Читать книгу Мітфордські вбивства - Джесcіка Фелловз - Страница 5

Різдво завжди було для Луїзи радісним перепочинком у зимові місяці, однак цього року, без батька, ані їй, ані її матері не стало сили дотримуватися маленьких сімейних традицій. У квартирі не було прикрас, ялинки теж не купували. «Це лише один день», – пробурмотіла мати.

На думку Луїзи, може, й добре, що вони так чи інакше відбудуть цей день як звичайний четвер. Її дядько, Стівен Кеннон, спав аж до полудня та заледве додав святкового настрою племінниці та її матері, коли вони сиділи біля каміна – Луїза читала «Джейн Ейр», її мати плела темно-зелений вовняний жакет, а він ввалився на кухню, шукаючи пива. Шкарпетик, Стівеновий пес, довгоногий чорно-білий дворняжка з шовковими вухами, лежав біля Луїзиних ніг, і йому з-поміж усіх було найкраще.

Коли Стівен упав на крісло, Вінні підхопила впущену петлю та трохи ближче підсунулася до вогню.

– На вечерю свинина, – сказала вона, лише злегка повернувши голову до дівера. – А ще місіс Шовелтон дала мені невеличкий різдвяний пудинг.

– За що це? – запитав Стівен. – Кляті сноби. Вони ж ніколи не дадуть зайвих півкрони, хіба ні? Від того було би більше користі, ніж від пудингу.

– Місіс Шовелтон була доброю до мене. Ти ж знаєш, я мала взяти два тижні відпустки, коли твій брат… коли Артур… – Вінні гикнула та опустила погляд, глибоко дихаючи, щосили намагаючись стриматися. Останнім часом клопотів лише побільшало, а не всі її господині були такі співчутливі, коли їхню білизну повертали на день пізніше від обіцяного.

– Тихо, Ма, – сказала Луїза. – Дуже мило з боку місіс Шовелтон поділитися з нами. Гадаю в мене знайдеться кілька монет, щоб покласти туди.[4] – Вона глянула на дядька, який замість відповіді знизав плечима й зробив великий ковток свого питва.

На щастя, після картоплі зі свининою Стівен оголосив, що має намір подрімати в кріслі. Луїза з матір’ю вичавили з себе весь дух Різдва в одному зосередженому спільному зусиллі над пудингом. Луїза вкинула до нього три півпенсовики та поклала гілочку гостролисту згори. У них не було бренді, щоб підпалити його, як годиться, і на якусь мить жінки замислилися, чи крапля пива матиме той самий ефект, однак вирішили не ризикувати.

– Щасливого Різдва, – сказала Луїза над першою повною ложкою, яку тріумфально занесла в повітрі. – За татка, еге ж?

Очі Вінні налилися слізьми, але вона всміхнулася доньці.

– Так, люба. За татка.

Вони доїли пудинг, не лишивши й крихти Стівену, та разом прибрали зі столу: їхні майже однакові постаті рухалися одна проти одної за добре відпрацьованим алгоритмом, коли Луїза мила, а Вінні витирала посуд у тісній кухні. Прокинувшись, Стівен лише схопив пальто, сказав, що йде до пабу, та грюкнув дверима, зачиняючи їх за собою та Шкарпетиком, який подріботів за ним. Мати з дочкою повернулися до своїх мовчазних занять та пішли спати, щойно відчули, що зможуть заснути – о дев’ятій вечора. Крізь стіни вони чули, як сусіди заводять приспів «Добрий король Вацлав»,[5] знаючи, що це тільки початок.

Кількома годинами пізніше Луїза відчула, як Стівен трясе її за плече, пробуджуючи з неглибокого сну.

– Що трапилося? – прошепотіла вона, намагаючись не розбудити матір, яка спала поруч. Луїза подумки пробіглася переліком усіх, про кого їй потрібно було дізнатися новини посеред ночі, однак заледве могла згадати хоч когось. Місіс Фітч, сусідка з іншого боку, яка приглядала за їхнім старим котом, коли вони їхали до Вестон-супер-Мер на п’ять днів кілька років тому? Місіс Шовелтон? Але якщо щось трапилося з нею, то хіба це не могло зачекати до ранку? Усі дідусі та бабусі вже давно спочили з миром – Луїза стала «приємною несподіванкою» для своїх батьків сорока та сорока шести років, коли народилася. Але Стівен притис пальці до вуст, майже по центру, та міцно схопив її за плече, витягуючи з ліжка.

– Гаразд! Гаразд, уже йду, – голосно прошепотіла вона, розтираючи собі обличчя, щоб прокинутися. Мати перевернулася на своїй частині ліжка, хрипко видихаючи.

– Спокійно.

Вона пройшла до кухні, де на неї вже чекав Стівен.

– Що?

– Чоловік у вітальні, – промовив Стівен. – Він хоче побачитися з тобою. За насолоду він пробачить мені маленький боржок. Тож зроби все, щоб він її отримав, – і порожній вираз його обличчя поступився самовдоволеній посмішці від власного дотепу.

– Я не розумію.

– Зрозумієш, коли зайдеш до кімнати. Заходь. – Він шугонув її немовби бездомного пса, який випрошував у нього недоїдки.

– Ні, – сказала Луїза. Вона зрозуміла, що він мав на увазі. – Ні. Я розповім Ма.

