Читать книгу Провина - Джефф Эбботт - Страница 13

Перрі написала на своїх візитівках «Офісна мамця» тому, що їй було плювати на назви посад і будь-які регалії, а ще тому, що в Hylist Software побутувало якесь усепроникне трохи дивне почуття гумору. І вона й досі залишалась мамою і серцем, і душею, і розумом. Це відчуття нікуди не зникло. Hylist була фірмою-стартапом і мала лише десять місяців від народження, тридцятьох працівників і офісне приміщення, вікна якого виходили на затоку озера Лейк-Остин. Із кабінету свого начальника Перрі могла бачити арку Пеннібекерського мосту, що ніби завис у повітрі, й майже весь берег озера Лейк-Остин. Однак нова директорка відділу кадрів, сувора тонкогуба жінка на ім’я Дебора, котрій, очевидно, бракувало почуття гумору, сказала Перрі, що такі візитівки є ознакою непрофесіоналізму, й наказала їх замінити, надрукувавши правильну назву її посади – «Головний асистент виконавчого директора». Перрі силувано посміхнулась і відповіла: «Добре». Вона знала, що може піти до свого безпосереднього керівника і той дозволить залишити візитівки без змін, але їй не хотілося починати спілкування з Деборою в такий спосіб. Вона ще матиме можливість наполягти на своєму.

Офіційно начальником Перрі був її старий шкільний товариш Майк Олдерсон, із яким вони разом росли в Лейкгевені. Перрі і Майк були найбіднішими з усіх учнів школи, яку було прийнято вважати школою для дітей дуже заможних батьків. Майк жив із дідусем і бабусею у старому будинку – чи не найпершому у Лейкгевені, збудованому ще тоді, коли тут і міста взагалі не було. Перрі з матір’ю мешкали в одному з кількох багатоквартирних будинків, що територіально належали до Лейкгевенської школи. Її мати багато років прибирала будинки, а потім відкрила власний бізнес, у якому працювало лише дванадцятеро працівників. Майк після школи вступив до Університету Райса, де отримав повну стипендію на бакалавраті з комп’ютерних наук, а потім продовжив навчання в магістратурі за програмою MBA[7]. Перрі не поїхала так далеко від дому й пішла вивчати англійську філологію в Університеті штату Техас, також отримавши стипендію на навчання. Вона вже почала працювати вчителькою у середній школі Лейкгевена, коли познайомилася з Келом, який був Майковим товаришем, і вийшла за нього заміж уже через шість місяців. Потім із чоловіком Перрі переїхала до Сан-Франциско, де Кел заснував свій перший стартап, але за кілька років, коли вона завагітніла Девідом, подружжя вирішило остаточно оселитися в передмісті Остина. Тож ця робота була її першим офіційним працевлаштуванням за дуже багато років. Працювати поза домом їй дуже подобалося. Фактично вона опікувалась офісом. У фірмі було чотири виконавчі директори: Майк, а також директор з маркетингу та продажів, директор комп’ютерного відділу й директорка відділу кадрів – всі вони вважалися заступниками президента компанії. Але основний склад працівників становили програмісти, котрі займалися переважно видушуванням із себе машинних кодів, без яких неможливо було завершити випуск першого програмного продукту фірми. Вони займалися розробкою програмного забезпечення, покликаного спростити інтеграцію випущеної фірмою моделі стільникового телефону до комп’ютерних мереж, а також налагодити швидкий і безпечний процес обміну інформацією між ними. Більшість програмістів були дуже юними і часто працювали понаднормово. Перрі іноді відчувала до них якусь материнську ніжність. Окрім упорядкування Майкового розкладу, вона стежила за тим, аби в холодильнику було завжди повно їжі, замовляла обіди в офіс, коли діти (вона знала, що не можна так про них думати, але все одно вважала програмістів дітьми, бо і Девіду зараз було б майже стільки років, як багатьом із них) затримувалися біля комп’ютерів до пізнього вечора, та влаштовувала для всіх пообідню п’ятничну перерву на пиво, що було традиційною для працівників цієї невеликої, але дуже лояльної до співробітників фірми. Вона водила крамницями кількох програмістів, які особливо потребували порад стосовно того, в якому одязі варто зустрічатися з клієнтами високого рангу. Вона знайшла житло для двох інженерів, які переїхали із Сан-Франциско, і підшукала дитсадок для ще однієї родини. Вона забезпечувала спокійний плин речей, доки Майк і решта директорів приманювали потенційних покупців, а програмісти й інженери продукували безкінечні машинні коди, креслили свої жахливо складні діаграми та залишали нез’їденою замовлену нею піцу.

