Читать книгу Мітфордські вбивства - Джесcіка Фелловз - Страница 15

Ґай та Гаррі почали свої пошуки коричневого костюма та вкрадених ювелірних прикрас із лихварів та комісійних магазинів Льюїса. Ґай був у захваті – нарешті він почувався справжнім поліціянтом. У другому ж ломбарді сумнівний чоловік за прилавком, який, судячи із плям під руками, не прав сорочки ще з Різдва, розсміявся їм у обличчя:

– Для чого, – пирснув він, – комусь, хто розжився діамантами та готівкою, здавати в комісійку костюм? Якби він прийшов сюди, то не отримав би й двох шилінгів.

Ґай палко заперечив, що то був єдиний спосіб позбутися доказів, однак чоловік лише продовжував пирскати й сміятися, гупаючи себе по грудях, й вони швидко звідти пішли. В одній комісійній крамниці їм показали здоровенну купу чоловічого одягу, отриманого від дати нападу, й, затискаючи носи, вони порпалися в речах, без сумніву, мерця. Здається, там була навіть піжама, в якій він помер, ще не випрана, судячи зі слідів пристрасті до дешевих сигарет.

Та все одно Ґай спонукав Гаррі шукати далі. Закінчивши обходити місця, які треба було перевірити в Льюїсі, вони вирішили на цьому зупинитися. Напарники сіли на потяг до Лондона, а тоді знову повернулися вранці, щоб перевірити Бексгілл та Поулґейт.

– Малоймовірно, що хтось зійшов би у Поулґейті, помітивши, як там сідають працівники залізниці, – сказав Ґай, – однак ми перевіримо.

Гаррі мав менший запал, але, за його словами, це хоча би давало йому відпочинок від звичної рутини.

Ґай щосили намагався підбадьорити його.

– Якщо ми розплутаємо цю справу, – нагадав він йому, – то отримаємо підвищення. Можливо, навіть Скотленд-Ярд.

Одначе, попри всі зусилля, наступні кілька днів стали для Гаррі та Ґая суцільним розчаруванням – жодного костюму чи прикрас, які підходили б за описом. Інспектор-криміналіст Вайн вирішив з’їздити до пансіонів на узбережжі й знайшов залишений коричневий костюм, однак аналіз патолога розслідування не виявив плям крові. Здійнявся чималий галас, коли поліції здався солдат, зізнавшись у вбивстві жінки в потязі, але короткого допиту в Скотленд-Ярді вистачило, щоб переконатися, що він ніяк до цього не причетний. Солдата повернули до армії як дезертира.

* * *

Зрештою незадовго після цього відбулося друге дізнання. Були присутні всі, хто й раніше: коронер, заступник, поліціянти з усіх трьох підрозділів, юристи та одинадцятеро присяжних. Цього разу опитали більше свідків, включно з лікарем Спілсбері, від якого Ґаю ставало лячно.

– Це той, хто впізнав у зогнилому трупі, знайденому в підвалі доктора Кріппена, його дружину, – сказав він Гаррі, який у відповідь на це сказав йому заспокоїтися.

Першою допитували Мейбл Роджерс, ще й досі вбрану в суцільне чорне. Ґай помітив, що цього разу її не супроводжувала медсестра, хоча чоловік знову був поруч і здавався не менш зубожілим, ніж до того. Мейбл не носила обручки, тож він не міг бути її чоловіком, однак було помітно, що він піклується про неї. Вони часто переглядалися, і коли вона вагалася біля трибуни, то складалося враження, що додає впевненості в голосі після його підбадьорливого кивка. Коронер попросив її повторити деякі факти стосовно чоловіка, який зайшов до вагона, що їх вона називала минулого разу.

– Я вже розповіла все, що пам’ятаю, – сказала міс Роджерс. – Він був убраний у коричнюватий твідовий костюм зі змішаного та легкого матеріалу. Я не помітила, який на ньому був капелюх, однак той чоловік був без пальта. Не думаю, що він мав якийсь багаж, але в нього могла бути маленька сумка. Йому було десь двадцять вісім чи тридцять років, чисто виголений.

– До якого класу, на вашу думку, він належав?

– Клерк чи хтось на кшталт, – відповіла вона.

– Як думаєте, скільки грошей мала при собі міс Шор під час подорожі? – запитав коронер.

– Гадаю, десь три фунти, – промовила міс Роджерс. – Того ранку ми разом робили покупки і вона говорила, що не може витрачати більше, інакше їй не стане в дорогу.

– Можете розповісти нам ще щось про її зовнішній вигляд? Які прикраси були на ній?

– Вона була вбрана в нове хутряне манто й мала дуже гарний вигляд. Думаю, що нападнику вона здалася заможною. Зазвичай вона носила дві каблучки з діамантами та золотий наручний годинник.

