Читать книгу Провина - Джефф Эбботт - Страница 8

Книжка спогадів Джейн, написана нею упродовж багатьох днів і тижнів після аварії

Про мою першу ніч удома, у моїй старій кімнаті. Відчуття було, ніби сплю в готелі, в якому ніколи до того не бувала і в якому стіни обвішані картинками з чийогось чужого життя. Але це – твоє життя. Й ці картинки тобі про нього розповідають. Але хто знає, може, вони видають тобі відредагований варіант історії?

Пам’ятаю, був репортер на ім’я Васкес, нав’язливий молодик із «Остинської газети», який підстеріг нас із мамою біля дому й запитав у мене, чи не згадала я раптом чогось про той нещасливий випадок, що вбив мого сусіда. Мама вискочила з автівки й почала на нього кричати, що він порушив право приватної власності й що вона доб’ється, аби йому заборонили до нас чіплятися; зненацька у мене так сильно заболіла голова, аж здалося, що не зможу йти й і до дверей доведеться повзти. Біль був просто нечуваний. Я щойно повернулася до цього світу, як виявилося, ненадовго, й тепер, очевидно, збиралася його покинути назавжди. Я впала навколішки. Васкес сказав мамі: «Мем, ваша дочка знепритомніла», – і вона, злякавшись, стишила голос й допомогла мені звестися на ноги. При цьому вона продовжувала обсипати прокльонами Васкеса, хоча від цього в мій мозок наче впиналися гострі пазурі.

Васкес запитав у неї про записку самогубці. Про неї так голосно заговорили тільки тому, що знайшли не одразу. Поліцейські побачили її лише наступного дня. Записка зберігалась у поліції як доказ, її не можна було обговорювати, однак саме тоді й відбувся витік інформації, з якої журналісти зліпили історію. Ця аварія була на шпальтах усіх газет. «Лейкгевенські діти». «Діти відомих хай-тек-бізнесменів». «Остинські скарби». «Знаменита авторка так званого мамського блогу, який кілька років тому щодня читали сотні тисяч осіб». «Мешканці сусідніх будинків». «Друзі з дитинства». Васкес зрештою спромігся на три газетні статті про мене, об’єднані в серію, що мала назву «Дівчина, котра не пам’ятає». То був час, коли великою популярністю користувалися книжки, у назві яких було слово «дівчина», і Васкес, як на мене, просто намагався на цьому виїхати. Чи, може, створити собі ім’я на моєму нещасті. Але, впевнена, для тих, хто знайомий із ним особисто, Васкес є гарною людиною.

Ми ввійшли до будинку, й мама захряснула двері. Нові пазурі вп’ялися в мій мозок. Я нічого не впізнавала. Це було жахливо. Спогади про дитинство тільки почали повертатися, мляво піднімаючись на поверхню свідомості, мов останні бульбашки повітря. Тепер я нібито знала свою маму, й вона розповіла мені, що тато помер, після того як я його згадала й запитала про нього аж двічі.

Я витріщалася на сходи та стіни. Для мене це було просто якесь нове місце, відмінне від лікарні. Мама залебеділа:

– Біля цього вікна ти зазвичай сиділа, чекаючи, коли ми з татом повернемося додому з роботи. Тоді ми мали au pair[5]. Вона була зі Швеції. Ти знаєш, де розташована країна, що називається Швецією?

Мабуть, я кивнула.

– А там ти впала зі сходів і вдарилася головою. Я тоді ще написала у блозі дуже популярний пост із цього приводу. О господи, ти гадаєш, мозок міг бути пошкоджений іще тоді й через це тепер до тебе не повертається пам’ять? Боже, я мушу розповісти про це лікарю. Я зовсім про це забула. – Ніби це в неї була амнезія. – То як, щось із цього всього видається тобі знайомим? – В останньому слові прозвучало стільки надії.

– Трохи, – відповіла я, тому що це для неї дуже багато значило.

Лікар К. попереджала мене не брехати про спогади, але спробувала б вона пожити з цією «мамою», особою, що постійно вимагає від мене перевіряти пам’ять, а це – наче ловити дим.

Мама підійшла до вікна й визирнула крізь штору, перевіряючи, чи не пішов репортер геть.

– Він мені не подобається. Зовсім, – сказала вона майже спокійно.

Мені хотілося запитати в неї про записку. Але я вирішила почекати й зробити це, коли ми трохи оговтаємося.

Я стояла посеред приміщення. Озирнулася навсібіч. І раптом перед очима з’явились іграшки на підлозі та різдвяна ялинка в кутку. Вкритий туманом образ… Але де шукати свою кімнату, я не знала.