Після того як Девід помер, Перрі потребувала такої роботи. Діяльність і розмови, щоб було чим заповнити порожнечу та згаяти час. Їй подобалися ці люди, й вона знала, що подобається їм. Тут її цінували.

Наступного після невдалої вечері з Келом ранку вона встала надзвичайно для себе рано та завчасно вийшла з дому, ігноруючи похмільний головний біль, що тиснув на скроні. В офісі вона швиденько взялася виконувати щоденну роботу: змішала два сорти кави й заповнила кавовий автомат (зазвичай програмісти робили це самі, бо випивали каву майже миттєво), набила холодильник новими банками содової, прибрала зайве з кімнат для конференцій, поновила замовлення всіх необхідних запасів.

– Доброго ранку, – привітався з Перрі Майк Олдерсон, швидкою ходою йдучи повз її стіл. Він був привабливим чоловіком, високим і охайним, із темним волоссям, що починало рідшати, добрими карими очима та сміливою усмішкою. Майк уже кілька років був розлученим. Перрі вмовила його змінити окуляри на більш стильні, а він уже якийсь час намагався вмовити її піти з ним на вечерю – таку, що бувають між «більше ніж друзями». Перрі вважала це побічним ефектом багаторічної дружби та самотності, але не почувалася здатною заохочувати Майка. Принаймні не зараз. Вона ним дуже захоплювалась, але зараз не була готовою ні до чого серйозного.

– Як ти? – поцікавився він. – Шкода, що вчора мене не було. Ви з Девідом і Кел теж були в мене на думці.

Вони разом увійшли до його кабінету. Перрі зачинила двері.

– Нормально. Я не хочу робити з цього вистави в офісі.

– Звичайно.

– Але я потребую твоєї допомоги. Хочу вивести на чисту воду одного інтернет-користувача.

Майк Олдерсон був хрещеним батьком Девіда. Він охоче відгукнувся б на її прохання, викрив би цього злісного жартівника і вирішив би всі пов’язані з цим проблеми, якби Перрі його попросила, та Майк опікувався становленням компанії, що обіцяла стати надзвичайно прибутковою, і Перрі не хотіла його відволікати.

– Тебе хтось турбує? – Він зробив крок до Перрі.

– Ні, нічого такого. – Вона замовкла. Майк почекав, але вона більше нічого не сказала.

Він завагався.

– Із Келом виникли якісь проблеми? – Він мав свою особисту думку щодо їхнього з Келом розлучення.

– Авжеж ні. То кого б ти порадив?

– Для того щоб вислідити та викурити з нори когось, хто бажає залишитися невідомим? Напевно, Меґґі.

Перрі зціпила зуби й начепила на обличчя широку усмішку.

– Дякую, – сказала вона. – Я пораджуся з нею.

– Може, є щось іще, чим я міг би тобі прислужитися? – Його лице відображало ніяковість. Майк був чудовим хрещеним, ніколи не забував про день народження Девіда, завжди підтримував усі його починання в малюванні, спорті та навчанні. Він із радістю ходив на його футбольні матчі та реготав із намальованих Девідом коміксів. Вона нізащо в світі не розповість йому про напис «Усі за все заплатять» на надгробку хрещеника. – Якщо ти не проти, може, повечеряємо на цьому тижні?

Перрі на мить завагалась, а потім відповіла:

– Авжеж. – Подумки вона додала: «Він є твоїм босом і давнім другом, він за тебе хвилюється».

