Читать книгу Мітфордські вбивства - Джесcіка Фелловз - Страница 6

Коли Луїза з матір’ю вийшли з чорного входу вибіленого будинку місіс Шовелтон у Драйтон Ґарденс, уся їхня увага була зосереджена на важкій ноші. Луїза, прагнучи позбавити матір більшого тягаря, ніж та могла витримати, знову заштовхала більшу половину до свого кошика.

Дженні відповіла на Луїзиного листа, порадивши написати економці Мітфордів, пані Віндзор. «І люба, – додала вона, – гадаю, тобі краще згадати будь-який досвід роботи з дітьми, якщо в тебе він є. У них шестеро малят». Відтоді минуло два тижні. Ні слова від пані Віндзор, і Луїза ні на крок не наблизилася до іншого способу позбутися дядька. Тягар її думок був значно важчий за кошик з білизною. Пронизливий вітер змусив їх опустити голови, а сліпуче сяйво металевого зимового сонця, що й досі було низько на небосхилі, пекло їм у шиї, поки вони затято несли додому роботу на день.

Дорогою Луїза помітила свого дядька Стівена в гостроверхому капелюсі. Чоловік прихилився до ліхтарного стовпа й цмолив цигарку. Зрозумівши, що вони от-от пройдуть повз нього, він кинув цигарку додолу. Шкарпетик теж був там, покірно сидів на задніх лапах біля Стівенових ніг. Він ворухнувся, щоб підійти до Луїзи, та його зупинив короткий свист господаря. Стівен дав йому якогось смаколика з кишені й потріпав за шовковисте вухо. А потім натягнув на обличчя посмішку, яка не випромінювала взагалі нічого. Луїза бачила все це й ближче підійшла до матері, втупивши погляд уперед, на головну дорогу, де було повно людей та авто. Свідки.

– Агов, – крикнув він їм услід. – Навіть не привітаєтеся?

Луїзина мати розвернулася, почувши голос, і збентежено скосила на Стівена очі.

– Стівене? Сьогодні ж не платіжний день, – сказала вона.

– Я знаю.

– Тоді чому ти тут?

– Хіба не можна просто прийти, щоб привітатися з любою зовицею та її гарненькою племінничкою? – запитав Стівен.

Він підійшов ближче, обличчя безвиразне. Шкарпетик дріботів позаду. Луїза відчула, як щось промайнуло крізь неї, і на якусь мить їй здалося, що вона може знепритомніти.

– Я оце подумав, що прийду й простягну вам руку допомоги, – сказав він і взяв кошик Луїзи.

Вона опиралася, лиш якусь коротку мить, але він легко висмикнув кошика з її рук. Тоді повернувся до Вінні, кутики вуст піднялися вгору, цього разу не показуючи зубів.

– Щоб вам повернутися до квартири без зайвих труднощів.

Вінні байдуже глянула на нього, не зронивши й слова, та рушила далі, куди йшла, додому, проти східного вітру. Стівен стояв на тротуарі так, наче пропускав її вперед, – немов сер Волтер Релі, коли кинув свого плаща додолу, щоб Єлизавета І не забруднила ніг. Луїза глянула на слабку материну спину та згорблені під вагою кошика плечі й пішла за нею. Дівчина не бачила, як Стівен опустив кошика на тротуар позаду неї, а потім рвучко випростав руку і схопив її за лікоть.

Стишеним голосом він промовив:

– Не думаю, а ти?

Тієї миті Вінні зайшла за ріг і втратила їх обох у шумі транспорту та гучному цокоті копит вантажних коней. Луїза знала, що її матір не озиратиметься.

Стівен промовив:

– Я знаю, що ти собі надумала.

– Нічого я не надумувала. Відпусти. – Луїза потягнула руку, проте Стівен тільки міцніше її стиснув і поволочив племінницю за собою, подалі від головної дороги.

– Ти не можеш лишити білизну тут! – сказала Луїза. – Це вирахують з Ма, а нам нічим платити. Якщо ти мусиш привести мене з собою, дозволь хоч би спочатку віднести це.

Якусь мить Стівен думав, а тоді похитав головою.

– Знайдуть. Ми заледве відійшли на кілька ярдів від вхідних дверей, – сказав він. Однак, глянувши на кошик посеред тротуару, трохи розслабив руку.

Луїза висмикнула руку й побігла назад до будинку. Вона не була впевнена, що ж робитиме, діставшись туди, адже сумнівалася, що їй стане снаги постукати в парадні двері. Найпевніше, дворецький місіс Шовелтон не впізнає в ній доньку пралі навіть попри те, що вона забирала білизну разом із нею вже протягом шести років. А якщо й впізнає, то буде обурений її зовнішнім виглядом та появою на головних сходах – очевидно ж, що вона прислуга, а не гостя родини – і, мабуть, зачинить двері їй перед носом.

Відкинувши цю думку ще до того, як вона встигла виникнути, Луїза, ще більше віддаляючись від матері, побігла вперед до викладеної бруківкою вулички зі стайнями, де в сутіні могла відірватися від дядька – якщо не забракне впевненості в кроках слизькими круглими камінцями.

Та проте вагання біля сходів до будинку стало для Луїзи фатальним, і цього разу Стівен схопив її за зап’ястки, завівши руки за спину. Обличчя дівчини скривила гримаса болю, й вона зігнула лікті та коліна, намагаючись вирватися. Стівен стиснув її зап’ястки докупи, легко, однією великою долонею, а іншою згріб повну жменю волосся та схопив ззаду за шию. Вона мигцем глянула на темні жовті нікотинові плями на його нігтях і відчула, як ізсередини підіймається хвиля нудоти.

– На твоєму місці я б не намагався, – глузливо мовив він. – Ти йдеш зі мною.

Луїза припинила спроби боротися з ним. Він був більший та важчий за неї, їй не перемогти. Він відчув її покору під своєю хваткою і відпустив шию, втім досі тримаючи її руки за спиною. На іншому боці вулиці швидко йшла жінка, цокаючи підборами, немов об’їжджений поні. Вона мигцем глянула на них, однак не зупинилася.

– Розумна дівчинка, – лагідно промовив Стівен. – Якби ж тільки ти мене частіше слухала, то й усіх цих проблем у нас не було б.

Так, немовби він був поліціянтом, а вона злочинцем, Стівен провів Луїзу до кінця стаєнь та вивів на Фулгам-роуд, де спіймав таксі. Якщо водій і стривожився, побачивши чоловіка у робітничих черевиках та вовняному пальті, який затягнув до авто молоду жінку у вбогому одязі, дешевому капелюшку та ще й із собакою, то він не виказав цього.

– Вокзал Вікторія, – сказав Стівен водієві. – І швидко.