Єдиний жорстокий порух його великої долоні припав прямісінько в щоку, і Луїза майже сповзла на підлогу, де стояла босоніж. Її халат був не задосить туго запнутий навколо нічної сорочки, а коли вона спробувала підвестися, випроставши руку й намагаючись намацати кухонний стіл, то відчула ще один ляпас, цього разу тильним боком долоні, у ту ж таки щоку. Вона відчувала, як палає обличчя, біль у щелепі почав пульсувати. Ані сльозинки, очі були сухі, а в горлі пересохло ще більше.

– Твоїй матері цього знати не потрібно. У неї вдосталь проблем, чи не так? Та годі вже, кажу востаннє – заходь.

Довгу пронизливу мить Луїза дивилася на дядька. Він теж дивився на неї та кивнув підборіддям на двері. «Це… – подумала вона. – Дійшло й до цього».

Стівен єдиний помітив, що вона вже не дитина. Раз чи двічі він казав, що вона «не просто миле личко», й Луїза із задоволенням приймала легку похвалу. Тепер вона зрозуміла.

Дівчина відірвала руку від щоки та щільніше закуталася в халат, туго перев’язуючи вузол. Тоді вона розвернулася та зайшла до сусідньої кімнати, м’яко зачинивши за собою двері, бо не хотіла розбудити матір.

Біля каміна, де вже давно згас жар, стояв чоловік. Вона вже бачила його раніше, в пабі далі вулицею, коли ходила забирати Стівена додому на вечерю: Ліам Магоні. Їй перехопило подих.

Його очі – вузькі щілинки, рот рішуче застиг. Вона стояла біля дверей, рукою стискала округлу ручку. Думала: «Доки триматимуся за неї, зі мною все буде гаразд».

У майже повній темряві здавалося, ніби загострилися всі відчуття. Вона відчувала запах елю в його диханні, поту, що просочувався з кожної пори; їй навіть ввижався запах бруду під його нігтями. За дверима почулося човгання: Стівен прихилився вухом до дверей, щоб послухати.

– Ходи сюди, дівчинко, – промовив Ліам і рукою сковзнув до застібки паска, жовта мідь відблискувала в напівсвітлі.

Луїза не рухалася.

– Не дуже добре вихована юна леді, правда? – сказав він.

У Луїзи побілили кісточки на руках.

Його голос пом’якшав.

– Тобі нічого боятися. Я хочу лише подивитися. Тобі поталанило з обличчям, ти це знаєш?

Він фиркнув від сміху, підходячи до неї, та простягнув руку. Луїза відступила й схрестила руки на грудях.

– Ти ні на що не дивитимешся, – сказала вона. – Чого б ти там не хотів, я тобі цього не дам. Торкнешся мене, і я закричу.

Чоловік зареготав.

– Тихіше. У цьому немає потреби. Послухай, справа в тому… – він стишив голос та нахилив голову, щоб говорити їй просто в вухо. Вона знову відчула запах алкоголю та поту й заплющила очі.

– Справа в тому, що твій дядько винен мені грошей. Усе, що тобі потрібно зробити, – тільки трохи попрацювати, і я про це забуду. Поїдеш зі мною до Гастінґса, і я поверну тебе, не встигнеш і оком змигнути. І жодній душі цього знати не треба.

Луїза й досі стояла біля дверей. Їй здалося, що вона почула Стівена – приглушений шум. Вона уявила, як він заткнув собі рота кулаком.

Однією рукою Ліам притиснув її до стіни. Тоді й зародився страх. Вона різко підняла руки, намагаючись відштовхнути його, але він був сильніший: перехопив їх однією рукою, а іншою сковзнув вздовж її тіла, мацаючи вигин талії, стегна.

Луїза завмерла. Вона дивилася повз його голову у вікно навпроти – зашторене, але, збігшись упродовж років, гардини вже не сходилися посередині. Крізь щілину виднілася лампа з жовтим спокійним мерехтливим сяйвом. На вулиці було порожньо. Луїза вдивлялася на тротуар, на жмутки трави, що виросли поміж каміння. Намагалася проникнути всередину цих щілин, припасти до землі у темряві. Вона вже робила так, це найбезпечніше.

А тоді зі сходів долинув якийсь звук – Ма кликала її.

Дуже різко, важко дихаючи, Ліам відсахнувся від неї. Відступивши, він застібнув ґудзики на куртці та підняв комір.

– Лише ніч у Гастінґсі, – сказав він. – Хіба ж я багато прошу?

З того, що було потім, Луїза не надто багато пам’ятала, лише його в коридорі та приглушені голоси. Тоді Стівенові кроки, важкі та нерівномірні, коротким східцевим маршем. І, нарешті, тиша.

На автоматі вона змусила себе зрушити з місця, піти на кухню, закип’ятити води в чайнику та обережно зробити чаю. Вона зігріла заварник, налила молока в глечик і з глибини буфета витягла порцелянову чашку з блюдцем. Батько купив матері біло-синій порцеляновий сервіз якраз перед народженням Луїзи. Тому чашка та блюдце були старшими за неї – щонайменше дев’ятнадцяти років, – але здавалися не такими надщербленими та тріснутими, якою почувалася вона сама.

І тільки сівши за стіл із чашкою чаю перед собою, Луїза дозволила собі заплакати, але ненадовго. Вона витерла обличчя долонями й трусонула головою. Настав час щось робити. Їй згадалися слова Ненсі Мітфорд про помічницю няні, яка втекла. Є шанс, що вони й досі шукають когось на її місце. Дженні мала знати. У шухляді на кухні Луїза знайшла аркуш паперу та олівець, а тоді почала писати листа, який, як вона сподівалася, усе змінить.