Я забрела на кухню, підійшла до куточка для сніданків. Тут усе видавалося трохи більш знайомим: запахи їжі, я сиджу за столом, обідаю й чую, як мама друкує у своєму кабінеті. Так, он він і є – за французьким вікном стоїть антикварний стіл із комп’ютером. Я згадала її кабінет. У грудях зродився невеличкий паросток радості.

– Ти й досі ведеш свій мамський блог? – Я запитувала не тому, що про це пам’ятала, а тому, що вона говорила про це в лікарні. Я лежала в ліжку, а мама час від часу вплітала в розмову свій блог і робила це з якоюсь незрозумілою гордістю.

– Ти завжди його так називала. Не просто «блог» чи за повною назвою, «Квітка Лорел». – В її голосі прозвучали нотки образи.

– Вибач, авжеж блог. – Назва здавалася мені занадто претензійною, але я зовсім не хотіла образити маминих почуттів.

– Ні, після нещасливого випадку закинула. Надто багатьом людям здалося, що я була поганою матір’ю. – Вона помовчала трохи, а потім продовжила: – Я втомилася його вести. Втомилася писати про тебе. Тобі це не подобалось, особливо коли ти подорослішала.

Коли я думала про її блог, то відчувала якусь примарну незручність, не знаю чому. Вирішила, що займуся цим пізніше. Я повернулася до вхідних дверей. Репортер і досі був там, але стояв поза подвір’ям.

Я зробила крок до сходів, і тут мама, очевидно, усвідомила, що я маю бути її пріоритетом. Я подивилася їй в очі й поцікавилася подумки, чи вона взагалі спала минулого тижня.

Вона міцно мене обняла.

– Упевнена, ти пам’ятаєш свою кімнату. Ходімо на неї подивимось. – Я пішла за нею сходами нагору. Біля фотографій на стіні я затрималася. На них усіх була я: немовля, маленька дівчинка, яка щойно навчилася ходити, дошкільнятко, першокласниця. А ще на них був чоловік.

– Це тато? – поцікавилась я. Вона й досі не показала мені його світлини. Не мала жодної в телефоні, не принесла із собою до лікарні.

Вона кивнула.

– Ти його пам’ятаєш?

– Я знала, що це він, іще до того, як спитала. Але… Я і досі не бачу його в своїх спогадах, коли наче дивлюся кіно про минуле життя.

Мій тато. На одних знімках він мав русяву борідку, на інших був чисто виголений.

– Джейн, ти вже мене згадала чи називаєш мамою тільки через те, що я так сказала? – У її голосі бриніла напруга.

– Мамо, я тебе пам’ятаю, – збрехала я, бо для неї це мало значення. До того ж, крім неї, у мене зараз геть нічого й нікого не було, та й поодинокі образи з минулого, пов’язані з нею, поступово почали досить чітко спливати в пам’яті. Її кабінет, запахи обіду на кухні. Але то були лише поодинокі картинки.

– Розкажи про щось із того, що ти згадала, – попросила вона досить наполегливо.

Я зачерпнула обома пригорщами дим у своїй голові й видала:

– Ти сидиш за столом у своєму кабінеті й на комп’ютері пишеш «Квітка Лорел», а я одночасно обідаю на кухні.

Дуже туманно, але цього виявилося досить. І поки що все було точно. Мама спромоглася на яскраву усмішку й утомлено пішла коридором, повна рішучості показати мені мою кімнату.

Ви можете подумати, що місце, в якому я провела більшу частину свого життя, мов бомбу, скине на мою бідну голову цілу купу спогадів. Але нічого такого не сталося. Кімната була середніх розмірів, із ліжком і постерами з художніх фільмів. Я згадала, де колись була книжкова полиця. Але постери на стіні геть нічого для мене не значили.

– Ти любиш дивитися кіно, – сказала мама. – Якось ти навіть повідомила, що, можливо, колись писатимеш сценарії для художніх фільмів або відеоігор, а може, й для телебачення. Джейн, ти маєш хист до писання, як і я. Ти знову зможеш писати. – Це прозвучало так, ніби разом із пам’яттю я могла втратити й усі таланти, даровані мені Богом.

– Ти вже це казала, – відповіла я. Було щось неправильне в тому, що я мусила заспокоювати маму, хоча серед нас двох хворою була не вона, а я. На стіні висів постер із «Касабланки» (чорно-біле кіно, яка дикість!), із «Піаніно» (напевно, мюзикл?), із «Годин», з якого на мене дивилося троє жінок. Я не знала жодного з цих фільмів. Цікаво, чи й тепер вони мені сподобаються? Чи зміняться мої смаки зараз, коли я більше не пам’ятаю, що мені подобалось, а що – ні?

