Читать книгу Мітфордські вбивства - Джесcіка Фелловз - Страница 9

За своїм сміхом Гаррі та Ґай не помітили, як до кабінету начальника вокзалу забіг черговий.

– Сер, пробачте, сер, на рейках дівчина, – пробурмотів він, а тоді випростався, побачивши їхні форми. – Перепрошую, сержанте, – сказав він до Гаррі. – Я думав, ви містер Марчант. Можете піти зі мною? Нам потрібна допомога.

Гаррі та Ґай квапливо поправили шоломи, а Ґай застібнув верхні ґудзики пальта. Їм хотілося замаскувати своє збентеження надмірно серйозним тоном.

– У чому проблема, синку? – запитав Гаррі, хоча охоронець був щонайбільше років на два молодший за нього, та на добрих шість дюймів[6] вищий.

– Це молода панянка, сер, – сказав охоронець, відступаючи до дверей. – Вона на рейках. Ми думаємо, що потяг вже почав відправлятися, коли вона вистрибнула й забилася. Нам треба швидко забрати її звідти.

Двоє поліціянтів почали бігти, а черговий проштовхнувся попереду, вказуючи шлях. Уже скоро вони дісталися краю платформи, де помітили жінку, про яку і йшлося – вона була в сотні ярдів від них, лежала на землі – одна нога випростана, а інша підігнута. Жінка трималася за литку, обличчя скривлене від болю, хоча від неї й не чулося ані звуку. Капелюшок сповз набік, і Ґай бачив пасма темно-каштанового волосся, розкиданого ззаду на шиї. Черевики зношені, та й рукавичок на ній не було. Вона мала жалюгідний вигляд, хоча, подумав Ґай, як це годиться для молодого чоловіка, і була гарненька.

Чоловікам не знадобилося багато часу, щоб звести тендітну дівчину на ноги.

– Мені так прикро, – сказала вона, тремтячи від шоку падіння. – Я не думала, що поїзд рухається так швидко.

Уже невдовзі вона була на платформі, сиділа в привокзальному кафе з чашкою підсолодженого гарячого чаю перед собою. Поки черговий пішов на пошуки медсестри, Гаррі стояв біля дверей, на варті, як висловився сам; Ґай сів поруч із нею.

– Гаразд, міс, – сказав Ґай. – Треба нам з’ясувати кілька деталей.

– Навіщо? Я ж не зробила нічого поганого, чи не так?

– Відверто кажучи, ні, міс. Але це було небезпечно. І нам потрібно написати звіт, – сказав Ґай, ледь помітно почервонівши. – Тож, будь ласка, назвіть своє ім’я.

– Луїза Кеннон.

– Адреса?

– Квартира сорок три, блок Сі, маєток Пібоді, Лоуренс-стрит, Лондон.

– Рід занять?

Луїза стискала в руці листа, не в змозі прочитати його.

– Праля. Саме так, я допомагаю матері. Але це не зовсім те, чим я планую займатися впродовж усього життя.

Ґай усміхнувся.

– Ні, міс Кеннон, – він замовк. – Міс, адже так?

– Так.

Рум’янець став трохи яскравішим.

– Куди ви прямували?

– До Гастінґса, але я…

– Що?

– Нічого. Я прямувала до Гастінґса.

– Тоді чому ви вистрибнули з потяга? Хотіли вийти в Льюїсі? Іноді люди не розуміють, що платформа коротша за потяг. Таке траплялося раніше.

– О так, я хотіла сказати… Так, я прямувала до Льюїса… – Луїза знову не договорила.

Ґай дуже по-доброму дивився на неї.

– І ви мало не пропустили свою зупинку? Так?

Гаррі суворо глянув на нього.

– Так, саме так. Ой. – Вона здригнулася та схопилася за ногу.

– Медсестра скоро прийде, міс, – сказав Гаррі. – Намагайтеся не рухатися.

– Мені не потрібна медсестра, – сказала Луїза. – Я мушу йти.

– Лише кілька запитань, міс Кеннон, – сказав Ґай. – Ви подорожували самі?

Луїза глянула на нього.

– Вам і справді треба все це знати? Я мушу йти.

Ґай опустив записника та олівця.

– Гаррі, – сказав він, – можеш сходити дізнатися, що ж там трапилося з медсестрою?

Гаррі зрозумів. Він пішов.

– Розкажіть мені, що сталося, – сказав Ґай. – У вас через це не буде проблем, нам просто треба знати, що все гаразд.

Заспокійливого тону для Луїзи стало задосить. Їй здалося, що такого спокійного звертання до себе вона не чула впродовж місяців, якщо не років. Вона досі тримала конверт, який був адресований їй.

– Мені потрібно це прочитати, – сказала вона.