– Як щодо планів на сьогоднішній вечір? – запитав Майк.

– Добре. Тільки сьогодні після обіду ти маєш телефонну конференцію з тестувальниками програмного забезпечення із Сан-Франциско. Тамтешній час відстає від нашого на дві години, й окрім того, вони завжди затягують переговори.

Усі знали, що Майк патологічно не пам’ятає власного розкладу. Перрі посміхнулася.

– Але дружня вечеря – це завжди добре.

Він, здавалося, не зауважив її наголосу на слові «дружня».

– За десять хвилин у тебе телефонна конференція з Бредом. Він тобі зателефонує,– нагадала Перрі.

Майк кивнув, і вона вийшла з кабінету, зачинивши двері, щоб бос міг у тиші та спокої підготувати свої нотатки.

Меґґі. Можна було б очікувати чи сподіватися, що дві жінки за сорок, котрі працюють в одній фірмі, більшість працівників якої є двадцятилітніми програмістами, швидко потоваришують, але вони з Меґґі не мали зовсім нічого спільного, і Перрі вважала Меґґі самозакоханою відлюдницею.

Вона перейшла через хол і підійшла до найтемнішого кабінету, в якому лампи заледве жевріли й програмістка-відлюдниця стукала по клавішах у світлі свого монітору. З колонок комп’ютера лунав м’який голос Едді Арнольда. То була популярна в шістдесятих роках Make the World Go Away. Меґґі Чавес мала цікаві вподобання й не завдавала собі клопоту з навушниками, однак ніколи не вмикала музику голосно, і це нікому не заважало. Однак навіть вибір пісні не допоміг Перрі позбутися ніяковості, коли вона постукала у відчинені двері Меґґі.

– Доброго ранку, Меґґі.

Стукання по клавішах було їй відповіддю. Меґґі навіть не відірвала очей від монітору. Очевидно, вона ігнорувала привітання й чекала продовження.

– Я маю до тебе запитання технічного характеру.

– Ти пробувала перезавантажити систему? – Меґґі продовжувала дивитися в монітор.

– Ні. Я знаю, як порозумітися з власним комп’ютером. – Перрі прибрала зі стільця гору книжок, присвячених програмуванню на Java та Python, поверх якої лежав масивний том із регулярними виразами та алгоритмами. Вона була впевнена, що Меґґі навмисно тримає цю літературу на вільному стільці, щоб ніхто не заходив до неї у кабінет і не заводив ніяких розмов. Інші програмісти не тримали в офісі подібних бібліотек. Перрі бачила, як вони вишукують необхідні приклади машинних кодів онлайн й тримають їх у невеличкому віконечку в кутку екрана. Та з іншого боку, Меґґі почала програмувати дуже давно. Едді Арнольд у колонках Меґґі поступився місцем Петсі Кляйн.

«Який промовистий плейлист», – подумала Перрі. Вона сіла і приготувалася чекати. Секунди спливали. Минула вже, мабуть, хвилина. А Меґґі Чавес продовжувала друкувати. Зрештою вона усвідомила, що Перрі не збирається нікуди йти.

– Вибач. Добре. Майкові щось потрібно?

– Як мені дізнатися, хто створив обліковий запис на фейсплейс, якщо та людина використовує не своє власне ім’я?

Меґґі припинила стукати по клавішах. Тільки тепер вона відірвала погляд від свого монітору й подивилася на Перрі.

– Цей фейковий користувач зареєстрований під твоїм іменем?

– Ні.

– Тебе хтось тролить?

Вона пояснила. Меґґі уважно її слухала, що дуже здивувало Перрі.

– То як мені дізнатися, хто є тим Лівом Денджером?

– Треба влаштувати невеличку пастку для нього.

Перрі чекала. Тоді Меґґі зітхнула, вочевидь, усвідомивши, що це пояснення є зрозумілим лише для неї.

– Треба того, хто ховається за іменем Ліва Денджера, змусити клацнути на посилання. Відкриється спеціально створена сторінка – пастка з умонтованим у неї кодом, що збирає інформацію про комп’ютер користувача.