Я забула розташування своєї кімнати, але миттєво впізнала покривало на своєму ліжку. Якимось дивом я також знала, що порядок, у якому стояли книжки на одній із полиць, не змінився, звідколи я ще ходила до середньої школи. Я стала навколішки й почала читати заголовки. Я впізнала їх усі. І тут із завмиранням серця я зрозуміла, що однієї книжки бракує. Моєї найулюбленішої – «Складки часу». Як же так сталося, що я пам’ятаю цю книгу, але зовсім забула всіх своїх друзів і навіть те, як помер мій тато?

Але книжка зникла. Невже я просто вигадала, що вона має тут бути? Зауважувати подібні речі зараз, мабуть, було зовсім недоречно, але я чіплялася за кожен хай і малюсінький знак, що допоміг би мені визначити цей будинок як свій рідний дім. Чому ця книжка має для мене таке велике значення? Чому?

– А де мій примірник «Складок часу»? – спитала я.

– Не знаю, люба. Гадаю, він десь тут, у твоїй кімнаті. Ти пам’ятаєш, що це – твоя улюблена книжка? – У маминому голосі було стільки надії.

– Так. Меґ і Чарлз Воллес, тітонька Біст і Камазотз. Я пам’ятаю всю історію.

Мені здалося, що вона от-от розплачеться. Ймовірно, від полегшення. Якщо я здатна пригадати видуманих героїв і несправжні місця, стовідсотково дуже скоро зможу пригадати й реальні події.

Під книжковою полицею рядочком вишикувалися відеоігри: переважно «бродилки», хоча й трохи «стрілялок» там теж було. Я витягла одну навмання. На обкладинці – дві мультяшні широкоокі дівчини. «Шпигунки». Я всміхнулася.

– Ви з Девідом часто грали у відеоігри разом, – сказала мама й прикусила губу.

Я витріщилася на гру. «Згадуй, – наказала собі.– Згадуй! Ти грала в неї із Девідом». Але нічого не відбулося. Тоді я поставила коробочку назад і дала іграм спокій.

На іншій полиці були альбоми. Я витягла один. То був альбом для малювання, та я використовувала його, щоб записувати свої історії. Три аркуші були повністю зайняті коміксами із саркастичного вигляду ведмедиками.

– Коли ви були малими, ти й Девід малювали комікси просто заради розваги. Він робив малюнки, а ти писала до них історії. Я навіть хотіла послати їх до газети, такими смішними вони були. Девід чудово малював, він навіть збирався вчитися на художника, та Кел із Перрі навіть чути про це не хотіли.

Я уважніше роздивилася малюнки. То були здебільшого ведмедики-симпатяжки та самовпевнені супергерої. Безумовно, їх намалював талановитий художник.

Я підійшла до іншої стіни. Над письмовим столом висіли фотографії мене з іншими дітьми, пришпилені до блакитної коркової дошки.

І світлина з моїм татом. Татом, який помер внаслідок випадкового пострілу пістолета. Мамі довелось аж двічі сповіщати мені про його смерть. Їй довелося взяти на себе дуже важку ношу, я зрозуміла це тільки зараз. Цікаво, як вона зуміє витримати весь цей жах і що я робитиму, якщо раптом вона не впорається? Її душевні сили тепер здавалися мені ненадійними, як вітер.

– Ти змусила мене купити блакитну, хоча я хотіла придбати для тебе рожеву, – сказала мама, показуючи на коркову дошку на стіні. Може, зараз рожева більше припала б тобі до душі.– Начебто моя амнезія була чудовим приводом для реалізації її дизайнерських смаків.

– Блакитна мене влаштовує,– відповіла я. Мені не хотілося, щоб вона змінювала хоч щось у цій кімнаті. Для мене це був дотик до минулого життя, неторканого від моменту аварії. Ця кімната буде моїм путівником у кілька забутих років. Коли я була тут востаннє, навіть уявити не могла, на що перетвориться моє життя вже за якусь годину. Я подивилася на світлини, що стояли на полиці. Ті, що були в рамках, здається, призначалися дорослим. Я і тато. Я і мама. Жодної з татом і мамою разом. Я ще подумала: «Цікаво, яким був їхній шлюб? Вони кохали одне одного? Чи, може, їхні стосунки переживали скрутні часи? Навіть гадки про це не маю. Як це дико – не знати подібних речей». Я перевела погляд на блакитну коркову дошку. На ній були переважно фотографії друзів зі старшої школи. Стоїмо біля басейну в якихось неприродних позах: група дівчат у красивих сукнях і хлопців у костюмах з краватками.