Ґай був у захваті. Він уже був на двох чи трьох коронерських судах, коли хтось стрибав під поїзд, але ніколи не чув дізнання в справі про вбивство. Та ще й не просто про вбивство. Це була сенсація: жінка в потязі, зброї не знайшли, підозрюваного не заарештували. У судовій залі знову була сила-силенна репортерів, які шалено щось черкали в нотатниках.

Після того як міс Роджерс відпустили, викликали інженера, який мав показати плани вокзалу Льюїса, а також пояснити, чому пасажири, які сидять у задніх двох вагонах, для того, щоб вийти, мають або чекати, доки потяг рушить, або ж стрибати на рейки (як це часто роблять ті, хто не запитав чергового, чи надто нетерплячі, щоб зачекати).

Тоді Гаррі штурхонув Ґая ліктем під ребра. Коронер щойно викликав Джорджа Клаута, першого з робітників, які знайшли Флоренс Шор і здійняли тривогу на станції Бексгілл. Гаррі та Ґай були присутні на допитах працівників залізниці, щойно стало відомо про знахідку, але, можливо, коронерові вдасться домогтися зізнання. Таке вже траплялося – присяжні та суворість суду здатні будь-кого налякати й змусити говорити правду.

Клаут підтвердив, що того дня він працював на станції Гампден-Парк. До нього приєдналися двоє знайомих – Вільям Ренсом та Ернест Томас, щоб разом сісти на потяг о п’ятій вечора на станції Поулґейт до Бексгілла. Вони обрали купе в останньому вагоні, він із Томасом сів спиною вперед, а Ренсом з того ж боку, що й міс Шор.

Коронер почав ставити питання:

– Ви помітили там леді?

– Я бачив когось у дальньому правому кутку, за рухом потяга, – сказав Клаут, витягуючи руки з кишень, коли почав говорити.

– Коли ви зайшли до купе було темно?

– Майже.

– Там було освітлення?

– Дуже тьмяне.

– Припускаю, гасові лампи?

– Так.

– Після того як ви сіли, ви бачили когось?

– Десь за десять хвилин, проїхавши з милю, я помітив, що то була леді.

– Як вона сиділа?

– Відкинулася назад, схилила голову на оббиту спинку.

– Ви помітили її руки?

– Я не бачив її рук, вони були під кутиком манто.

– Її ноги були на підлозі?

– Так.

– Коли ви глянули на неї наступного разу?

– Десь на півдорозі між Поулґейтом та Певенсей.

– Що ви побачили?

– Я побачив, що з нею щось не так.

– Чому?

– З пози, у якій вона сиділа.

– А що потім?

– Я побачив на її обличчі кров.

– Свіжу кров?

– Не можу сказати.

– Її було багато?

– Багато.

– Вона струменіла?

– Не можу сказати.

– Що ви зробили?

– Я сказав Ренсому, що з леді в кутку щось не так. Гадаю, що сказав: «Вона, мабуть, жахливо вдарилася». Не схоже, що він почув мене. Йому було зле через застуду.

– Ви говорили з Томасом?

– Ні. – Клаут зашаркав ногами. Мабуть, йому було ніяково в такій, м’яко кажучи, офіційній обстановці.

– Чому?

– Я більше нічого не говорив, аж доки ми не дісталися Бексгілла.

– Ви щось робили?

– Ні, сер. Аж доки ми не дісталися Бексгілла.

– Чому?

– Не думав, що все було так серйозно.

– Ви помітили, чи леді дихала?

– Так, дихала і, здавалося, читала газету.

– У неї були розплющені очі?

– Вони постійно розплющувалися та заплющувалися.

– Спазматично?

– Так.

Ґай помітив, що під час цієї розмови міс Роджер виглядала засмученою. Вона схиляла голову, щоб поторсати сумочку на колінах, та тягнула за нитки на пальті. Вона була досвідченою медсестрою, та їй певно було неприємно чути про рани своєї подруги і розуміти, що вона намагалася просити про допомогу, проте їй це не вдалося. Було також дуже дивно, що ці чоловіки тоді не стривожилися сильніше. Клаут сказав, що не помітив крові в купе, так само й не згадував про будь-які ознаки боротьби. Інші двоє лише підтвердили його слова.

Чергові потяга, яких викликали свідчити, та Джордж Волтерс присягнулися. Якщо свідчення Клаута бентежили, то Волтерсові виявилися ще гіршими.

– Вона сиділа в схиленій позі, обличчям за рухом потяга, – почав він. – Голова відкинута на сидіння, ноги випростані вперед, відкриті до колін, бо вона зісковзнула. Руки були перед нею, а пальці постійно ворушилися. Вона кілька разів піднімала руку, рухала пальцями, потім, схоже, дивилася на свої руки.