– Тоді вперед, – відповів Ґай. – Не поспішайте.

Луїза повільно витягла з конверта аркуш паперу і почала читати листа, написаного закручуваним почерком та чорним чорнилом. Аж раптом вона здригнулася.

– Що сьогодні за день? Понеділок, адже так? Котра година?

Ґай глянув на годинник у кафе.

– Майже третя. А що?

Луїза втратила усе самовладання.

– Я нізащо не встигну! – вигукнула вона. – Мій єдиний шанс вибратися, зробити щось… А тепер я не можу. Я не можу. Ой!

Вона схопилася за ногу й глибоко вдихнула.

– Погляньте, – сказала вона й передала листа Ґаю.

Він прочитав.

– Гадаю, вам це ще до снаги, – сказав він.

– Але я така розтріпана, гляньте-но на мене!

Ґай глянув на Луїзу. Він бачив струнку постать, прекрасне бліде обличчя, сяйво вилиць та великі карі очі, мокрі від сліз. Але він був поліціянтом, тому також бачив брудний капелюшок із наполовину відірваними крисами, дешеве пальто та черевики, яким бракувало нових шнурків та чистки.

– Ви й справді так хочете отримати цю роботу? – запитав він.

– Так, – відповіла вона, дивлячись йому прямо в вічі. – Дуже.

– Гаразд, – сказав Ґай. – У такому разі, варто нам щось із цим зробити. Зачекайте тут.

– Не схоже, що я можу кудись піти, еге ж? – Луїза скривилася, але очі заблищали.

Щойно Ґай вийшов, повернувся Гаррі, цього разу вкупі з медсестрою, і поки Луїзу оглядали, Ґай зайшов до кабінету начальника вокзалу, щоб зробити кілька запитів. До того часу як Луїзі забинтували розтягнену литку, Ґай повернувся, розмахуючи маленьким аркушем паперу.

– Маю для вас розклад потягів, ви точно встигнете, – сказав він.

– Куди?

– На співбесіду, – сказав Ґай, несподівано усвідомивши, що знав про цю юну леді значно більше, ніж того вимагали обов’язки поліціянта.

Медсестра підвелася й поклала свої останні речі до сумки, дала Луїзі короткі вказівки щодо догляду за литкою та пішла.

– Що відбувається? – запитав Гаррі, помітивши колір обличчя свого друга. Він широко йому всміхнувся, хоча Ґай йому й не відповів.

– Міс Кеннон, – почав Ґай. – У жодному разі не хочу вас образити, але гадаю, що вам, мабуть, потрібно… Ну, якщо дозволите запропонувати…

– Що? – запитала Луїза.

– Так, що? – промовив Гаррі, розважаючись від душі.

– Гадаю, що вам потрібно начистити черевики, – випалив Ґай. – Я можу зробити це для вас на вокзалі Вікторія, там у мене все необхідне. І ми з Гаррі… Я маю на увазі, ми з сержантом Конлоном саме повертаємося туди. Хіба ж ні, Гаррі?

Луїза придушила в собі сміх. Ґай це побачив і намагався не показати образи. Він знав, що більшість чоловіків його віку вже мають коханих, а Гаррі намагався звести його з однією чи двома танцівницями з «Клубу 100», та він ніколи не заходив далі, ніж віскі з соком та безславне повернення додому.

– Чому ви робите це для мене? – запитала Луїза.

Щоки в Ґая знову спалахнули. Він прочистив горло.

– Гм, ну, називайте це громадським обов’язком. Та краще нам іти, якщо ви хочете встигнути на потрібний потяг. Бачте, вам треба дістатися до…

Він довго розповідав про потяги до Лондона, через Лондон до Паддінґтона, а потім знову до Оксфордширу, так, щоб встигнути до пів на п’яту, та проте Луїза не слухала. Думка, що це можливо, що вона отримає шанс змінити своє життя, захоплювала багатством можливостей. Це ніби спробувати з’їсти цілий шоколадний торт за раз – неймовірно, та існує ризик, що виявиться не до снаги.

– Зупиніться, сержанте?…

– Салліван.

– Сержанте Салліван. Дякую за все це. Справді. – Вона коротко йому всміхнулася. – Немає потреби везти мене кудись. Я можу дістатися сама. Я дуже вам вдячна. До побачення. – Луїза підвелася, лиш трохи здригнувшись, і почала йти.

Ґай сіпнувся, ніби хотів зупинити Луїзу, але Гаррі глянув на нього і двоє чоловіків відпустили її.

– Якщо ви впевнені, міс Кеннон. Ось, візьміть, – сказав Ґай і передав Луїзі переписаний розклад потягів.