– Зустріч випускників, – сказала мама. – Пам’ятаєш її?

Я знала, що високого широкоплечого білявця, котрий на світлині стоїть поруч зі мною, звати Тревор Блінн. Він якось приходив до мене в лікарню – майже одразу після того, як я вийшла з коми. Він здався мені мовчазним і трохи переляканим, начебто не знав, що сказати. Але Тревор приніс мені квіти, і я бачила, як він незграбно обійняв маму. Мені зовсім не хотілося, щоб хтось почав обнімати мене. Я тоді ще фізично не оговталася від аварії. Давній друг дуже виріс і змужнів порівняно із середньою школою, коли я його пам’ятала.

Але він спричинив якесь лоскотання у пам’яті.

– Довгі джинси. – Я показала на Тревора. – Коли ми були ще малими, одна дівчинка з величезним червоним бантом у волоссі дражнила Тревора за його довгуваті джинси, а я так на неї розсердилася, що кинулася битись і видрала той бант із її волосся прямо на ігровому майданчику. Мене відвели до кабінету директора, а над Тревором насміхалися хлопці, бо я полізла його захищати. Четвертий клас?

– Так, – погодилася мама. – Ти пам’ятаєш.

– Ну добре. Я пам’ятаю тільки цей один випадок. Немає з чого так сильно радіти. Ти забрала мене зі школи. – Слова ніби народжувалися самі собою. – Ми приїхали додому, й ти говорила зі мною про цей випадок, а потім написала про нього в своєму блозі. Але ти купила мені на ланч піцу, а Треворова мама зателефонувала та попросила вибачення за те, що я вскочила через Тревора в халепу. – Спогад, гладенький і чистий, мов щойно вимите скло, народився в моїй голові.

– Ти й досі ненавидиш величезні банти. – Мама від щастя затулила рота руками.

Однак я не пригадувала жодних особливих емоцій, пов’язаних із велетенськими бантами. Уважніше придивилася до світлини зустрічі з випускниками. Адам стояв на іншому краю групи та вибілював зуби. Я знала його ім’я, бо він теж відвідав мене в лікарні, але ніяких пов’язаних із ним спогадів не мала. Як могла я забути цю схожу на вишкір, але шалено привабливу посмішку? Він прийшов і повівся так, ніби зі мною не сталося нічого особливого: «Знаю, що ти мене не пам’ятаєш, але закладаюся, це ненадовго. Я – твій товариш, у якого, як кажуть, трохи не всі вдома».

Вродлива темноволоса дівчина, що стояла поряд зі мною, була Камалою. Наші голови майже тулилися одна до одної, усмішки були майже однаковими. (Написано на берегах чорнилом іншого кольору: «Упродовж наступних двох тижнів до мене повернуться й інші спогади, пов’язані з Камалою та Тревором, але на той час я ще про це не знала».)

І тепер хлопець, якого я вбила. Девід. Він був на двох світлинах. На одній, коли нам було, мабуть, років по вісім, він усміхався; йому бракувало одного з передніх зубів. Ми обоє були вдягнені в майже однакові блакитно-білі футболки. Він мав неслухняний темний чуб, а моє волосся стримувала тоненька стрічка (тепер зрозуміло, чому не бант), що пасувала до кофтинки. Я мала дуже симпатичний вигляд. І тут я пригадала цей епізод. Спогад не був схожим на удар електричного струму, як його часто описують, пам’ять наче нікуди й не зникала, весь час була там і тільки чекала слушної нагоди.

– Ми разом грали у вуличний футбол. Команда називалася «Леви».

– Так! Коли ви були ще маленькими. Тільки один сезон. Ти забажала грати тільки тому, що грав Девід, а ти терпіти не могла залишатися осторонь. – Мама від радості мало не заплескала в долоні. Кожен новий спогад був для неї мов добрячий шмат ворожої території, завойований у битві.

– Одна з інших мам не хотіла, щоб я грала, – сказала я. – Натомість вона вважала, що я мушу стати ватажком чірлідерів[6].

Мама кивнула.

– А ви з татом ввічливо пояснили їй, що я гратиму. На тому все й скінчилося.

Ми з мамою щиро заусміхались, але потім я подумала про Девідову смерть і моя усмішка зів’яла.

– Схоже, тут майже зовсім немає моїх новіших світлин. Знятих останніми роками. Де була б я з Камалою, де ми б усміхалися, мов сестри, як це було, коли я була молодшою й ми обидві ходили до середньої школи.

– Після того як тато помер, ти перестала брати участь у багатьох забавах. Почувалася пригніченою.

