не заважало відкрити мобільний застосунок і вбити адресу.

Джейн не могла відвести очей від велетенської будівлі. То був високий триповерховий будинок у тосканському стилі, що вражав своєю архітектурною вишуканістю та розкішшю. Вона стояла перед електронною панеллю, на якій був сенсорний екран і динамік із кнопкою під ним. Джейн вагалася, не знаючи, чи варто натиснути на дзвінок. Просто щоб запитати, чи не бачив хазяїн чогось того вечора, чи не чув чогось… А потім просто подякувати за те, що зателефонував у поліцію, що врятував її життя. Та він, найімовірніше, зараз на роботі.

Її палець потягнувся до кнопки виклику, а очі глянули за ворота в напрямку будинку. Відеокамера, що спостерігала за гостею, зрушила з місця, змінюючи напрям зйомки. Рука Джейн зависла над кнопкою, а потім безвільно опустилася.

Дівчина злегка махнула до камери, що непорушно за нею стежила.

– Хелло? – почула Джейн. До воріт підходив чоловік у джинсах і стильній футболці. Він мав близько сорока років, темне волосся, темні очі й тонку напівусмішку. У руці він тримав велетенську губку, що сочилася мильним розчином. Джейн зрозуміла, що чоловік саме мив спортивний автомобіль, який стояв на під’їзній алеї.

– Доброго дня. Ви містер Марколін?

– Він самий.

– Мене звати Джейн Нортон. М-м-м, це звучить дико, але два роки тому я потрапила тут в аварію. Ви тоді викликали поліцію. – Його обличчя освітилося впізнаванням. Чоловік кивнув. – Я хотіла вам подякувати. Ви врятували мені життя.

– Приємно познайомитися. – Було схоже, що він не знає, як продовжити розмову. Його голос був м’яким, із ледь вловимим акцентом, походження якого Джейн не могла визначити: може, іспанський, а може, італійський.

– Ви вже одужали?

«Одужали». Яке миле слівце.

– Я втратила пам’ять. Точніше, частково втратила. Зовсім не пам’ятаю останніх трьох років перед аварією. – Вона ненавиділа ці пояснення. Стільком людям амнезія здавалася чимось абсолютно кіношним. Чимось настільки ж рідкісним, як зустріч із сіамськими близнюками чи космонавтом. Вони вже ніколи не могли про неї забути. Тому Джейн звично збрехала: – Я навчаюся в Сент-Майклі, на другому курсі.

– Он як, – сказав він. – Можливо, знов опинитися на цій дорозі допоможе вам згадати.

– Сподіваюся, що так, – відповіла Джейн, бо пояснювати зараз, що амнезія цим не лікується, було б і надто довго, і надто складно. Завдяки Голлівуду публіка призвичаїлася вважати втрату пам’яті чимось тимчасовим, на зразок застуди. – Я тільки хотіла спитати, чи Девід, хлопець, який був тоді зі мною, дуже страждав. Ви ж нас бачили, чи не так? Ви тоді спустилися до автівки? – Її голос зробився дуже тихим.

Чоловік натиснув на кнопку – й візерунчасті ворота майже беззвучно роз’їхалися в обидва боки. Він зробив кілька кроків і став ближче до Джейн.

– Він не страждав. Будь ласка, не сушіть собі цим голови.

Його доброта, особливо на тлі того, як пройшла решта ранку, з усіма анонімними погрозами, з Перрі, котра силоміць витягла її з автівки, з отруйними посмішками Камали, розчулила Джейн мало не до сліз.

– Дякую, що викликали поліцію. Я тільки хотіла б іще запитати… – Попри свою майже стовідсоткову впевненість у тому, що Камала і є Лівом Денджером, Джейн не могла викинути з голови прочитані вранці слова: «Я знаю, Джейн, ти стверджуєш, ніби нічого не пам’ятаєш. Але мені відомо, що сталося того вечора». – Це ідіотське запитання. Але чи ви раптом не бачили того вечора іще когось? Іншої людини? Іншої автівки?

– Маєте на увазі іншого свідка? Ні, був лише я. Я тоді саме повернувся з-за кордону. Приїхав за годину чи трохи більше до того, як почув, що сталась аварія.

– Я маю на увазі, може, ви бачили ще когось біля місця аварії чи на дорозі?

Запитання прозвучало зовсім по-дурному, ніби хтось міг приїхати й чекати на них із Девідом. А може, так і було? Може, вони з Девідом мали зустрітися з кимось на цьому безлюдному відтинку дороги неподалік від урвища?

Чоловік заперечливо похитав головою.

– Ні, я нікого не бачив.

– Ви сказали, що повернулися з подорожі.– Джейн подивилася на шикарний будинок. – Чим ви займаєтеся?

– Е-е-е… Я працюю у сфері міжнародних фінансів. Сьогодні зробив вихідний, бо вже втомився від подорожей. І дуже радий, що вчинив саме так, бо зміг із вами зустрітися й побачити, що вам уже набагато краще. А може, ще й відповів на якісь запитання.

– Добре. Ще раз вам дякую. – Вона повернулася, щоб іти геть.

– Міс Нортон…

Джейн зупинилась і озирнулася на нього.

– Бажаю вам одужати та повернути назад свою пам’ять, навіть про те, про що буде боляче згадувати. – Марколін несміливо до неї всміхнувся.

– Дякую.

Він глянув у бік дороги.

– Без автівки? Ви не за кермом?

– Після аварії я більше не хочу водити. Мені це зовсім не подобається. Користуюся райдшерингом.

– Хочете, я підвезу вас куди треба? Я закінчу з миттям автівки за кілька хвилин, а ви тим часом можете випити чашечку чаю.

– Ні, сер, не треба. Але дуже дякую вам за пропозицію.

– Добре. Тоді хай щастить. – Він відступив на свою під’їзну алею, й красиві сталеві ворота почали зачинятися. Джейн відкрила в мобільному райдшеринговий застосунок й викликала машину на його адресу. Марколін кілька секунд поспостерігав за нею, а потім махнув на прощання рукою і зник з очей.

Звичайно ж, там більше нікого не було. Лів Денджер був звичайнісіньким брехуном, який бажав лише зіпсувати її день, який й без того виявився важким. Джейн мала намір довести, що анонімом була Камала, а якщо ні, то вона знайде жартівника та примусить подивитися їй у вічі й зізнатися.

Невдовзі по неї приїхали, й дорогою назад до Сент-Майкла Джейн збагнула, що бажання вистежити Ліва Денджера є першим реальним почуттям, що по-справжньому непокоїть її, за дуже багато місяців.