Луїза взяла його, кивнула й поклала до кишені поруч із листом. Вона не мала з собою нічого, крім носовичка, і знала, що в неї обмаль часу – дядько Стівен пересяде на наступний потяг до Льюїса, щоб знайти її.

Через кілька хвилин Луїза чекала наступного потяга, щоб повернутися до Лондона. Оглядаючи платформу, вона вже скоро помітила гарно вбраного джентельмена середнього віку – безсумнівно, частого гостя ділового центру міста. На ньому була форма банківського працівника, котелок, короткі гетри, в руці туго згорнена парасолька, шкіряний портфель. Вона чекала потрібного сигналу – так, це воно. Чекаючи на потяг, усі це роблять: мацають кишеню пальта, щоб перевірити, чи гаманець і досі там. Намагаючись не накульгувати, Луїза пройшла до своєї жертви, її серце шалено калатало в грудях. Вона не хотіла цього робити, але якщо не зробить, то навіть не скуштує того торта.

– Ой! Мені так прикро, сер! Я не дивилася, куди йду! – пробурмотіла Луїза, коли джентльмен сердито глянув на неї, а його портфель упав на землю й папери розсипалися. Луїза стала навколішки, щоб зібрати їх, клерк схилився поруч зі значно більшими труднощами.

– Усе гаразд, – похмуро сказав він. – Дозвольте мені.

– О так, сер, – продовжила Луїза. – Ще раз перепрошую, сер.

Посеред такого сум’яття та її бурмотіння, дівчина сковзнула рукою до його кишені й щойно схопила гаманець, як відчула легкий доторк до її руки.

– Міс Кеннон?

То був сержант Салліван, який спантеличено дивився на неї.

– Усе гаразд?

Вона квапливо витягла руку з чужої кишені, без гаманця, і підвелася. Луїза глянула на чоловіка, який досі збирав свої папери, і, навіть не подумавши, різко сказала:

– Перепрошую, сер! Не буду!

Клерк спантеличено глянув на неї, однак нічого не відповів.

Ґай суворо зиркнув на нього, а потім відвів Луїзу вбік, тримаючи її за плече. Гаррі був на кілька кроків позаду них.

– Що там трапилося? – ласкаво запитав Ґай. – Він зробив вам недоречну пропозицію?

Луїза, тепер уже збентежена своєю брехнею, зачудована, чому взагалі це зробила, похитала головою.

– То пусте, – відповіла вона. – Нічого такого, чому я не змогла б зарадити. – Окрім заціпеніння, вона відчувала, як здіймається відчуття провини.

Ґай глянув на Гаррі, а тоді повернувся до Луїзи, з її спотвореним капелюшком та забинтованою ногою. Вона скидалася на горобця зі зламаним крилом.

– Вам потрібна допомога?

Луїза відвернулася. Вона попросила б будь-кого, та не його. Зрештою, він поліціянт.

– Не знаю, чому говорю це, та чому б мені не позичити вам трохи грошей? – сказав Ґай. – Я можу дати вам перепустку на потяги, тож не доведеться купувати квиток. А ще кілька монет, щоб ви могли купити собі сандвіч у дорогу. А може, й трохи почистити черевики. – Він широко всміхнувся.

Луїза пом’якшала. Заради того щоб отримати ту роботу…

– Я поверну, – сказала вона. – Я мала на увазі…

– Не переймайтеся, – сказав Ґай. – Доки ви ще можете встигнути на ту співбесіду. Зачекайте тут, я дістану перепустку.

Вони пройшли до кабінету начальника вокзалу, де Ґай лишив Луїзу сидіти на лавці ззовні, а Гаррі стояв біля неї. Її тіло переповнювало збентеження, вона заледве могла глянути на нього. Ґай вибіг з кабінету через п’ятнадцять хвилин, хоча здалося, що це тривало значно довше. Він тицьнув Луїзі в руку перепустки та кілька шилінгів, не звертаючи увагу на її несміливі заперечення.

– Нам треба йти, – сказав він Гаррі. – Дзвонив шеф, на станції Гастінґс щось трапилося. Він хоче, щоб ми дізналися, що саме. Більше мені нічого невідомо.

Ґай розвернувся до Луїзи, і вона помітила його спантеличення від надмірного хвилювання.

– Перепрошую, – сказав він. – Сподіваюся, ви витримаєте співбесіду. Сподіваюся, ви отримаєте роботу. Можливо…

– Так, я повідомлю вам, – сказала Луїза, всміхаючись йому. – Припускаю, що зможу написати вам на вокзал Вікторія. Сержант Салліван, адже так?

Він кивнув.

– Дякую. До побачення… і щасти вам.

Ґай повернувся до Гаррі, й вони обоє побігли, високий та низький, за покликом обов’язку.