Пригніченою. Ким я була раніше, до якого типу дівчат належала до аварії? І ким я зроблюся тепер?

– Мамо, а що це за записка самогубці, про яку говорив репортер?

Її обличчя неначе закам’яніло.

– Не звертай уваги. То якась помилка.

– Мамо, розкажи мені, будь ласка.

– Ліпше подивися на свій одяг. На плейлист. Закладаюся, вони розбурхають іще якісь спогади.

– Мамо, розкажи.

Вона сіла на моє ліжко й жестом показала, щоб я сіла поруч. Я так і зробила. Вона взяла мою руку. Її долоня була холодною і трохи вологою. Я хотіла висмикнути руку, та не наважилася. Пальцями вона взяла мене за підборіддя й повернула обличчям до себе.

– Маленька, вони знайшли записку в траві біля підніжжя пагорба. Принаймні, так вони кажуть. Начебто вона випала з автівки. Там іще було повно всього, що зазвичай лежить у нашому багажнику: пакети для покупок, розкладний стілець, який я беру на футбольні матчі, пара книжок тощо. Сама знаєш… І щось із того випало, коли автівка перевернулась і розбилося скло. Записку знайшли серед усього іншого. Написану твоїм почерком, як вони кажуть. Я її бачила, і рука начебто схожа на твою, але ж ви, діти, тепер фактично ніколи не пишете, тільки набираєте й роздруковуєте все, що треба. Тому важко сказати, чий там почерк.

– Про що йдеться в записці?

Вона витягла з кишені клаптик паперу.

– Це копія, яку вони мені дали. Щоб, як вони сказали, я могла надати тобі допомогу, якщо вона раптом знадобиться. Це не оригінал, оригінал залишається в поліції. Для потреб слідчого, який працює на їхнього адвоката. Він майже нічим не відрізняється від копів, такий самий балакун і нишпорка.

– Адвоката? – запитала я, чекаючи, коли ж вона покаже мені папірець.

– Не бери в голову. – Я вже помітила мамину звичку побіжно говорити про неприємні речі, забиваючи цвяхи в твій мозок, а потім закликаючи не звертати на них уваги. – Думаю, ця записка може почекати, доки ти просунешся трохи ближче до одужання. Той чортів репортер. Ненавиджу його за те, що він на тебе все це вилив.

Я простягла руку, ту, що була вільною.

– Про що в ній ідеться?

Схоже, вона правильно оцінила мій намір, бо спрямувала погляд на записку й прочитала вголос: «Не можу цього зробити. Я не можу. Краще б я померла. Краще б ми померли разом. Я хочу, щоб ми обоє померли».

Вона склала аркуш.

– Цілком очевидно, що це – фальшивка.

Я встала, бо хотіла бути подалі від цих слів. І знову сіла на краєчок ліжка, бо ноги, мозок, серце – все наче зробилося ватяним. Виходить, ця записка була зі мною, і я розбила свою власну автівку.

Мамині пальці міцно взяли мене за плече.

– Послухай мене, Джейн. Це зовсім не записка самогубці. Такого просто не може бути. Це якесь непорозуміння, от і все.

Я що, мушу спати в цій кімнаті, поруч зі світлиною, з якої на мене дивитиметься хлопець, котрого я вбила? У мене все боліло: і голова, і живіт, і все інше. Я встала й познімала всі фотографії, на яких був Девід.

– Що це означає, Джейн? – поцікавилася мама.

– Думаю, мені треба лягти, – відповіла я.

– Так, звичайно. Піду подивлюся, чим ми обідатимемо. Люди приносили різні наїдки весь час, коли ти була в лікарні. Перш ніж почули про записку…

А потім перестали, очевидно, хотіла закінчити речення мама. Люди думають, що я хотіла вкоротити собі віку й убила Девіда. Від цих слів у мене в роті з’явився присмак попелу.

Мама кивнула, і я лягла на ліжко. Подумалося, що, може, задзвенить телефон, може, хтось із сусідів або друзів поцікавиться нашими справами, але все було тихо. Я дивилася на світлини моїх друзів і думала про те, чи Камала і Тревор захочуть іще коли-небудь мене відвідати. Чи взагалі хто-небудь захоче мене бачити. Зрештою я заснула. Прокинувшись, я не виявила у собі ніяких нових спогадів. Я зовсім не була зачарованою принцесою, яка прокинулася й опинилась у звичному житті. Я почула мамин голос, вона розмовляла на вулиці з кимось із сусідів. Дуже голосно. Пізніше мама розповіла, що то була Перрі Голл, яка попереджала маму, щоб я трималася подалі від її родини.