Читать книгу Мітфордські вбивства - Джесcіка Фелловз - Страница 10

Того дня Ґая та Гаррі привітало не надто приємне видовище. Сонце зникло з небосхилу, і рання вечірня прохолода опустилася разом із присмерком за двадцять хвилин, що їм знадобилися, щоб дістатися станції Гастінґс. Вони квапливо перейшли міст до наступної платформи (їм повідомили, що інцидент трапився на першій) і побачили, що потяг, який відправився о 15: 20 з лондонського вокзалу Вікторія так і не дістався свого місця призначення. Юрбу розлючених пасажирів пересадили на інший поїзд, думки про пропущені зустрічі та холодні вечері відволікали їх від драми, що розгорталася простісінько перед їхнім носом.

На платформі біля останнього купе стояла купка чоловіків, двері притримував молодий носильник. Більшість натовпу складали нахабні зіваки, але Ґай помітив містера Меннінґа, начальника вокзалу, завдяки його особливій темно-зеленій лівреї та блискучому латунному значку. Він говорив з іншим чоловіком у капелюсі, поліціянтом. Неподалік від них стояли троє робітників у запорошеному одязі, в кашкетах, руки тримали в кишенях і про щось перешіптувалися.

Ґай прискорив крок і владно, чи принаймні він на це сподівався, втрутився в розмову.

– Містере Меннінґ, сер, ми сержанти Салліван та Конлон із Залізничної поліції Лондона, Брайтона та Південного узбережжя. Нас сюди відправив суперінтендант Джарвіс. Що тут трапилося?

Пан Меннінґ глянув на Ґая, і серйозний вираз на його обличчі видавав смуток. Він вже відкрив рота, щоб заговорити, але його зупинив чоловік із поліції Східного Сассексу, інспектор-криміналіст Вайн, який не гаяв часу на те, щоб представитися.

– Дякую, сержанте, але в нас усе під контролем. Швидка вже тут, і вони забирають жертву. – Він пройшовся вказівним пальцем по своїх вусах і категорично кивнув Ґаю.

– Звичайно, сер. Та нам потрібно скласти звіт для шефа, – рішуче сказав Ґай. Він попрямував до відчинених дверей вагона, де стояв черговий вокзалу, втримуючи натовп на відстані. Здавалося, вуса над губою інспектора-криміналіста Вайна закрутилися трішечки тугіше, коли він відступив, щоб дати їм дорогу.

Вони зазирнули всередину тісного купе, де сліпуче сяйво гасових ламп більше скидалося на прожектори, через що у Ґая склалося враження оформленої сцени. Йому знадобилася мить чи дві, щоб очі звикли до тьмяних обрисів. Двоє чоловіків в уніформі швидкої допомоги підіймали на ношах жінку. На ній досі було хутряне манто, але воно спало, відкриваючи погляду її старомодну чорну крепову сукню та лаковані чоботи на шнурівці. Голова відкинулася набік, демонструючи широку смужку темної засохлої крові, рот широко відкритий, волосся скуйовджене.

То був день заплаканих жінок у скрутному становищі, подумав Ґай.

– Вона жива? – прошепотів він до Гаррі.

– Думаю, що так, – прошепотів той у відповідь. – Дивись.

Вони спостерігали за тим, як жінка підняла одну руку, розмахуючи пальцями, наче курка, що йшла після того, як їй відрубали голову. Чоловіки витягли ноші через двері вагона, енергійно рухаючись уперед, щоб протистояти натовпу надворі.

Щойно лікарі пішли, Ґай та Гаррі ступили всередину.

– На підлозі кров, – приголомшено промовив Ґай.

Гаррі глянув на кров, пляму темної крові, а тоді на порожнє місце, де сиділа жінка. Там була потерта шкіряна валізка, капелюх, незграбно кинутий згори, та чорна дамська сумочка. «Ілюстровані новини Лондона» лежали навскіс на сидінні, кров забруднила згорнутий бік, так, наче він був притиснутий до її голови, можливо, щоб стримати кровотечу. Ще одна валіза ховалася під сидінням. А ще була темно-синя валізка для косметики, відкрита, що дозволяло мигцем глянути на білу обшивку всередині. На підлозі валялася пара зламаних окулярів, дві частинки гребінця для волосся та сторінка з газети. Ґай записав кожний предмет. Список скидався на досить нікчемний підсумок життя тієї жінки. Він помітив ще одну велику пляму крові на стіні, де мала б бути її голова.

– Зазирни до її сумочки, – сказав Гаррі. – Там має бути сказано, хто вона була. Тобто є.

Ґай зазирнув: там був порожній гаманець, записник із кількома тьмяними записами олівцем, які він не зміг прочитати в сутінках, зворотні квитки та Національна реєстраційна картка, яка засвідчувала особу власниці Флоренс Найтінґейл Шор, Королівської медсестри, притулок Карнфорт, Квін-стрит, Гаммерсміт.

Щойно Ґай опанував себе, його очі за скельцями окулярів розширилися.

– Це розслідування вбивства, – промовив він.

– Ще ні, – заперечив Гаррі. – Вона ще жива. Сподіваймося, що вона виживе. Ходімо, нам краще поговорити з іншими.

Надворі було неспокійно. Пасажири бачили, як виносили тіло, й це викликало серед них хвилю запальних перешіптувань, а одна жінка знепритомніла. Пана Меннінґа оточили інспектор-криміналіст та двоє чергових з потяга, які представилися Генрі Даком та Джорджом Волтерсом, а також Ґай та Гаррі. Спалахнула гучна дискусія щодо подальших дій та, схоже, ніхто не слухав інших.

Пан Меннінґ повернувся до інспектора-криміналіста Вайна:

– Містере Вайне, нам забрати її речі? Ми маємо запустити цього потяга, інакше на лінії протягом усієї ночі будуть затримки.

– Взагалі-то, інспектор-криміналіст Вайн, пане Меннінґ, – відповів той. – Мені прикро вас розчаровувати, але тепер цей потяг – частина нашого розслідування. Ми нічого не прибиратимемо.

Ґай відчув хвилювання, яке дещо збентежило його. Жертвою нападу став хтось інший, але повітря все одно ніби запоганило чимось їдким та кислим. Трохи віддалік від них стояли троє робітників, які більше не гомоніли один з одним. Вони курили й дивилися собі під ноги.

Інспектор-криміналіст кивнув Ґаю та Гаррі.

– Мені потрібно, щоб цих трьох забрали на вокзал. Вони сіли на потяг на станції Поулґейт, однак не здіймали тривоги аж до Бексгілла. Кажуть, що спершу думали, що вона спить, а тоді, щойно діставшись наступної зупинки, побачили на її обличчі кров. Візьмімо кожен по одному. Вокзал лише в кількох хвилинах ходьби. Але, хлопці, будьте обачні, може статися й так, що це наші підозрювані у вбивстві.