– Я надіслала запит на дружбу, та відповіді поки що не маю.

– Ну, якщо твій запит буде прийнято, надішли йому чи їй приватне повідомлення, в якому буде те посилання. Звичайно, можна і просто запитати про справжнє ім’я, та хто знає, наскільки правдивою буде відповідь.

– Не думаю, що Лів захоче натиснути на посилання. Хіба він не буде надто підозріливим?

– А ти зроби так, щоб у того Ліва Денджера з’явилося непереборне бажання піти за посиланням.

Перрі не мала уявлення, чим таким зацікавити Ліва Денджера, однак вирішила поки що про це не думати.

– І коли він або вона відвідає той сайт, що тоді?

– Ця сторінка збере інформацію про пристрій, із якого на неї зайшли. Ти зможеш дізнатися, з комп’ютера чи телефона зайшов користувач, яка в нього операційна система, IP-адреса.

– Яка адреса?

– IP-адреса. Кожен пристрій, із якого можна вийти в інтернет, має свою унікальну адресу. Комп’ютер може не мати статичної IP-адреси, та інтернет-провайдер завжди знатиме, який комп’ютер і коли мав певну IP-адресу. Змусити їх поділитися з тобою цією інформацією – оце вже інша справа.

– І тоді я дізнаюся, хто заходив на цю сторінку? Це що, щось на зразок номера соціального страхування?

– Ну, після цього інтернет-провайдер буде знати фізичну адресу користувача, на ім’я якого зареєстровано точку доступу, що може збігатися з фактичним місцем розташування комп’ютера, з якого виходили в інтернет. Вони можуть не дати тобі цих даних, але зазвичай достатньо поскаржитись у фейсплейс, що Лів Денджер є шахраєм. І тоді ти зможеш вимагати інформацію про те, хто і коли створив той обліковий запис, IP-адресу комп’ютера й таке інше.

– І на цьому все скінчиться?

– Гадаю, що так. – Меґґі почала відвертатися назад до свого монітора. Вона вже поділилася мудрістю й була готова знову генерувати машинний код.

– Зачекай, а де я візьму потрібний код? Як створити цю сторінку з пасткою? – Перрі була неприємно вражена тим, наскільки мало вона знає про написання сайтів.

– Ой, ти збираєшся це зробити? – Знову кількасекундне стукання по клавіатурі.– Я думала, тебе цікавить, чи можна це взагалі зробити.

– Ні, Меґґі. Я хочу дізнатися, хто пише такі речі про мого сина. Будь ласка. – Її голос здригнувся на останньому слові.

Меґгі знову припинила друкувати й подивилася на Перрі, ніби бачила її вперше.

– Авжеж, Перрі, я можу це для тебе зробити. Я можу й створити повідомлення, що неодмінно змусить цього Ліва Денджера натиснути на посилання.

– Дякую. Для мене це дуже важливо.

– Було б простіше, якби я зайшла на фейсплейс із твого аккаунту, коли Лів Денджер прийме твій запит.

– Звичайно. – Перрі написала на стікері логін і пароль.

Меґґі прибрала стікер з очей.

– Матиму для тебе щось увечері. Підійде?

– Так, Меґґі. Дуже тобі вдячна. – Перрі не могла стримати емоцій і, вставши зі стільця, оббігла стіл і швидким рухом обійняла програмістку. Меґґі тільки й вимовила: «Ну добре, досить». Однак у моніторі Перрі побачила віддзеркалення її несміливої усмішки.

Вона повернулася до свого столу, почуваючись уже трохи ліпше. Меґґі знайде, хто так жорстоко жартує. Перрі сіла за комп’ютер, аби відповісти на кілька електронних листів, що надійшли за час її відсутності й у яких різні люди просили Майка приділити їм час. Вона чудово писала електронні листи, які завжди виходили у неї теплими й оптимістичними. Тож, пишучи помірно емоційні відповіді, Перрі обмірковувала те, що скаже чи зробить тому, хто позбиткувався з могили її сина.