Другий черговий потяга, Генрі Дак, також виступав. Він був на потязі з Вікторії, і саме йому Клаут повідомив про проблему в Бексгіллі. Саме Дак вирішив, що її потрібно доправити до найближчої лікарні в Гастінґсі. З Бексгілла телефонним дзвінком домовилися про швидку на наступній станції. Містер Дак також згадав, що бачив, як того доленосного понеділка з кінця вагона в Льюїсі вистрибнув чоловік і пішов вздовж платформи, але було темно і він майже його не роздивився. Оскільки була темна ніч, а на станції ліхтарів не було, він бачив його лише в світлі своєї лампи.

Чи міг то бути нападник? Ззаду було два вагони, в одному з яких була при смерті міс Шор, і чоловік міг вистрибнути з будь-якого з них. Куди він пішов потім? Ніхто з працівників станції не помітив, але на це й не було причин, особливо якщо чоловік мав квиток і зміг пройти через огорожу звичним способом.

Ґай відчув, як Гаррі нетерпляче совається поруч із ним, адже був вже майже час вечірнього чаю. Гаррі був у рабстві свого шлунку і з нетерпінням чекав щоденного кусня торта. Ґай натомість не відчував навіть натяку на голод, не тоді, коли знав, що наступним свідком був лікар Спілсбері.

Коронер викликав лікаря до трибуни. Це був привабливий чоловік з ясними та яскравими очима. Він був вбраний у костюм грубого покрою з квіткою в петлиці, волосся акуратно розділене й гладенько зачесане. Виваженим тоном він описав травми міс Шор, які оглядав через день після її смерті. Ґай не розумів біологічних деталей, але його знань стало задосить для того, щоб збагнути, що на її голові було три рани, які спричинили значний крововилив у мозок.

– Причина смерті? – запитав коронер.

– Кома через проламаний череп та пошкодження мозку, – відповів лікар Спілсбері.

– Чим, на вашу думку, завдали ці рани?

– Їх завдали дуже точними ударами важким предметом з доволі великою ударною поверхнею.

– Чи міг це бути револьвер?

– Так, товстий кінець револьверу звичайного розміру.

– Можете сказати, скільки їй нанесли ударів?

– Щонайменше три, та могло бути й більше.

– Чи міг якийсь із них спричинити втрату свідомості?

– Так.

– Як гадаєте, після одного з цих ударів леді могла сама сісти так, як її знайшли?

– Ні. Її, певно, силоміць всадовив нападник. Вона не могла сама сісти в таку позу.

Це було дуже цікаво, подумав Ґай: той, хто вдарив її, згодом всадовив жінку та поклав газету їй на коліна, хоча й забув про зламані окуляри на підлозі, якщо тільки вони не зісковзнули, коли потяг рушив. Нападник чомусь хотів, щоб той, хто зайде до купе пізніше, лише через деякий час збагнув, що із міс Шор щось не так. Навіщо? Ґай хотів ретельніше все обміркувати, але змусив себе зосередитися на дізнанні.

Лікар Спілсбері відповідав на наступні запитання спокійним, методичним голосом. Він підтвердив, що зброя зачепила мозок і що це не міг бути звичайний ціпок, так само вона не могла отримати ушкодження вдарившись, коли звісила голову з вікна. Він вважав, що на неї напали, коли вона сиділа. За його словами, він не бачив ознак боротьби, окрім синця на кінчику язика. Залишалося останнє запитання.

– Чи були якісь сліди спроби зґвалтування померлої? – запитав коронер, навіть ще похмуріше, ніж раніше.

– Ні, сер, – сказав лікар Спілсбері.

Міс Роджерс зітхнула з полегшенням, почувши це. Дізнання майже добігло кінця, закінчившись коротким допитом місцевих лікарів. Коронер підбив підсумки, і присяжні за кілька хвилин повернулися з вироком. Попри усі зусилля поліції знайти нападника, Флоренс Найтінґейл Шор вбив невідомий.

* * *

Згодом у барі неподалік від суду Джарвіс, Гайт та Вайн топили своє розчарування у келихах пива. Ґай та Гаррі, не забуваючи, що вони й досі на службі й сидять зі своїми керівниками, потягували імбирний ель. Вони заледве промовили хоч слово, але дослухалися до розмов, які, на велике розчарування Ґая, лиш трохи стосувалися справи. Вайн якось пробурмотів щось про випадкове пограбування, що жінка опинилася не в тому місці не в той час і, що найімовірніше, це був якийсь колишній солдат, доведений до відчаю. Гайт та Джарвіс лиш схвально кивнули і зробили ще по одному великому ковтку.